Вступ.

Зруйноване життя.

Зруйноване? В якому сенсі?

Його життя розбилося рівно в шість двадцять сім. Під гул літаків та тремтіння дев’яти поверхневої будівлі.

Роман підхопився, підбіг до вікна.

Пейзаж за вікном…все почало міняти свої фаби. Волею-неволею, очі почали домальювувати те – чого немає. Уявлення. Кляте уявлення.

В момент стало майже фізично больно.

Хлопець піднів руку до серця, стискаючи тканину саме там, де знаходився орган, відповідаючий за життя.

А перед очами все інакше.

Ось…обгорілі гілки дивом вистоявшого дерева. Дерева, котре давніми літами, ще в дитинстві, було чимось невід’ємним. Частиною світа живучих в цьому домі дітей.

Ось довгий, простягаючийся до гори ліхтар. Такий же обгорілий, де-не-де почорнівший. Той ліхтарь – що більше ніколи не ввімкнеться.

Погляд перйшов на бурсу. Уявилося, ніби в навчальний заклад влучила ракета. Шум та сила удару змусили схопитися за підвіконня, тримаючі себе на ногах. А бурса палає. Інфрастуктура обгоріла, зруйнувалася майже повністю. Одна з її сторін зараз осипаєтся, намертво валячись на землю. Підіймаючі пиль та розносячі запах гарі. Чорний дим валить до гори. По спині пройшов холод.

Ні. Цього немає. Цього не станеться…

“Не станеться” – повторювалося в голові, аж поки двері в кімнату не відкрилися.

Руда жінка у роках, тримаючись одною рукою за стінку, іншою прикривши вуста, ледь стримувала сльози. Вона підбігла до рогубленого сина. Обійняла. Вони відійшли від вікна, так і не сказавши нічого.

– Рома… – почала вона, але телефонний гудок прервав жінку.

Рома спохватився. Взяв телефон в руки. Побачивши ім’я на єкрані – руки затремтіли.

Славка.

Не слухаючими руками він підніс телефон до вуха, нажимая на прийняття визову.

“- Рома!..” на іншому кінці хотіли було вести діалог далі, але слова стали комом у горлі.

Ромка гортанно видохнув, приводячі себе до тями:

– Бомблять… – сказав він, таки зібравшись.

– Славіку, збирай речі, йди до нас! – голосно, в серцях сказала жінка.

– Небезпечно виходити навулицю… – розгубився Рома.

Де зараз безпечно?

На тому кінці повесло мовчання, та Слава всеж тихо сказав:

“- Ром…не хвилюйся. Зберіть поки сумки, я скоро прийду.”

Слава казав це так – як не казав ніколи. Його слова були схожі на прощання.

Чому він так говорить?

Завопила сирена. Перша, яку він почув в своєму життя. Вона змусила серце забитися швидше, а руки стиснути міцніше телефон. Липкий страх та розгубленість накатували все з новою і новою силою.

Далі все було як в трансі. Дід з матір’ю збирали речі, спішно намагаючісь зрозуміти – що складати. Що потрібно. Ввімкнуті на всю квартиру новини голосно вколочувалися в голову, немов кожне слово ведучих трансляцію з бомбосховища журналістів вбивалось в пам’ять; розум. Рома чекав Славку. Топтався нервово перед двірима і чекав, намагаючись дозвонитись. Вговорюючі не класти трубку – балакати, доки аж не дійде до під’їзда.

І нехай зараз ще ніхто з них цього не усвідомив…

…час застиг.

Двадцять четвертого лютого, в шість двадцять сім ранку – для них настав кінець.