Вступ. Перший розділ – “Початок”

Це було важко. І досі важко, і, ймовірно, легше не буде. Але я маю хоч щось зробити, щоб відволіктися від усього того, що знову опинилося в моєму житті, від темної сторони світу, що не дає спокою. Надприродне не дає забути, не дає спокою — воно завжди поруч.

Зелене, як мох у лісі, авто Ford Mustang 1967 року ковзало порожніми дорогами. Хоч вона й не була новою, ця машина відчувалася як місток між моїм минулим і теперішнім. Її темний колір, мов глибокий ліс, і кожен оберт двигуна — ніби музика, що пробуджує спогади. Дін подарував її. І тепер вона була не просто машиною — вона стала символом зв’язку з тим світом, що залишився позаду.

Музика на радіо лунала в стилі Діна Вінчестера — рокові ноти, енергія яких відгукувалася в моїй душі, хоча все ще зберігалося відчуття важкості, яке було зі мною завжди. Вона була більше, ніж просто музика, більше, ніж просто звуки. Це був спосіб відчути близькість, якої так не вистачало. Природа за вікном була ідеальним фоном для моїх думок. 

З кожним кілометром ліс навколо мене ставав все густішим. Вершини дерев ніби зливалися в єдиний величезний купол, залишаючи по краях лише вузькі просвіти для сонячних променів, які ледве пробивалися крізь гілки.  

Я не могла не зупинитися на одному з узвишші, де дорога розкривала вигляд на долину, захоплену туманом. Туман був таким щільним, що здавалось, ніби самі хмари стеляться по землі, зливаючись з лісами. Внизу, далеко, хтось мав відчувати цей тихий спокій, який я, мабуть, давно шукала. Це було місце для роздумів, місце, де можна було забути хоч на хвилину про всі ті угоди, битви й нечисть, яку ми боремо. 

Сидячи в машині, я почувала, як поступово затихає внутрішня буря, що гуділа у мені. Можливо, це був туман, що ховав усе навколо, і ці перші кроки до нового життя, яке я намагалася розпочати. Відчувала, як із кожним подихом у серці ставало легше, а зі швидкістю звуку, яка збільшувалася з кожним рухом коліс, мій розум спокійніше сприймав нові горизонти. 

Машина мчала дорогою, що вела до нового життя, нових можливостей і нових випробувань. Але поки все, що я бачила навколо, було лише туманом — туманом в буквальному і переносному сенсі. 

…Туман за вікном поглинав усе навколо, але я все одно рухалась вперед. Це була моя дорога, новий початок. Мені важко було позбутися спогадів, які так міцно тримали мене. Але, як би я не намагалася йти вперед, частина мене залишалася з тими, хто залишився позаду. 

І ось, мої думки повернулися до останнього вечора перед поїздкою, до прощання з братами та Боббі. Пам’ятаю, як сиділи ми разом у вітальні будинку Сінгерів. Сем, Дін і я — мовби все було як завжди. Можливо, це був не зовсім прощальний вечір, але відчуття, що це може бути останнім, вже було в повітрі. 

Дін сидів на дивані і відпивав з пляшки пиво. Він знову зробив одну зі своїх звичних іронічних посмішок, поглядаючи на мене. В руках у мене була пляшка пива. Дін подивився на це і, з легкою усмішкою, простягнув руку, забираючи її у мене. 

— А це вже не можна тобі, Ді, — сказав він, з тим жартівливим виразом, що завжди намагався розрядити атмосферу. 

Сем з усмішкою поглянув на нас, нахмуривши брови. 

— Ти що, серйозно? – він звернувся до Діна, і вже мені – Ти все одно не зміниш свій вік, навіть якщо й виглядатимеш на 17. 

Дін не змінював виразу обличчя, сміючись через плече, як завжди, і зробив вигляд, ніби не чує Семові слова. 

Бобі стояв, спершись на одвірок дверей, що вели в вітальню. Він тримав свою пляшку пива і спостерігав за нами. Його погляд був спокійний, але я знала — він не любив прощань. Я бачила це в його очах, навіть коли він не говорив нічого. Він розумів, як важливо для мене зберігати зв’язок з минулим, навіть коли це ставало важким.  

Під час цього тихого моменту мою увагу привернув подарунок на столі. Це був щоденник. Я вже відкрила його і побачила записку, написану батьком, Джоном Вінчестером: 

“Я знаю, що ти більше по своїх комп’ютерах, але не забувай про старі звички. Кожен мисливець потребує свого щоденника. І пам’ятай, що я вірю в тебе.” 

Я затримала погляд на словах. І хоча здавалося, що вони не могли б бути менш особистими, кожен рядок відгукувався в моєму серці. Це було його способом сказати, що він завжди буде поруч, навіть коли його не буде поряд. 

Я стиснула щоденник в руках, не в змозі сказати ні слова. Підняла очі на Сема і Діна, відчуваючи, як по шкірі прокотилася хвиля страху, що ще довго не зможу так сидіти з ними, бути поруч. 

Тепер, коли я сиділа в машині, спогади про той вечір залишалися зі мною, і я знала, що, навіть за кермом, ця частинка мене залишатиметься назавжди. Я занурилася в свої думки, шукаючи спокою в самотності, відчуваючи кожну вибоїну дороги, кожен її поворот, як маленьку перемогу над минулим. Це був мій шлях до того, щоб нарешті почати щось нове. І хоча невідомість лякала, я була готова йти вперед.