Вступ в історію: Шухевич Роман Богданович

***

Що може бути краще початку літа? Хіба що провести його у першокласному таборі Львівщини! Завести цілу купу друзів, смажити сосиски на кострі посеред лісу, купатися у прохолодній річці після спекотного дня, самотужки спіймати рибу, а ще… Знайти на високому пагорбі покинутий замок з привидом.
О, так, це буде дійсно вражаюче літо!!

На превеликий жаль, Роман не був у складі табору як відпочиваючий. Його вік давненько вже не дозволяв молодикові вступати в табори, проте, скільки він себе памятав, його персона, що літа була тут на першому місці.
Справа в тому, що його батько — Шухевич Богдан Олексійович, був старшим начальником дитячого табору, і свого єдиного сина постійно брав з собою. Таким чином Роман став частиною роботи батька навіть після свого повноліття… Тепер йому круглих 21, но і ці цифри не мішають Ромі що року бути частиною батькового табору “Берегиня”, проте, вже як вожатий-початківець з дорученням наглядати за старшим корпусом.

«Це мій перший день як наглядача. Цікаво, чи вдасться мені вгледіти всіх цих бешкетників?» – нервово гадав про себе Роман, по черзі зиркаючи на доручених йому, підлітків. – «Сподіваюсь, ніхто не втопиться до кінця сезону, як я три роки назад чуть не віддав Богу душу, коли моя нога запуталась в стеблі лілій…»

Приватний позаміський літній табір в Львівській області село Свірж, в якому ти можеш находитися якщо тобі є 7 но ще не стукнуло 18 – цілодобово, починаючи, звісно ж, з початку літа до кінця серпня, вражав красою цього року як ніколи раніше.
Над порядком і декором території добре попрацювали садівниці та найкращі подруги, з часів СРСР, батька: Наталія та Маруся. Ці завжди усміхнені блондинки самотужки по косили під лінієчку газон та посадили довкола чотири поверхової будівлі сотню молоденьких дерев та пишні, багряні кущі троянд, що приголомшливо окрасили сірі стіни старенького табору.
А сам керівник по хизувався йому що…встановив тренажери!

«Свята несправедливість! Чому в мій час їх не було!? Тільки ржаві турніки та горки на яких зламаєш сраку! Старий! В мене до тебе купа претензій!»

До того ж і старе меню в їдалці поміняли на новітні страви! Всякі там запіканки з курки подають, сирні крем-супи, пластівці з кусочками фруктів а на десерт – карамелізовані яблука та полуниці!! А чому ж йому подавали вівсянку з грудочками і без цукру, та простоявший два дні в холодильнику, борщ!

Романа вже тріпало від зависті до своїх підопічних…. Мабуть, до самого кінця серпня він не відриватиме косого погляду від цих двох метрових парубків та на штукатурених дівиць, які кричали як свині не до різанні, коли їм наказали здати свої електронні сигарети комендантові перед заселенням в кімнати. І то не без того, щоб хтось не схитрував і не сховав пачку цигарок між цицьками.

«Горе… Невже і раніше діти так залипали в свої айфони?” – негодував молодий вожатий, заклавши руки за спину і вирівнявшись, щоб придати собі виду “головокомандувача.” – «На що тоді вони приїхали в табір? В телефонах і дома на дивані можна по сидіти, і таким чином просрати дорогоцінне літо! А тут потрібно відвикати від залежності, якою би вона не була!» – Рома зітхнув, опустивши голову. – «Я вже починаю говорити як мій татко…»

Винуватець сьогоднішніх зборів під палаючим сонцем нарешті заявився. Богдан Олексійович провів урочисту та шанобливу промову, не спускаючи з обличчя натягнуту посмішку доброзичливості. Втім, нічого не змінилося… Його старий все той самий добряк, який поза очі легко міг по надавати своїм шкіряним ремнем по сраці синові, за найменшу провину, по якій, в першу чергу, осуджували Олексійовича, мовляв: “яке виховання, така і дитина…”
Якби хтось довідався про орієнтацію Романа, скоріш за все, теж би обвинили в цьому його батька. Як добре, що йому хватило клепки не цілуватися з хлопцями в таборі.

Якби там не було, але Ромчик надто вже подорослішав, щоб боятися злого погляду батька. Тепер-то вже він з докором на того дивиться, коли через неуважність Олексійовича якась дитина губиться в лісі, або ж потрапляє в лікарню через алергію… Мабуть, його тато і сам зрозумів, що став поганим керуючим, тому і поставив на відповідальну роль свого не відповідального сина. Но Роман не засуджував його за розгубленість та неуважність. Сам він теж вже не той легковажний хлопчисько. Відколи померла його мати, він став ставитися до всього серйозно. Тепер він не Рома-ромашка, а…

– Дозвольте представитись! – плеснув він у долоні, вставши перед зібраними в чотири лінійки, по 5 чоловік, 20-тьма особами. – Мене звуть – Шухевич Роман Богданович. Тепер я – ваш вірний друг, і вожатий!

«Ну що… Погнали!»