Вступ. Всі купідони світу вистрелили всіма своїми стрілами.

Він завжди пахнув морем.

Він завжди пахнув морем, піною та бризом. Пахнув неначе останній пролісок, зненацька засипаний снігом. На його губах завжди була гігієнічна помада; це дивно, але вона також пахла солоною водою.

Коли він з’являвся у мене в кімнаті, за ним завжди шлейфом приходило тепло, жага та Сицилія.

Він любив Італію. Він взагалі був дитиною вина та спокуси. Він був диким та непокірним, а в іншу мить ставав холодним та байдужим. Він гойдав мене на емоційній орелі неначе дівчисько… А може мені це й подобалось, якщо я залишався з ним до останнього…

До останнього. Коли ж наступить той самий останній день?

Він приходив до мене зненацька. У його візитів не було ні намірів, ні будь-якої періодичності, що заводить мене з розуму. Він лащився, неначе котеня, або ж тихо сідав поруч, й сидів допоки не піде, не сказавши ні слова. Я вже знав, чого йому потрібно – навчився за місяці проведенні разом.

Я радів як немовля, коли він був зі мною. Радів так, неначе взяв життя за яйця, неначе вирвав останній шанс прямо з-під носа бабусі з косою, неначе поступив до Гарварду й мати радіє, й не чув я до того: “Всі твої друзі се во стручно техничко училиште!”…
Ніби всі купідони світу вистрелили всіма своїми стрілами мені в серце. Кожен раз закохуюсь як вперше.

А потім ми пили біоміцин¹. Він завжди просив філіжанку, я ж пив з бокала. Ніч минала швидко за розмовами. На ранок він зникав. Зникав як з’являвся – швидко, й безмовно.

А потім знову приходив, і все повторювалось знову, знову, знову до поки я не зійду з розуму та не вб’ю його чи себе, чи нас обох.

Він був схожий на пташку. Мав вигляд такий беззахисний та відчужений, що хочеться пригорнути до себе, й гріти до поки не розкриє крила й не закричить. Але ця пташка кусала. Можна навіть сказати гризла, вигризала, нівечила, катувала. Її ніхто й ніколи не зміг посадити в клітку.

У нього була коротка стрижка. Русяве волосся завжди підстрижене під “їжака”. Коли проводиш по ньому пальцями здається, що мільйони імпульсів пронизують твоє серце тисячами крихітних ножів. Й поки я гладжу його по голові, він читв.. Іноді в голос. У нього він був не дуже низький, й не зависокий – як у підлітка, який вже розмовляє баритоном, але іноді чулись перепади.

Він був “домашній”. Вечіркам вважав за краще б мовчки томити час у тій злощасній філіжанці, читаючи якогось філософа. Коли він пив, то у сварці апелював своїми знаннями в філології та історії України. Казав, що книжок більше прочитав, чим весь університет разом узятий. Та я вірив йому. Я буду вірити йому завжди, яку б нісенітницю він не ніс – я завжди буду вірити.

І я завжди буду чекати. Скільки б часу не знадобилося. Завжди.

Бо вже всі купідони світу вистрелили всіма своїми стрілами мені в серце.

1. Біоміцин – біле міцне вино.