Епізод 11

Біллі викладає Вінчестерам свій план з укріплення Джека, щоб хлопець став досить сильним для вбивства Бога. Сам план ідеальний, ні сучка, ні задирки, але є одне “але”:

– Я знищу Бога, – втручаюсь в розмову.

– Ти не можеш… – починає Біллі, але сильна кровотеча з рота змушує її замовкнути.

– Можу. Ти може й Смерть, але тобі всього десь близько двадцяти тисяч років, – я підводжусь. – Звісно, вбити тебе важкувато чимось іншим, що відрізняється від коси, але я можу змусити тебе постраждати, поки мені не набридне. Тому, план такий: Джек проходить свої випробування для підсилення, тільки заради відволікання уваги Чака, а я тим часом займусь своїм “підсиленням”.

– Що ти маєш на увазі? – питає Сем.

– Я повинна зжерти п’ять душ, які є ключами до замкнених світів, де Чак свого часу створив монстрів, навіть гірше левіафанів. Тому зі з’явою людства архангели створили п’ятнадцять ключів, якими є конкретні людські душі. Для знищення Бога мені знадобиться всього п’ять, але їх потрібно уважно вибирати, щоб не нацькувати на Небеса істот, яких янголам вбити не дано. Ну й тіней краще тримати закритими. Сподіваюсь, мені вистачить сміливості знищити ті одиниці, котрі зараз ходять по Землі. Тріщини відчиняться на Небесах, тож основний удар на себе приймуть саме янголи. Проблема в одному: я знаю тільки імена чотирнадцяти людей, які носять дану ношу. Перша душа прихована від мене. Ну, ось і весь план.

– Такий собі план, якщо чесно, – підсумовує Дін.

– О, це вона тобі ще не сказала, що через декілька тижнів у неї почорніють очі, – Кетч підіймає стакан віскі.

– І нам трьом краще не світитись разом, – варто сказати все відразу, щоб потім не було проблем. – На моєму місці з вами буде Ліндієль, Бог триматиметься від неї якомога далі, тому ви у відносній безпеці.

– Ні разу! Вона собі в ногу вистрілила, – Дін різко зіскакує зі стільця. – Пістолет був незаряджений!

Слухати сімейні розбіжності, пояснення і звинувачення Біллі набридає і вона по-тихому змивається. Хоч все закінчується досить швидко, бо Темна Кайя хоче повернутись додому, для цього викрадає Джоді і для певності повідомляє Вінчестерам, що Кайя з цього світу жива.

Провівши Вінчестерів, я берусь за вивчення всіх заклинань, здатних перенести мене в Східну Європу, бо функція “полетіти” тимчасово недоступна. Крила я не відчуваю. Нарешті, на четвертому талмуді мені попадається дещо вартісне. Правда, деякі інгредієнти для цього заклинання треба ще пошукати (і якось пройти повз Кетча для реалізації свого плану).

***

Новий Орлеан – центр всього, що тільки пов’язане з чаклунством. Машиною туди всього шістнадцять годин, не враховуючи заторів, але я роблю часті зупинки на попити кави, тож поїздка затягується на понад двадцять годин.

– Привіт, Курте, як життя? – я входжу в найбільший магічний магазин міста. Ним керує мій старий боржник, який, на жаль, не радий мене бачити. – Ось список того, що мені потрібно. Що маєш в арсеналі?

– Все, крім останнього. Це у власності однієї старої мимри Бріджит. Живе у Французькому кварталі, – Курт бігає від прилавка до комірчини, збираючи та вимірюючи всі інгредієнти. – Заклинання телепортації, підозрюю.

– Допустимо.

– Чому б тобі просто не змахнути крилами? – Курт уважно оглядає мене з голови до ніг. – Підозрюю, в тебе не нога зламана. Крилами змахнути не можеш, – він передає мені пакет. – З тебе рівно п’ятсот доларів.

– Так дорого? – витягую гаманець. – Картки приймаєш?

Разом з усім необхідним я дістаю також домашню адресу мимри Бріджит, у якої знаходиться останній інгредієнт. Сподіваюсь, мені вдасться його викупити, убивство відьом в мої плани не входить, інакше сюди на крилах любові примчаться Вінчестери… Жартую, інакше я не зупинюсь і переб’ю якщо не все місто, то велику його частину.

Бріджит живе в однокімнатній квартирі, заваленій окультними та проклятими предметами. В ноги відьмі треться худа чорна кішка.

– Його звуть Салем, – Бріджит без питань пропускає мене всередину. Видно, вона не бачить в мені загрози.

– Вінчестер! – в кухні спокійно очікує Кетч. – Бріджит – моя стара знайома. До того ж ти не завдала собі клопоту закрити книгу з заклинаннями за собою.

– Думаю, ти в курсі, що без останнього інгредієнта я не піду, – навіть тут Хранитель мене переграв. Виявляється, він вже викупив цю штуку.

– Пішли, – сперечатись було даремно (читай, намагаюсь не піддатись і не почати вбивати). – Вінчестери уже звелись у твоїх пошуках і оголосили тебе в розшук в кількох штатах.

– Як турботливо з їх сторони, – фиркаю. Кетч відчиняє переді мною пасажирські дверцята біля водія. Клас, шістнадцять годин з ним в одній машині.

– Так і будемо грати в мовчанку? – якраз цього й хочу. – Те заклинання телепортації доволі могутнє і здатне відправити тебе в будь-яку точку світу.

– Мені потрібно тільки в Східну Європу. Почну пошук душ звідти. Я ж тільки їхні імена знаю, – глибоко вдихаю та продовжую. – Проїдусь світом, з’їм п’ять душ, підсилюсь, а потім вб’ю Бога.

– Значить, відправляємось в Східну Європу, – киває Кетч.

– Вибач, нянька мені не потрібна. Ти залишаєшся з Вінчестерами та Ліндієль. Допоможеш їм, чим зможеш.

– Шкода, що я не побачу, як ти з милицею будеш тікати від монстрів, які виявлять бажання тебе вбити. І так, не нянька, а, скажімо, охоронець, – Кетч заїжджає на заправку. – Кави?

– Не відмовлюсь. Чого ти взагалі питаєш? – я залишаюсь в машині. Признаюсь, бажання вкрасти її й заховатись виникало, але Кетч певною мірою правий: з вирваним крилом я практично безсильна, бо велика частина моїх сил йде на зцілення і навіть олівець на міліметр посунути силою думки – та ще “Місія нездійсненна”. – Твоя кава.

На жаль, брати не зустрічають нас з квітами й накритими столами. Замість цього нас очікує інший сюрприз.

– Я ж не одна це бачу? – прямо напроти моїх Вінчестерів сидять інші Вінчестери. – Семмі, жарт був в тому, щоб плести тобі коси, а не робити хвости, але зачіска тобі йде, – Семмі заледве в мене пляшкою не кидає. Їх двійники з цікавістю на мене дивляться.

– Що тут відбувається?

– Так, Чак знищив їх світ, а ми їх врятували. Тепер у них є шанс почати нове життя десь в Бразилії, – пояснює все Дін. Я тільки байдуже знизую плечима та йду на кухню, де сидять тихіше води нижче трави Джек з Ліндієль. Нефілім повернув собі душу і тепер жалкує про все створене за ці місяці.

– Єва передала тобі ось це, – Ліндієль витягує з-під столу кошик з яблуками. – До речі, я детально розписала Вінчестерам, чому не можна їсти ці яблука звичайним людям.

– Невже Джек був в Едемі? – не вірю своїм вухам. – І з чого це раптом Єва передала мені цілий кошик? Зазвичай, від неї одного маленького яблучка не допросишся.

– Боюсь, Джек розповів їй про плани твої. Коли ти збираєшся йти?

– Чим швидше, тим краще.

З кухні я виходжу, коли ті Сем і Дін пішли. Незабаром все було готово для заклинання і настає час прощатись. В головному залі збираються всі, крім Кетча. Я кидаю свою сумку з речами під ноги й по черзі обіймаю кожного.

– Дзвони і пиши так часто, як тільки зможеш, ми всі за тобою будемо сумувати. А ти куди зібрався? – Дін відсторонюється від мене і дивиться на Кетча з сумкою на плечі та в похідному одязі.

– Він зі мною.

– Ти підеш на справу разом з Кетчем? Серйозно? Вибач, але я не довірю тобі життя моєї сестри.

– Дін, незручно тобі це говорити, але твоя сестра уже доросла дівчинка і сама може вирішувати, – Кетч виразно дивиться на мене.

– Він піде зі мною. Я занадто слабка, щоб подорожувати по світу самотою, враховуючи, скільки різних тварюк хоче моєї смерті, а з вами мені не можна, – закочую очі так, щоб це бачили Дін з Семом, а не Кетч. Вони зітхають і кивають. – Ми ще зустрінемось, обіцяю.

Промовляю заклинання, Кетч підіймає мої сумки й нас поглинає туман.

Заклинання переносить нас в Польщу, місцеві Хранителі Знань якої не дуже дружньо налаштовані до мисливців з інших країн.

– Idioci! (Ідіоти!) – до тями після телепортації нас приводить чоловічий голос. Ми стоїмо посеред дороги й доводиться швиденько йти під сигнали автомобілів.

– Отже, який у нас план? – виходимо на тротуар.

– Знайти пристойний готель і піти поснідати, для початку, – позаяк знаходимось ми в Гданську, то тільки один готель, на мою думку, достойний уваги. – Пропоную піти в “Radisson Blu Hotel”, найкращий готель в місті. Візьмем номер “Преміум”.

– Сильно не розходись і не оглядайся. За нами хвіст, – ми рушаємо в сторону готелю, змішавшись з людським натовпом. Слідом за нами двоє місцевих Хранителів, але тримаються так, щоб між нами постійно знаходились люди на випадок, якщо ми вирішимо відстрілюватись. Оскільки зараз не туристичний сезон, нас селять в бажаному номері. Але не встигаємо ми розікласти речі, як у двері стукають. Кетч витягує з сумки пістолет і відчиняє.

В номер вривається двоє чоловіків. Між одним із них і Кетчем зав’язується бійка, в той час, як другий націлює на мене пістолет.

– Допомогти не хочеш? – силувано питає мене Кетч.

– З милицею? Вибач, ти сам згодився стати моїм охоронцем, – преспокійно сідаю на своє ліжко і спостерігаю за бійкою. – Слухайте сюди, я – мисливець, а він – Хранитель Знань. Тож, даремно ви це робите, хлопці.

– Ти брешеш, – кричить той, який цілиться в мене. – Від тебе несе Пітьмою.

– Каюсь, винна, – різким порухом вибиваю пістолет з руки польського Хранителя і націлюю його на другого. – Я зараз в такому стані, що не вагаючись випущу тобі кулю в лоб, а потім розправлюсь з іншим.

Бійка миттєво припиняється і нападник робить декілька кроків назад, а тоді підіймає руки вгору. На мить на його обличчі з’являється самовпевнена посмішка. Потім він, як і його напарник, дивиться на мене з ненавистю.

– Ви хотіли нас вбити, тому що вона одержима Пітьмою? – Кетч тримається за руку. Ще у нього трохи побите обличчя. В його користь можу сказати, що польський Хранитель виглядає набагато гірше і ледве стоїть на ногах.

– Наше завдання – вбивати монстрів.

– Виявляється, з п’єдесталу падати дуже боляче, – зіскакую з ліжка і підходжу до поляка. – У світі мисливців моя родина знаменита. Вінчестери, – приставляю пістолет до коліна чоловіка. – Прострелити його тобі? Просто так, по приколу. Чи підняти трохи вище? – дуло впирається в причинне місце. – Оу, тебе це збуджує. Я тебе збуджую.

Другий Хранитель часу не витрачає і нападає зі спини з ножем. Кетч перехоплює його. Той, кого тримаю на мушці, розраховує, що я обернусь глянути, але я все так же стою обличчям до нього.

– Ян, Олександр, не бажаєте пояснити, чому ви намагались вбити наших гостей? – у дверях стоїть чоловік похилого віку. Видно, Старійшина. – Прошу вибачення за поведінку моїх молодих Хранителів. Міс Вінчестер, містер Кетч, ми раді вітати вас в Гданську. Можна дізнатись, що привело вас сюди?

Трохи засмучена я відходжу від своєї потенційної жертви й ховаю пістолет. Повертаюсь нарешті обличчям до Кетча.

– Жити будеш, – зцілювати його я не збираюсь. – Ми шукаємо чоловіка на ім’я Анджей, але, боюсь, ви нам не допоможете, тож забирайте своїх людей і звалюйте з нашого номера.

– Ми знаємо тільки одного Анджея, який знаходиться на спеціальному контролі Хранителів Знань. Ми допоможемо вам з умовою, що ви допоможете нам, – чоловік поблажливо всміхається.

– Чим ми можемо бути вам корисними? – в’їдливо питає Кетч.

– На жаль, часи зараз такі, що мисливців на всі справи не вистачає і кожна пара рук на рахунку, – Хранитель входить в номер і сідає на стілець. Двоє його колег залишаються чекати за дверима. – Для вас є справа. Діти в місцевому сирітському домі почали пропадати. Ми не засікли ніякої паранормальної активності, але милостиво просимо вас все там перевірити.

– А не піти б вам до бісової матері зі своїми умовами “ви нам – ми вам”? – на діалог я не налаштована.

– Кому як не Вам знати, що у Вашого дядька немає матері? – чоловік пильно дивиться на мене. Витримую його погляд як і ремарку, а перед очима бачу тільки його з перерізаною горлянкою так, що голова на шиї на чесному слові тримається. – Тоді бажаємо вам успіхів в пошуку Анджея, – Старійшина підіймається, щоб йти, але Кетч його зупиняє і погоджується допомогти.

Ось так ми опиняємось на полюванні. Сирітський дім цілком непримітний будинок минулого століття. Міцні кам’яні стіни, вікна, що не відчиняються, великі кімнати з вічними протягами.

– За минулий тиждень зникло двоє п’ятилітніх дітей, вікна зачинені, ніхто не входив і не виходив з дитячої, але вранці, коли дітей виводять на сніданок, двох не дорахувались, – директриса тягнеться за черговим носовичком. – Ліжка застелені, вони навіть спати не лягали.

– Можна оглянути дитячу? – жінка киває і проводить нас в кімнату. Всередині будинок цілком сучасний. Тільки через малу кількість кімнат в одній поміщається до десяти дітей.

– Ну, може це справа рук якогось педофіла? – пропонує Кетч після ретельного огляду приміщення.

– Привид педофіла. З таким ми ще не стикались. Живій людині не під силу забрати двох дітей і при цьому залишитись непоміченим.

– Останнього часу ніхто тут не помирав. Особливо, педофіли.

– Цей дім досить старий, – я підходжу до шафи й намагаюсь зсунути її з місця. – Одного разу ми з братами розслідували справу з привидом маленької дівчинки, але виявилось, що дівчинка цілком собі жива. Просто все життя вона провела в підвалі й світу білого не бачила, – я ще раз б’ю шафу, а потім оглядаю її ніжки. – Прицвяхована! Шафу прицвяхували.

– Намагались щось приховати? Гаразд, я за інструментами, а ти сиди поки тут і не встрягай в неприємності.

Легко йому говорити. Неприємності липнуть до мене, як мухи на мед. Але не цього разу. Кетч притягує інструменти й відкручує ніжки шафи. Я тільки спостерігаю за роботою. Коли йому вдається посунути шафу в сторону, ми бачимо дірку в підлозі.

– Ну, я пішла, – дивлюсь на Кетча. – Ти туди не пролізеш.

Діра веде прямо в підвал, вхід в який замурований, щоб діти не лазили.

– Кинь ліхтарик, – як тільки він опиняється в моїх руках, я його включаю. В підвалі багато старих та поломаних речей, пилюка лежить товстим шаром і повсюди павутина.

– Знайшла що-небудь? – доноситься до мене голос Кетча.

– Так, павуків, – відгукуюсь і рушаю далі. В найтемнішому кутку я знаходжу залишки дітей, включаючи тих, які зникли два тижні тому. Я повертаюсь. – Там нікого, крім трупів. Їх обгризли до кісток. Хтось явно був дуже голодним.

– Упевнена, що крім тебе там нікого нема?

– На всі сто від… – ззаду на мене нападають. Це молода жінка з дивними акулячими зубами. Вона з такою легкістю кидає мене в стіну, що я їй навіть заздрю. Сама ж повинна покладатись тільки на вміння зброю в руках тримати.

– Вінчестер! – крик Кетча приводить мене до тями. Хапаю меч і одним граційним ударом від’єдную голову тварюки від тіла.

– Порядок. На мене напала та тварюка, яка дітьми харчувалась, – я показую йому відрізану голову. – Бачив коли-небудь таке? Ось і я також, – викидаю голову собі за спину. – Як ти мене плануєш звідси витягувати?

Після успішного завершення справи ми сидимо в кафе в очікуванні Старійшини польських Хранителів.

– Я ж справді могла це зробити, – вголос промовляю. – Могла вбити того хлопця і я хотіла цього. Жорстоко і повільно.

– Йому ти говорила зовсім інше.

– Це ж не ревність я чую у твоєму голосі?

– Так, я ж мріяв опинитись на його місці з пістолетом поміж ніг.

– Ні, тебе розізлило те, що він збудився. Він хотів мене з того самого моменту, як побачив. Хлопче, тато пояснив мені, що й до чого, коли мені ледве десять виповнилось, а потім, щоб підкріпити теорію, він показав мені свої спогади зі всіма подробицями. Тож, вибач, але не цікавить. Ні хлопці, ні дівчата. І підколювати щодо моєї асексуальності я дозволяю тільки Дінові.

Кетч нічого відповісти не встигає, бо в цей момент входить Старійшина:

– Зустріч відбудеться завтра о дванадцятій поблизу міської ратуші з однією людиною, яка і перенаправить вас до Анджея. Не варто дякувати.