Все йде шкереберть.

Сілко: (голосно) Джинкс! Ти взагалі розумієш, що накоїла?

Джинкс: (ховає погляд) Ну, я ж… Я просто трохи… ну, трохи переборщила, але ж таке буває!

Сілко: (кричить) Переборщила? Ти ледь не підірвала весь наш склад! Всі наші ресурси, всі матеріали — тепер під загрозою. І все через твої вибрики!

Джинкс: (захищається) Я просто хотіла зробити все круто, як ти і просив! Хотіла зробити більше, ніж просто “виконати завдання”… Ти ж казав, що ми маємо показати силу!

Сілко: Я казав показати силу, а не втратити контроль! (робить паузу, трохи вгамовуючи гнів) Ти навіть не слухала інструкцій. Ти діяла сама, знехтувала планом і поставила під загрозу всю операцію. Чому?

Джинкс: (злякано) Я думала, що так буде краще… Я просто хотіла, щоб ти пишався мною.

Сілко: Пишатися? (злісно зітхає) Як я можу пишатися тим, хто не здатен контролювати свої дії? Ми всі працюємо разом, Джинкс. Я потребую людей, на яких можна покластися, а не вибухівки, що готові знищити все довкола!

Джинкс: (тихо) Вибухівки… Я просто хотіла допомогти…

Сілко: (холодно) Допомога — це не хаос без мети. Ти мусиш навчитися тримати себе в руках, інакше наші плани розлетяться, як ті уламки, що ти залишила після себе.

Джинкс: (кусає губу, гнів змішується зі сльозами) Я можу… Я можу виправитися, я все виправлю!

Сілко: (дивиться на неї з презирством) Це твоє останнє попередження, Джинкс. Наступного разу — жодних помилок. Інакше доведеться знайти когось, хто не підводить.

(Сілко обертається і виходить, залишаючи Джинкс наодинці зі своїм гнівом і образою.)

Сілко: (затримується біля дверей, повертаючи до неї холодний погляд) І ще одне, Джинкс. Жодних вибухів. Жодного шуму.

Джинкс: (здивовано) Але ж…

Сілко: (різко) Ніяких “але”. Ти привертаєш до себе забагато уваги, а Пілтовер не такий сліпий, як ти думаєш. Якщо вони почнуть тебе шукати, нам обом це дорого обійдеться. Зрозуміла?

Джинкс: (заглушуючи хвилювання) Так, зрозуміла.

Сілко: Добре. Наступного разу просто виконай завдання тихо і без зайвого галасу. Нам не потрібні нові проблеми, зрозуміла?
…….
Джинкс повернулася до старої, покинутої схованки, яку вони з Ві використовували ще в дитинстві. Простір був заповнений спогадами — зламані меблі, розкидані іграшки, стіни, вкриті малюнками, що досі зберігали відлуння дитячого сміху та таємниць. Але тепер це місце здавалося порожнім і холодним, як і вона сама.

В її очі впав боксерський апарат, якого Ві колись використовувала для тренувань. Джинкс зітхнула і витягла інструменти, підкрутила зламані деталі і закріпила все на місці. Апарат нарешті загудів, готовий до роботи.

Джинкс відступила на кілька кроків, зчепивши кулаки, її обличчя стало жорстким. Вона почала бити по боксерській груші, завдаючи одного удару за іншим. Груша хиталася від ударів, але Джинкс не зупинялася, збільшуючи силу кожного руху. Її удари були рішучими, сповненими люті й болю, які роками накопичувалися всередині неї.

З кожним ударом вона згадувала сестру — їхні спільні моменти, ті дні, коли вони були єдиним цілим, двома частинами однієї сім’ї, незламними і нерозлучними. Але тепер Ві більше не було поруч. Вона залишила її, покинула, і Джинкс знову відчула ту знайому гіркоту втрати.

Вона била грушу все сильніше, уявляючи, що б’ється з власними спогадами, зі своїм болем і розчаруванням. Кожен удар — ніби спроба вигнати зі свого серця той біль, що не давав їй спокою. Нарешті, втомившись, Джинкс відступила, тяжко дихаючи, а її руки тремтіли від напруги.

Вона глянула на боксерський апарат, немов шукаючи відповідь на питання, які ніхто не міг їй дати. Ця схованка нагадувала їй про минуле, яке не повернути, і про сестру, яку вона втратила. Джинкс опустила голову, дозволяючи собі хоча б на мить відчути той біль, який вона так старанно приховувала.
………..
Ніч огорнула Нижнє місто, і Джинкс, мов тінь, рухалася темними вузькими вуличками, приховуючи кожен свій крок. Вона прямувала до Верхнього міста — місця, де зберігався цінний Гекстек, артефакт, який вона планувала викрасти. Її мета — лабораторія, захищена від чужих очей, але це не зупиняло її. Сьогодні все мало бути ретельно продумано, адже одна помилка — і вона виявлена.

Дорога до Верхнього міста була складною, особливо для такої, як Джинкс, яка зазвичай віддавала перевагу хаосу і вибухам. Однак цього разу все було інакше. Вона знала, що не може привертати увагу, адже на карту поставлено надто багато.

Усередині лабораторії панувала стерильна тиша. Вона рухалася між столами й обладнанням, легко обійшовши систему безпеки і підійшовши до броньованого контейнера, де зберігався Гекстек. Кілька секунд — і замок піддався. У її руках нарешті опинився дорогоцінний артефакт, серце її нового плану. Серце билося частіше від захвату і адреналіну, коли вона готувалася покинути лабораторію.

Перед тим як піти, Джинкс залишила свій слід — яскраве графіті на стіні, що свідчило про її присутність. Тепер усі знатимуть, хто був тут і що вона здатна на все заради своєї мети.

Шлях до мосту

Перетнувши вузькі вулиці, вона нарешті дісталася мосту, що з’єднував Верхнє і Нижнє міста. Саме тут вона мала намір переправити викрадений Гекстек і залишити за собою слід у вигляді ще одного виклику для тих, хто її переслідує.

Але щойно вона зробила крок на міст, пролунав раптовий вибух. Потужна вибухова хвиля підняла її в повітря і відкинула на металеву конструкцію. Джинкс відчула різкий біль у боці, а перед очима попливли тіні. Її тіло скотилося вниз, а в руках все ще залишався викрадений Гекстек, незважаючи на втому і поранення.

Прибуття Сілко

Сілко, стривожений звуками вибуху, поспішив на місце і знайшов Джинкс, що лежала на уламках мосту, ледь тримаючись при свідомості. Він підняв її на руки, обережно, з тривогою оглядаючи її поранення.

Сілко: (тихо, але з тривогою, несучи її геть) Зараз тобі потрібна допомога. Я віднесу тебе до Сінгеда. Він зробить усе, щоб ти повернулася до себе.

Джинкс: (ледь чутно, намагаючись дихати рівно) Що б я без тебе робила, Сілко…

Сілко: (з сумішшю турботи та злості) А що я без тебе робитиму, Джинкс? Вистачить ризикувати, як сьогодні. Відтепер — жодних необдуманих вибухів, зрозуміло?

(Джинкс намагається кивнути, на її обличчі з’являється слабка усмішка, але її погляд стає туманним. Вона стискає Сілко за рукав, її голос ледь чутний.)

Джинкс: (ледве вимовляючи) Це… це не я… підірвала міст.

(Її очі повільно закриваються, і Джинкс, не в змозі більше триматися при свідомості, обм’якає на руках Сілко. Сілко стискає її сильніше, тривожно дивлячись на її бліде обличчя, а в його серці зароджується підозра — якщо це не вона підірвала міст, то хто тоді стоїть за цим нападом?)
…….

Джейс: (роздратовано) Вікторе, ти маєш зупинитися. Якщо ми не можемо забезпечити безпеку Хекстеку, то ризикувати далі просто неможливо!

Віктор: (стримано) Ти занадто обережний, Джейсе. Наука завжди була про прогрес, про вихід за межі, а не про постійні страхи й обмеження.

Джейс: (підвищуючи голос) Це не просто обмеження! Це захист, як нас, так і всіх навколо. Як ти можеш бути настільки сліпим, щоб не бачити, наскільки небезпечними стали ці розробки?

Віктор: (помітно роздратовано) І що ж ти пропонуєш? Залишити все, над чим ми працювали? Просто здатися?

Джейс: Якщо це єдиний спосіб запобігти катастрофі, то так! Ти не бачиш, як це руйнує тебе? Твоє здоров’я, твоя одержимість цим… Вікторе, ти вже навіть не схожий на себе.

Віктор: (пригнічено зітхає) Можливо, я й змінився. Але якщо ми зупинимося зараз, ми втратимо все. І я не збираюся дозволити цьому статися. Я знайду спосіб, з тобою чи без тебе.

(Віктор каже це, стримуючи гнів і біль, не показуючи справжніх намірів. Насправді ж він уже давно прийняв рішення — піти туди, де його інновації оцінять. Але ця інформація залишається лише при ньому, як добре збережений секрет.)

Джейс: (здивовано) Що ти маєш на увазі?

Віктор: (уникаючи погляду Джейса) Просто дозволь мені працювати, Джейсе. Якщо ти не підтримуєш мене, я все одно продовжу. І це все, що ти повинен знати.

(Джейс, роздратований і зневірений, хитає головою і виходить, залишаючи Віктора самого в лабораторії. Коли двері зачиняються, Віктор сідає, важко зітхаючи, його погляд спрямований вниз. Він знає, що шлях до Нижнього міста може бути небезпечним, але він також розуміє, що це його єдиний шанс. Він збирається звернутися до тих, хто не боїться ризикувати, хто здатен допомогти йому досягти того, чого він прагне.)

Віктор: (тихо, сам до себе) Є речі, які вимагають жертв… І якщо це мій єдиний шанс — я скористаюся ним.

(Він підводиться, зберігаючи в собі рішення піти до Нижнього міста і звернутися до Сінгеда. Він знає, що ця таємниця може обернутися проти нього, але тепер це вже не має значення. Його жага до прогресу і страх перед втратою шансів змушують його діяти.)

…………
…..
Ві та Кейтлін ідуть вузькими, похмурими вулицями Підземного міста, обережно оминаючи натовпи місцевих мешканців. Запахи диму, вогкості та металу наповнюють повітря. Ві йде впевнено, як місцева, а Кейтлін, помітно напружена, озирається довкола, намагаючись не показати своєї невпевненості.

Кейтлін: (тихо, уважно роздивляючись усе навколо) Тут усе так… хаотично. Я навіть не уявляла, що Підземне місто виглядає ось так.

Ві: (з усмішкою) Ну що, не схоже на ті твої блискучі зали з Верхнього міста, принцесо? Немає ні слуг, ні вишуканих крісел. Тут люди живуть як вміють. (посміхається і знизує плечима) Але ти тримайся, ми ще тільки починаємо.

Кейтлін: (зітхає, трохи роздратовано) Ві, скільки разів тобі казати — я не принцеса.

Ві: (продовжує підколювати) Ну, вибач, “шерифе”. (робить великі очі) Усі ці наворочені інструменти, чистенька форма, нагороди… і навіть не знаєш, куди ноги поставити тут, у нашому світі. Слухай, а що, у вас у Верхньому місті взагалі немає бруду?

Кейтлін: (зберігає спокій) Можливо, й немає. Але, на відміну від тебе, я хоча б намагаюся розібратися, як тут усе працює.

Ві: (сміється) Розібратися? Ой, Кейт, ще трохи, і ти тут у нас королевою станеш. Хоча ти тут — мов риба на сухому. (з хитрою усмішкою) Як думаєш, багато твоїх “друзів” із Ради приїхали б сюди заради “розслідування”? Навряд чи.

Кейтлін: (з гордістю) Я тут, бо хочу знати правду. І якщо це означає, що доведеться пройтися брудними вулицями та говорити з сумнівними людьми — я готова.

Ві: (задоволено) Ну-ну, не погано для принцеси. Але знай, тут не все так просто. Місцеві можуть тебе з’їсти за мить, якщо помітять, що ти не своя.

Кейтлін: (спокійно, впевнено) Тому я тут з тобою, Ві. Якщо хтось і знає, як вижити у цьому хаосі, то це ти.

Ві: (із ледь прихованою теплотою) Може, й так. Але пам’ятай, тут правила зовсім інші. Твої “офіційні методи” тут не спрацюють. І якщо хочеш знайти хоч якусь інформацію про Сілко і Джинкс, доведеться трохи забруднити руки.

Кейтлін: (з легким викликом) Я не боюся. Просто покажи мені, що робити.

Ві: (з усмішкою) Оце вже інша розмова, принцесо. Ладно, ходімо, у мене є один контакт, який може знати про Джинкс. Тільки тримайся поруч і слухай мене — не хочу, щоб ти вляпалася в щось через свою благородну допитливість.

(Ві підморгує Кейтлін і впевнено веде її далі крізь натовп. Кейтлін кидає на Ві уважний погляд, розуміючи, що у їхньому світі Ві почувається, як риба у воді, і що цей досвід може бути найціннішим у пошуках правди. Вона вирішує прислухатися до своєї супутниці, адже знає, що без Ві у цьому місті їй не впоратися.)

……
Сілко приносить Джинкс до похмурої, захаращеної лабораторії Сінгеда. Сінгед швидко оглядає поранення Джинкс, а його обличчя стає ще серйознішим, коли він розуміє, наскільки важкі її травми. Сілко обережно кладе її на операційний стіл, а Джинкс починає важко дихати, бліда і знесилена.

Сінгед: (тихо, до Сілко) Її стан дуже серйозний. Звичайні методи тут не допоможуть. Але є ще один варіант… проте він буде болісним.

Сілко: (з рішучістю) Роби все, що потрібно. Я не можу її втратити.

(Сінгед дістає ампулу з яскраво-фіолетовим Мерехтом і готує препарат. Він обережно вводить речовину в тіло Джинкс. Вже за кілька секунд вона починає здригатися, а її обличчя спотворює біль. Джинкс раптово прокидається, і її очі наповнюються жахом і стражданням, коли Мерехт починає діяти на її тіло.)

Джинкс: (кричить, вигинаючись від болю) Ні… будь ласка… зупини це! Воно… воно горить… всередині!

Сілко: (стискає її руку, намагаючись заспокоїти) Тримайся, Джинкс. Це допоможе тобі. Це лише тимчасово. Ми врятуємо тебе, я обіцяю.

Сінгед: (холодно, зосереджений на своїй роботі) Біль — це побічний ефект. Мерехт входить у кожну клітину, взаємодіє з її тілом і зцілює пошкоджені тканини, але процес не буде легким.

(Джинкс кричить, відчуваючи, як Мерехт проникає в її тіло, наповнюючи його незвичною енергією. Її обличчя напружується від болю, а тіло судомно здригається. Сілко, не випускаючи її руки, продовжує стояти поруч, сповнений тривоги, але рішучий не відступати.)

Джинкс: (пошепки, крізь сльози) Це… це нестерпно…

Сілко: (шепоче, майже як батько) Я знаю, але ти сильна. Ти пройдеш через це. Ти повинна.

(Сінгед продовжує спостерігати за показниками її стану, уважно спостерігаючи за тим, як Мерехт працює над відновленням її тканин, хоч і завдає їй нестерпного болю. Через деякий час крики Джинкс починають стихати, і вона знову обм’якає, знесилена та виснажена. Сілко нахиляється до неї, його обличчя наповнене сумом і полегшенням.)

Сінгед: (тихо) Процес завершено, але відновлення займе деякий час. Мерехт зробить свою справу, але, можливо, залишить слід.

Сілко: (шепоче, стискаючи її руку) Спи, мала. Тепер ти в безпеці.

(Джинкс затихає, її дихання стає рівнішим, але Сілко розуміє, що це випробування змінило її. Він тихо сидить поруч, усвідомлюючи, яку жертву довелося принести, щоб врятувати її, і замислюючись, якою вона стане після цього. У його погляді — суміш любові, турботи і відчуття глибокої відповідальності за її подальшу долю.)

…..

 

……

Віктор: (ледве чутно, намагаючись фокусуватися на Джейсі) Джейсе… Ти тут?

Джейс: (киває, намагаючись посміхнутися, але його обличчя видає тривогу) Так, Вікторе. Я тут.

Віктор: (обережно оглядається навколо, помічаючи крапельниці та монітори) Скільки часу я тут? Як довго…?

Джейс: (обережно) Декілька годин. Ми всі були дуже стурбовані. Ти знепритомнів у лабораторії, і лікарі сказали, що ти потребуєш відпочинку.

Віктор: (робить паузу, дивлячись прямо на Джейса, його голос слабкий, але рішучий) Джейсе… скажи мені правду. Скільки в мене є часу?

(Джейс мовчить, його погляд ковзає вбік, ніби він не в змозі зустріти очі друга. Він намагається приховати біль, але його обличчя видає все. Віктор розуміє, що це мовчання говорить більше, ніж будь-які слова.)

……
Темна, застаріла кімната, де зібралися голови кримінальних угруповань Нижнього міста. В повітрі стоїть напруження, оскільки кожен із присутніх розуміє, що їхній господар — Сілко, — викликав їх сюди не для дружньої бесіди. Двері зі скрипом відчиняються, і Сілко заходить у кімнату з холодною усмішкою на обличчі, не зводячи очей із присутніх. Він несе з собою невелику металеву колбу, з якої повільно випускається зелений газ, заповнюючи простір навколо. Голови одразу відчувають різкий запах, починають кашляти й задихатися.

Сілко: (холодно, спостерігаючи, як усі кривляться від отруйного газу) Отже, ви всі, здається, забули, хто насправді керує цим містом. Дозвольте мені освіжити вашу пам’ять.

(Зелений газ просочується в кожен куток кімнати, присутні намагаються затулити носи, але розуміють, що нікуди втекти. Сілко стоїть у самому центрі, ніби газ не має на нього жодного впливу, продовжуючи спостерігати за присутніми з холодною владністю.)

Сілко: (повільно) Ви всі вважали, що маєте якусь владу. Що можете приймати рішення без моєї згоди? Я — серце цього міста, і лише я визначаю, що буде далі.

Голова однієї з груп: (кашляє, задихаючись) Сілко… це… непотрібно! Ми розуміємо… Ти головний… Ти контролюєш все…

Сілко: (задоволено) О, чудово. Радію, що ми на одній хвилі. Тому що є питання, на яке я хочу отримати чітку відповідь.

(Газ починає трохи розсіюватися, і голови груп поступово приходять до тями, хоча все ще дихають важко. Вони з острахом дивляться на Сілко, чекаючи на те, що він скаже далі.)

Сілко: (похмуро, холодним тоном) Міст. Хтось вирішив зруйнувати його, підірвати його, поставити під загрозу наші позиції в місті. Хтось тут вирішив влаштувати гру без дозволу. І я хочу знати, хто це зробив.

Інший голова групи: (стурбовано) Ми нічого не знаємо про це, Сілко. Ніхто з нас не ризикнув би підірвати міст. Це — божевілля!

Сілко: (насмішливо) Божевілля? Ще одне слово, яке ви не до кінця розумієте. І тут у нас є певна юна особа, що, здається, забула про свої межі. І якщо я вірно здогадуюся, то хтось із вас допомагав їй.

Третій голова групи: (спішно) Сілко, клянуся, я нічого не знав! Якщо це була Джинкс, то вона діяла самостійно. Ніхто з нас не погодився б на таку ризиковану операцію!

Сілко: (з холодною усмішкою) О, Джинкс… Дитина з іскрою в очах, що не знає міри. І якщо хтось із вас дійсно думає, що може заохочувати її до таких дій і при цьому залишитися в безпеці, — ви глибоко помиляєтесь.

(Сілко робить крок вперед, дивлячись на кожного з присутніх так, ніби бачить їх наскрізь. Його очі блищать ледь прихованою люттю, і всі навколо відчувають його зловісну рішучість.)

Сілко: Я даю вам усім шанс виправитися. Протягом найближчого часу мені потрібно знати кожну деталь про цей вибух. Хто причетний, хто мав доступ до вибухових речовин. Якщо хтось із вас або ваших людей має до цього бодай найменший стосунок — це ваш останній шанс зізнатися.

(Голови кримінальних угруповань напружено кивають, усвідомлюючи, що будь-яка брехня може обернутися проти них. Вони знають, що, коли справа стосується Сілко, з ним краще не жартувати.)

Сілко: (посміхається, але в його очах холод) Сподіваюся, що ми зрозуміли один одного. А тепер, вийдіть і знайдіть мені винних. І якщо вони є серед ваших людей, я хочу, щоб ви самі мені їх привели.

(Голови угруповань квапливо підводяться і виходять з кімнати, кожен із них наляканий і напружений. Сілко лишається на самоті, задоволений тим, що нагадав їм, хто дійсно керує Нижнім містом. Його погляд стає зосередженим, і він тихо промовляє до себе.)

……..

Ві: (із ненавистю) Ти — зрадниця, Севіка. Ти винна в усьому, що сталося. Через тебе він загинув. Ти ж знала, як багато для нас значив Вандер, але ти… ти все одно перейшла на бік Сілко!

Севіка: (похмуро дивлячись на Ві) Думаєш, ти знаєш, що для мене важливо? Не треба читати мені моралі. Вандер сам зробив свій вибір, і він заплатив за це.

Ві: (кричить) Він помер через тебе, Севіка! Через твою жадобу до влади і бажання зберегти своє місце в Підземному місті! Ти зрадила його, зрадила всіх нас.

Севіка: (холодно, зневажливо) Вандер був слабким. Він хотів домовлятися, коли потрібно було діяти. У Підземному місті не виживають такі, як він. Тут потрібна сила, а не розмови. Сілко — це реальна влада, і я обрала бік, який має майбутнє.

Ві: (сердито) Майбутнє? Ти справді думаєш, що це “майбутнє” — підкорятися Сілко? Він знищує Підземне місто, тримає всіх у страху, а ти стоїш поруч із ним і допомагаєш йому! Вандер би цього ніколи не схвалив. Ти зрадила його і все, за що він боровся.

Севіка: (з холодним презирством) Ти ще й досі живеш у мріях, Ві. Вандер залишився б такою ж наївною жертвою, як ти. Він боровся за Підземне місто, але боявся брудних рук і справжньої влади. Я зробила свій вибір.

Ві: (різко кидається вперед) Вибір?! Ти продала свою душу Сілко заради влади! Ти і поняття не маєш, що таке справжня вірність і сім’я!

(Ві кидається на Севіку, намагаючись вдарити її, але Севіка з легкістю блокує її удари своїм металевим протезом. Ві завдає серію швидких ударів, але Севіка приймає їх з похмурим спокоєм і відповідає сильним контрударом, відкидаючи Ві назад.)

Севіка: (з холодною посмішкою) Думаєш, що зможеш мене здолати тільки через те, що ти “правильна”? У Підземному місті це нічого не означає. Тут ти або сильний, або мертвий.

Ві: (важко дихаючи, встаючи) Вандер завжди вірив, що ми можемо бути кращими, ніж це місце. А ти… ти перетворилася на ще одного монстра.

Севіка: (вражає її сильним ударом) Твої слова — лише порожні звуки, Ві. Вандера більше немає. Він слабкий і мертвий, тому що не був готовий прийняти справжні правила цього міста.

Ві: (кашляючи, підводиться, тримаючись за ребра) Ти не заслуговуєш говорити про нього.

Севіка: (із зневагою) Знаєш що, Ві? Твоя проблема в тому, що ти живеш минулим, і це минуле зробить тебе такою ж слабкою, як і Вандера. А мені це тільки на руку.

Севіка, зловісно посміхаючись, наближається до Ві, піднімаючи протезовану руку, готову завдати останнього удару. Раптом лунає постріл, і Севіка зупиняється, схопившись за плече, з якого починає сочитися фіолетова рідина. Її впевненість змінюється на здивування і лють, коли вона обертається, шукаючи, звідки прийшла атака.

Кейтлін: (виходячи з тіні, спокійно, але з твердою рішучістю) Ві, здається, ти заборгувала мені одне спасіння.

Севіка стискає зуби, дивлячись на Кейтлін з ненавистю, але усвідомлює, що тепер протистоїть двом ворогам. Її поранене плече не дозволяє продовжити атаку, і вона, кинувши останній зловісний погляд, відступає в тінь, повільно зникаючи з провулка.

Ві: (важко дихаючи, намагається підвестися) Чорт, Кейтлін, ти з’явилася саме вчасно.

Кейтлін: (усміхаючись, простягає руку, допомагаючи Ві піднятися) Наступного разу постарайся не лізти в бійку без мене, гаразд?

Ві: (усміхається, хапаючи її руку) Ну, не обіцяю, але спробую. Дякую, Карамелько. Ще один борг.

……..
Віктор і Гаймердінґер стоять на краю оглядового майданчика внизу Верхнього міста. Перед ними відкривається похмурий і контрастний краєвид на Нижнє місто, занурене у вечірній туман та хаос розкиданих будівель, освітлених тьмяними вогниками. Вітер несе запах диму, металу і життя, яке там вирує. Віктор важко спирається на поруччя, дивлячись униз, на місце, яке колись було його домом. Гаймердінґер стоїть поруч, глибоко стурбований і пригнічений.

Віктор: (тихо, не відриваючи погляду від міста внизу) Там, внизу, я провів своє життя. Місце, де люди борються за кожен день, за кожен подих. Іноді мені здається, що я досі не відійшов від нього, хоч і тут, у Верхньому місті, маю все для роботи.

Гаймердінґер: (зі співчуттям) Я завжди захоплювався твоєю рішучістю, Вікторе. Прагнення змінити те, що інші вважали б непідвладним, змусило тебе залишити те життя… Але тепер ти повернувся, щоб допомогти їм.

Віктор: (зі смутком) Професоре, іноді я відчуваю, що не зробив для них достатньо. У мене було стільки ідей, стільки планів. Я хотів змінити це місце, дати надію тим, хто живе в тіні. Але тепер… тепер я не впевнений, що встигну.

(Він відвертається від поруччя, хапається за груди, ледь помітно кашляє. Гаймердінґер помічає це і, з болем у погляді, кладе руку йому на плече.)

Гаймердінґер: (тихо) Вікторе… ти зробив більше, ніж будь-хто міг би очікувати. Твоя праця, твої винаходи… вони вже зараз змінюють життя людей. Не всі мають силу залишити такий слід. Ти… ти особливий.

Віктор: (з гіркотою, дивлячись у далечінь) Але для тих, хто внизу, цього замало. Їм потрібно більше. Я мріяв створити щось, що могло б змінити саму їхню реальність. Але реальність така, що моє тіло виснажене, і часу в мене майже не залишилося.

Гаймердінґер: (з важким серцем) Це несправедливо, Вікторе. Ти заслуговуєш на довше життя, на можливість завершити свої починання. Світ потребує таких, як ти. І я… (його голос затихає) Я не можу уявити, що не зможу працювати поруч із тобою.

(Віктор на мить мовчить, обмірковуючи слова Гаймердінґера. Його погляд залишається спрямованим на вогники Нижнього міста, наче він намагається вловити відлуння минулого.)

Віктор: (з сумною усмішкою) Час… він вислизає з рук, як пісок. Я відчуваю, як кожен день стає для мене останнім шансом. І, хоч би як я намагався втримати його, він тікає. Але… якщо я зможу залишити хоча б крихту надії для тих, хто там, унизу… тоді, можливо, це життя не було даремним.

Гаймердінґер: (із болем у голосі) Я хочу, щоб ти знав, Вікторе: навіть якщо доля несправедлива до нас, ти залишиш незабутній слід. І твоє прагнення змінити світ стане натхненням для наступних поколінь.

……..
Мел: (м’яко) Що тебе турбує, Джейсе? Здається, щось глибше, ніж робота.

Джейс: (важко зітхає, обертаючись до неї) Це Віктор… Його стан погіршується, Мел. Лікарі не дають йому багато часу. Він майже весь свій час проводить у лабораторії, наче намагається закінчити все, що колись почав. Але навіть я розумію, що він… що він просто згорає.

Мел: (з тривогою в очах) Джейсе… Я навіть не знаю, що сказати. Віктор завжди здавався таким сильним, таким рішучим. Я не уявляю, що він може бути в такому стані. Мені дуже шкода.

Джейс: (нахиляється вперед, уникаючи погляду Мел) Я завжди хотів створити Хекстек для таких, як Віктор. Щоб вони мали шанс, щоб змогли… мати майбутнє, яке самі виберуть. Ми обіцяли один одному, що наші винаходи змінять світ. Але зараз я відчуваю, що підвів його. Всі ці технології, вся ця сила, яку ми створили, і я не можу врятувати свого друга.

Мел: (м’яко кладе руку на його плече) Ти не підвів його, Джейсе. Віктор завжди бачив у тобі більше, ніж ти сам у собі. Він обрав тебе не тільки як партнера в науці, але й як людину, якій вірив. І навіть якщо зараз ти не можеш змінити його долю, твоя робота все одно зможе допомогти іншим.

Джейс: (з болем у голосі) Мел, я не впевнений, що це має значення. Усі ці винаходи, усі ці надії… що вони варті, якщо не можуть врятувати тих, кого ми любимо?

Мел: (мовчки сидить кілька секунд, роздумуючи, перш ніж говорити) Розумієш, Джейсе, я теж знаю, як це — втрачати близьких. Втрата — це те, що переслідує мене все життя. Іноді мені здається, що це… єдине, що я знаю. Але біль, який ми відчуваємо, також може мотивувати нас продовжувати. Ти маєш честь залишити щось після себе, навіть якщо це не врятує кожного, кого ти хотів би захистити.

Джейс: (дивлячись на неї з глибоким розумінням) Я ніколи не знав цього, Мел. Ти завжди здавалася такою сильною, недосяжною… але насправді ми всі носимо свої рани, чи не так?

Мел: (усміхається сумно) Я зрозуміла, що сила — це не відсутність болю, а здатність продовжувати, незважаючи на нього. Кожна втрата, кожна невдача… все це є частиною мене. І, можливо, саме це й робить мене такою, яка я є.

Джейс: (із сумом) Віктор завжди був моїм прикладом, моїм натхненням. Він показав мені, що значить справжня відданість. Я хотів би вірити, що зможу втілити в життя все те, що ми разом планували. І не тільки заради нього, а й заради тих, хто йтиме після нас.

Мел: (з легким усміхом) Ти зможеш, Джейсе. У тебе є талант і серце для цього. І навіть якщо зараз здається, що ти самотній у цій боротьбі, знай, що я завжди буду поруч. Можливо, не завжди як твій партнер по бізнесу, а як хтось, хто розуміє тебе більше, ніж ти думаєш.

(Джейс мовчки дивиться на Мел, його обличчя пом’якшується, і він відчуває глибоку вдячність і підтримку. Вони обмінюються поглядами, відкриваючи один одному свої душі, і, на мить забувши про все навколо, знаходять розраду у взаємному розумінні та підтримці. Вони сидять поруч, у мовчазній єдності, знаючи, що хоч би яким важким був цей шлях, вони не самотні в ньому.)

………..

Лабораторія Сінгеда, тьмяно освітлена, наповнена густими хімічними запахами. Віктор стоїть поруч із Сінгедом, спостерігаючи за Джинкс, яка лежить на операційному столі, підключена до систем, що живлять її Мерехтом. Її обличчя бліде, але в її вигляді з’явилася нова, неприборкана сила. Віктор мовчки вдивляється в неї, обдумуючи побачене.

Сінгед: (спокійно, із ледь помітною усмішкою) Вона жива тільки завдяки Мерехту, Вікторе. Ця речовина не лише зберегла її життя — вона перетворила її. Це справжній прорив, справжній прогрес. Те, чого люди на поверхні ніколи не зможуть прийняти.

Віктор: (дивлячись на Джинкс із подивом і тривогою) Її тіло… воно змінилося. Вона залежить від цього. Але… справжній прогрес? Ти вважаєш, що цей шлях правильний?

Сінгед: (з рішучістю) Вікторе, вони бояться того, чого не розуміють. Верхнє місто буде глухим до будь-яких змін, що підривають їхній контроль. Мерехт дає можливість вижити і піднятися вище — він відкриває нові можливості, яких вони ніколи не приймуть. Для них це небезпечно, бо виходить за межі їхніх правил.

Віктор: (замислено) Але вони не розуміють, що цей потенціал може врятувати стільки життів…

Сінгед: І ніколи не зрозуміють. Вони не хочуть справжніх змін, не хочуть прогресу, який не можна контролювати. Але ми маємо йти своїм шляхом. Цей прогрес — ціна за можливість вирватися з їхніх обмежень.
……..

Лабораторія Віктора тиха, занурена в темряву, порушувану лише мерехтінням обладнання і слабким блакитним світлом від Гекстеку, що стоїть на столі. Віктор, самотній і рішучий, підходить до ядра, усвідомлюючи, що настав момент зробити перший крок. Його рука тремтить, але погляд твердий і сповнений рішучості. Він знає, що ціна висока, але не відступить.

Він бере скальпель і робить невеликий надріз на руці. Краплі крові падають на ядро Гекстеку, і майже відразу ж воно починає світитися ще яскравіше, реагуючи на його життєву силу. Світло стає інтенсивнішим, випромінюючи неймовірну енергію, яка охоплює його руку, мов би спалахи блискавки, що пульсують крізь його тіло. Відчуття стає майже нестерпним, але Віктор зціплює зуби, не дозволяючи собі відступити.

Енергія пронизує його руку, поширюючись по всьому тілу, наповнюючи його силою, що здається нескінченною і нестримною. Його тіло тремтить від цього потоку, але він відчуває, як його клітини починають змінюватися, як частина його власної сутності переплітається з Гекстеком. Він знову відчуває себе живим, сильним, але й ураженим новим, невідомим болем.

Світло навколо нього спалахує настільки яскраво, що якби хтось інший знаходився в лабораторії, то був би миттєво знищений цією силою. Але Віктор — єдиний, хто витримує це. Лише він сам у цьому приміщенні, і тільки він може вижити в такому випробуванні.

Раптом енергія охоплює все навколо, і рослини, що стояли на столі поряд, миттєво почорніли, мовби обпаленi, їхні листки згоріли, не витримавши потужної сили. Усе живе навколо нього в’яне і зникає, поглинуте невідомою енергією, що підкорила лабораторію.

Світло нарешті починає згасати, і Віктор, знесилений, але сповнений неймовірною енергією, повільно відводить руку від Гекстеку. На його шкірі залишаються сліди, мовби випалені енергетичні лінії, що пульсують під шкірою.

Він глибоко дихає, намагаючись усвідомити, що тільки що сталося. Це був лише перший крок, і він знає, що повернення назад вже немає.

……
Зала засідань у Верхньому місті, наповнена напругою та холодним світлом, яке відбивається від блискучих скляних поверхонь. За великим столом сидить Джейс, виглядаючи вкрай зосередженим і дещо роздратованим. Двері відчиняються, і до кімнати заходить Сілко, спокійний і стриманий, але з холодом у погляді. Вони обмінюються напруженими поглядами, і Джейс жестом пропонує йому сісти.

Джейс: (серйозно, з осудом) Сілко, мені не потрібні докази, щоб зрозуміти, що сталося. Це була твоя Джинкс. Її графіті залишилося на стіні лабораторії. Вона підірвала міст і загрожувала життю сотень людей. Я не можу це ігнорувати.

Сілко: (захищаючи, ледве стримуючи гнів) Джинкс ледь не загинула там, Джейсе. Ти не маєш права судити її, не розуміючи, через що їй довелося пройти. Вона — моя дочка. І я не дозволю, щоб хтось ставився до неї як до загрози, коли вона сама стала жертвою.

Джейс: (похмуро, із загостренням у голосі) Жертвою? Сілко, вона влаштувала хаос у моєму місті, і за це хтось має відповідати. Я надаю тобі останній шанс виправити це. Ти сам повинен привести винного — і повернути Гекстек, який вона викрала. Тільки так ми зможемо обговорити перемир’я.

Сілко: (підозріливо дивиться на Джейса) Перемир’я? Ти думаєш, що перемир’я можливе після всього, що сталося? Джинкс була поранена, і ти хочеш, щоб я приніс її тобі на блюдечку? Вона — не злочинець, Джейсе. Вона — моя сім’я.

Джейс: (стискаючи кулаки, тримає погляд Сілка) Ти кажеш, що захищаєш свою доньку, але якщо ми хочемо запобігти новим трагедіям, треба зупинити хаос. Поверни Гекстек і винного. Це твоя єдина можливість показати, що ти дійсно хочеш миру.

Сілко: (роздратовано, підвищуючи голос) Я не привезу тобі Джинкс! Вона не просто солдат. Вона… (стискає зуби, злегка знижуючи тон) Вона не може бути тим, кого ти шукаєш. Я зроблю все, щоб вона була в безпеці, але не проси мене зрадити її.

Джейс: (з гіркотою) Якщо ти хочеш миру, Сілко, ти повинен продемонструвати, що здатен контролювати свою «сім’ю». Ти можеш ненавидіти мене за це, але єдиний вихід для нас — встановити порядок. Інакше — війна.

Сілко: (із сумішшю злості та відчаю) Дуже добре, Джейсе. Якщо ти вважаєш, що це лише питання контролю… то, можливо, ми побачимо, чий контроль виявиться сильнішим. Але пам’ятай: ти не знаєш, з чим граєшся.

Джейс: (різко, з холодом) Це останнє попередження, Сілко. Поверни Гекстек і винного, якщо хочеш миру. Інакше — ти втратиш усе.

Сілко різко встає зі стільця, його очі горять люттю і рішучістю. Він упевнено дивиться на Джейса, незворушний і безстрашний, незважаючи на загрозу, що прозвучала в словах його співрозмовника. На мить він затримує погляд на Джейсі, ніби обдумуючи кожне своє наступне слово, а потім говорить з гірким викликом у голосі.

Сілко: (чітко і з холодною рішучістю) Джинкс не винна, Джейсе. Вона — не злочинець, яким ти хочеш її виставити. Але якщо ти так прагнеш справедливості, знай: я сам знайду і покараю справжнього винного.

(Джейс дивиться на Сілка, його очі напружено звужуються, але він розуміє, що це твердження Сілко є беззаперечним. Затамувавши подих, він нічого не відповідає, і тиша наповнює кімнату.)

Сілко: (тихо, але твердо) Я не дозволю, щоб мою дочку перетворили на знаряддя для виправдання війни. Ти маєш моє слово: я з’ясую правду і знайду винного. Але Джинкс… Джинкс не стане вашою жертвою.