Все добре?

Чонгук повільно відкриває очі. Обережно та не поспішаючи він роздивляється навколо себе і бачить перед собою Чіміна, який ще міцно спить. Зазвичай вони починають працювати з самого ранку, але сьогодні не такий день. Сьогодні Чонгук дозволяє собі не поспішати та насолодитися тишою ранку.
Він повільно дихає та намагається поскладати до купи події минулого дня. Вчора вони були на одному з музикальних шоу і вперше за цілу свою кар’єру отримали перемогу. Їх нова пісня “I need you” здається дійсно стає успішною. Це звучить навіть дуже смішно враховуючи те за яких умов вона створювалася і що вона насправді прощальна. Або як мінімум мала бути такою. Реакція людей та оцінка критиків їх приємно здивували. Ніхто не очікував такого повороту подій і зараз вони знаходяться на самому піку роздумів та невпевненості. “А що ж робити далі? Можливо таки варто ризикнути? Можливо для нас є ще шанс?”
Чонгук розуміє, що вони балансують на вістрі меча. Всі хочуть бути оптимістами. Всі хочуть дозволити собі повірити в чудо і піти дальше. Але хіба можуть вони, після всього, що вони пережили та через що пройшли, залишатися наївними та нести всередині себе надію? Адже надія це насамперед робота і Чонгук не знає чи може він вимагати чи навіть просити у інших боротися за те, що вже пару раз безжально вилітало з рук або давалося такою високою ціною?
Після того вечора як він спіймав Чіміна танцюючим у студії, прошло два місяці і ці два місяці можливо були найбільш тяжкими та найбільш доленосними в житті їхньої групи. В агенції нарешті замітили Чімінове різке похудання, блідість та вічну втому. Майже одразу після цього випливли на поверхню і нічні тренування, самостійні заняття вокалом, перевтома і як результат – втрати свідомості. Всі були шоковані станом Чіміна. Ніхто не розумів як таке могло статися і як ніхто нічого не замічав та не бачив. Але насправді глибоко в душі всі розуміли, що відбулося – всіх їх осліпила безпорадність та безвихідність ситуації в якій знаходився не тільки Чімін, але всі вони. Вони були в депресії, ніхто не бачив ніякого світла в жодному тунелі і в кожного були свої проблеми, про які він нікому не говорив. Але ситуація з Чіміном стала останньою крапкою. Їм все набридло і вони по-справжньому розізлилися на це життя. Тільки замість того, щоб кинути все і піти, вони рішили, що пора було щось міняти. Навіть якщо це мало бути останнє, що вони зроблять в своїй кар’єрі, вони хотіли чогось іншого.
У всіх них немов одночасно відкрилося нове дихання і тепер вперед їх гнала нова сила і ім’я їй було – біль. При створенні минулих альбомів вони намагалися відштовхнути це почуття від себе, забути про нього, не зважати на нього, але не цього разу. Після всього що сталося, після всього що вони пережили, біль став частиною їхньої душі і вони хотіли його вперше в житті показати. Не встидатися його, а прийняти повністю. Позволити світу побачити його, признатися в його існуванні і можливо в кінці кінців відпустити його. Заради себе. Заради Армі. Заради Чіміна. Особливо заради Чіміна.
Відкриття правди про його невпевненості, недоліки та страхи спустошили його. Чонгук бачив як старшого повільно полишало життя, коли хьони чи працівники агенції з сумом та відчаєм дивилися в його сторону. Старший ніколи не хотів, щоб на нього дивилися ось так – з жалістю, з острахом, з співчуттям. Чонгук боявся, що Чіміна це вб’є. Він знав, що це би точно вбило його, але Чімін як завжди здивував його. Одного дня, одного здавалося б нічим не особливого дня, Чімін дозволив болю пройти через себе наскрізь і з гордо піднятою головою він пішов в офіс, щоб розказати свою історію та запропонувати свої ідеї як краще продемонструвати почуття болю в їхньому новому альбомі. Він говорив дуже довго – спочатку про своє життя та свій біль, згодом про їх життя та їх біль, а закінчив про слова пісні та емоції, про костюми та хореографії, про образи та відео. Всі уважно слухали та мовчали. Всі погоджувалися та переживали те ж саме що і Чімін. Всі мінялися та ставали сильнішими.
Так же само як і Чімін. Повільно, але впевнено з кожним наступним днем він все більше і більше відпускав той образ, який він узяв на себе на самому початку свого шляху. Мільйони масок, які здавалося б уже намертво приросли до Чіміна, тихенько змивалися показуючи світу його справжнє красиве обличчя. Так просто і легко, з куленепробивним поглядом направленим вперед він віддалявся від свого ідеалу, та ставав тим, ким він мав бути завжди – справжнім собою.
Чонгук не міг цьому не радіти. Кожна нова зміна в старшому приносила йому в рази більше радості та щастя, ніж його власні перемоги. Він розумів, що перед старшим ще дуже довга дорога, що це тільки початок і знаючи Чіміна він не зупиниться на півдорозі, але головне що Чімін вибрав яким шляхом йому йти і зробив перший крок.
Чонгук на жаль мало чим йому міг допомогти. Єдине, що він міг, це просто спостерігати і бути поряд тоді, коли старшому це буде дійсно потрібно і Чонгук був готовий це робите ціле своє життя.

Чонгук продовжує спокійно лежати в ліжку ні про що не думаючи та нічого не відчуваючи. Після їх вчорашньої перемоги вони всі ясна річ святкували, а, коли ближче до ранку решта хьонів пішли стомлені спати, їм з Чіміном лягати не захотілося. Вони залишилися в вітальній та раз за разом передивлялися їх виступ.
Останні декілька тижнів пронеслися для них як справжній ураган і Чонгук радів, що хоча б зараз, поруч зі старшим, на цих декілька хвилин він може все просто відпустити та нічим не турбуватися. Від втоми та недосипання він відчуває себе майже невагомим і без докорів сумління та зайвих думок він блукає очима по самому найближчому предмету біля себе – по Чіміні.
Чімін спить всього декілька сантиметрів від нього. Чонгук відчуває своїми колінами його ноги. Хьон дуже повільно дихає, а його вії легко тремтять уві сні. Волосся Чіміна, таке м’яке та шовковисте, недбало падає йому на чоло. Карамельна шкіра мерехтить на сонці і здається, що обличчя старшого покрите тонкою плівкою із золота. Маленький акуратний носик красиво підкреслює гострі, але водночас м’які риси обличчя. Старший виглядає максимально розслаблено та невимушено і це дозволяє Чонгуку ще сильніше розтанути та відсторонитися від навколишнього світу. Він продовжує дивитися на Чіміна.
Старший міцно спить, тому його очей Чонгуку зараз не побачити, але так як вони заслуговують окремої уваги, Чонгук знаходить їх в своїй пам’яті. З першої хвилини їх знайомства, навіть враховуючи те, що Чонугк відштовхував старшого як тільки знав та вмів, він ніколи так і не зміг дозволити собі в тайні не захоплюватися очима старшого. В них було щось таке, що навіть дурний молодий Чонгук не міг забути про них. Здавалося, що в тих тайних озерах були заховані головні секрети цього світу і якщо дивитися в них достатньо довго, то можна найти відповіді на всі свої запитання. Чонгук часто в них дивитися взагалі не рухаючись та не кліпаючи, але відповіді йому ще не відкрилися. Напевно не достатньо довго дивився.
Чонгуковий погляд ненароком сповзає вниз і він починає роздивлятися губи старшого. У Чіміна дивні губи. Надто пухлі, майже що круглі як у ляльки. Як у людини взагалі можуть бути такі губи? І чому навіть під час сну вони так блистять? Чонгукове серце починає незрозуміло чому дуже швидко битися всередині. Напевно це сигнал, що щось не так. Що потрібно щось зробити, щось вдіяти, але Чонгук не може відірвати очей від губ старшого. Так не має бути. Він не має дозволяти собі проживати таке, тут і зараз, але його розум повністю затуманюється. Він ще ніколи не п’янів, але йому здається що саме так має відчувати себе людина, яка уже на дні. Тіло починає кипіти, бажання виходять назовні і ніяких заборон уже не існує.
“Мені так хочеться…Так хочеться поцілувати його”
Чонгука немов ударяє блискавка і він починає в паніці вовтузитися на ліжку і в результаті падає на підлогу. Його очі широко відкриті і він намагається зрозуміти що відбувається.
“Що це було? Що чорт забирай тільки що сталося?”
– Чонгук? – доноситься до нього немов з іншого всесвіту.
Чонгук не знає, що тільки що відбулося. Він не може сфокусуватися ні на чому навколо себе і продовжує лежати на підлозі. В наступну секунду він відчуває як його за руку хтось тягне вверх і ось він уже сидить на підлозі притулившись спиною до дивану. Його очі бачать перед собою Чіміна. Старший перелякано дивиться на нього і руками ніжно притримує його обличчя.
– Чонгук! – вперто пробує достукатися до нього старший.
Чонгук дивитися на нього немов вперше бачить. Немов він тільки що пережив якусь катастрофу і йому повністю стерло пам’ять. Але ж пару хвилин тому все було гаразд. Він просто відпочивав, він просто дозволив собі на секунду відпустити свою свідомість. Що з ним сталося і в яка суть цього всього? І чому йому здається, що це було щось надзвичайно важливе, тільки повірити в це він просто не може?
– Вибач, хьон, – дуже повільно починає Чонгук. Його серце боляче б’ється об ребра, а горло пересохло немов сам Посейдон викачав із нього всю вологу. Йому дійсно дуже погано, але признатися в цьому він не готовий. – Мені просто приснився страшний сон.
– Впевнений? – попри слова Чонгука Чімін виглядає досі стурбованим. Він починає повільно гладити волосся на голові Чонгука і чомусь йому стає тільки від цього гірше. – Може тобі щось принести? Води чи краще на свіже повітря?
– Ні, я зараз помиюся і все пройде, – максимально впевнено починає говорити Чонгук. Турбота Чіміна зараз здається максимально неумісною, хоча більше чим пів року він був укутаний нею з голови до ніг.
Чонгук швидко піднімається, тому що він не може залишатися з Чіміном сам на сам більше ні секунди. Йому треба зрозуміти, що з ним відбулося, тому він закривається в ванній і вмиває обличчя льодяною водою. Він не може дихати. Все це…Все, що зараз сталося, – неправильно. Що це взагалі було? Як це розуміти?
Він піднімає голову і дивитися у своє відображення. Чонгуку здається, що він теж бачить себе вперше. Що з ним трапилося? Щось в ньому змінилося?
“Ні. ні, ні і ще раз ні”
Чонгук не хоче думати про це. Він навіть не збирається допускати про це думки. Він не міг так знову вчинити. Він просто не може дозволити цьому статися.
“Ні”
Чонгук строго дивиться на себе в дзеркало з рішучістю в очах. Потім він різко виходить з ванної кімнати, натягує на себе спортивну куртку і кидаючи Чіміну вибачення за різкі зміни їх планів біжить на пробіжку.
Він так цього і не зробив. Він не дозволив своїй свідомості сформулювати те, що підсвідомість знає уже давно. Чонгук утік. Але чи довго він зможе бігати?
***
Того ж вечора вони всією групою пішли в кіно. Точніше це не зовсім було кіно. ПД-нім їм орендував зал з прожектором в одному з їх любимих ресторанів, так щоб хлопці і поїли, і повеселилися в одному місці. Що-що, а відпочити вони явно заслужили особливо після всіх тих переживань, які вони пережили і ще будуть переживати. За декілька днів вони всі зберуться, щоб прийняти остаточне рішення стосовно майбутнього їх групи і тому їм було життєвонеобхідно відволіктись та набратися сил.
Тільки от у Чонгука було зовсім інше на умі. Цілий день він тримав від Чіміна щонайбільш можливу дистанцію. Він не дозволяв собі навіть думати про те, що сталося зранку. Він розривав самі найтонші ниточки, які вели його до ранішніх подій. Сьогодні йому приснився страшний сон, через який він звалився з ліжка. Це його правда. Це реальний перебіг подій. Ніяких нових бажань у нього не появилося. Ніякі нові почуття не розривали йому серця.
Тільки от незрозуміло для чого ця дистанція. Адже нічого ж не сталося. Все ж має бути так як завжди. Тоді чому Чонгук викрутився від усіх їх з Чіміном планів? Чому йому не хочеться ні їсти, ні пити, а повітря взагалі не вистачає? І чому чим дальше він від старшого, тим сильніше його до нього тягне? У Чонгука не було відповідей на ці запитання. У нього залишилися тільки примітивні рухи та інтелект чотирирічної дитини. “Чімін – це вогонь. Я не розумію як він працює, але треба триматися від нього якомога далі”.
І він тримався. Якомога далеко та якомога довго. Цілісінький день. Навіть під час їхньої спільної вечері цілою групою він умудрявся якось викручуватися та знаходити способи не бути з Чіміном. Чонгук весь час втягувався в любу розмову навіть не розуміючи про що йде мова. Він відповідав на всі дзвінки від знайомих та рідних і одразу ж відписував на всі повідомлення. Він запихувався їжею та весь час вставав за добавкою чи в туалет. І це тільки щоб щось робити, щоб рухатися і не зупинятися. Не думати. Чонгук стомився думати та в той же самий час заставляти себе не думати. Він хотів відпочити, тому чекав на початок сеансу. Фільм мав стати його порятунком. Він просто мусив стати його порятунком.
В кінозал Чонгук заходить одним із останніх. Він знає, що Чімін тримає йому місце між собою та Ві, але сісти на те крісло він просто не зможе. Він швидко роззирається по сторонам, шукаючи щось, що зможе його врятувати від повної загибелі. Слава богам, йому посміхається удача. Біля Шуги залишається іще одне вільне місце в другому ряді з краю і Чонгук, роблячи вигляд що він риється в телефоні, сідає біля Юнгі немов забувши, що місце йому уже зайняли.
Чонгук не піднімає голови і не дивитися в сторону Чіміна. Він не хоче бачити вираз обличчя старшого. Він відчуває себе шахраєм. Він не може назвати свого правопорушення. Він не знає який злочин він скоїв і продовжує коїти, але йому недобре. Йому здається що він обманює, бреше і ховає правду, але Чонгук не може випустити її назовні. Він тяжко дихає і молиться всім богам тільки щоб світло уже нарешті виключилось. Це єдине, чого йому зараз треба – щоб все навкруги погасло.
За декілька хвилин їх нарешті поглинає пітьма. Хлопці замовкають і у їх вуха вдаряє знайомий звук заставки Marvel. Вони недовго вибирали фільм. Всі знають, що майже любий фільм Marvel це перевірений спосіб заткнути їх хоча би на декілька годин. Чонгук радіє такому вибору. Він намагається сісти по-зручніше і розслабитися. Більш за все на світі він зараз прагне відпустити ситуацію і позволити напам’ять вивченим реплікам, кадрам і емоціям віднести його у світ де немає проблем.
Він просто хоче знову нормально дихати. Спокійно проганяти повітря через легені і випускати вуглекислий газ. Без лишніх турбот та переживань. Без страху і невпевненості. Без застережень та заборонених емоцій. Але він не може. Проходить п’ять хвилин, потім десять, потім двадцять. Нічого не міняється – він все также напружений. Знайомі обличчя і голоси не чіпляють його. Все пропливає крізь нього як дим і йому здається, що кімната наповнюється туманом. Він не може згадати чому вони сюди прийшли, як він туди потрапив і що має відбутися дальше. У нього починається паніка.
Чонгук різко повертає голову в сторону і бачить Чіміна. Старший виглядає зосереджено, але при цьому спокійно та невимушено. Світло від прожектора обрамляє його лице і Чімін світиться немов ангел. Чонгук тяжко і довго видихає. Ранкові думки знову заповзають в його голову. Чонгук згадує як близько один до одного вони лежали на ліжку. Як ніжний запах старшого всмоктувався в його шкіру. Як тихі вдихи та видихи Чіміна заспокоювали та уколисували його. Лежачи біля старшого Чонугк відчував себе таким щасливим, умиротвореним та безтурботним. У нього не було страху, переживань, докорів та турбот. Все було на своїх місцях. То ліжко, їх тіла близько-близько один до одного і бажання поцілувати. Бажання наблизитися ще на міліметр та накрити його губи своїми. Так як воно і має бути. Так як це і має продовжуватися все його життя.
Чімін повертається і дивиться на нього. Чонгук затримує дихання та дивитися на старшого у відповідь. Він не може поворухнутися. Він не здатний ні на що в даний момент. Чімін виглядає стурбовано.
“З тобою все добре?” – одними тільки губами питає старший.
“Так” – відповідає йому Чонгук.
“Ні” – відповідає собі Чонгук.
Чонгук переводить свій погляд на екран і до кінця фільму тупо таращиться на нього. Він не слідкує за перебігом подій чи тим що відбувається навколо. Йому здається, що він дико стомився. Він не хоче більше думати чи відчувати. Чонгук повністю окутаний туманом, але більше це його не лякає.
Коли вони приїжджають назад додому Чонгук пропускає всіх першими в ванну і заходить туди тільки тоді коли всі хьони уже лежать в своїх ліжках. Спершу він знову миє лице крижаною водою, а затім дивиться на себе в дзеркало. Вода повільно стікає по його обличчю і шиї гублячись десь під чорною футболкою. Йому абсолютно не холодно.
– Я закохався в нього, – тихо, майже чутно шепоче Чонугк.
Його очі виглядають дуже сумно. Чонгук не пам’ятає щоб його очі колись були переповнені таким болем та відчаєм. А як інакше? Ця історія не може мати хороший кінець.
Чонгук опускає голову і дивиться як його побілівші пальці міцно тримаються за раковину.
“Візьми себе в руки, Чонгук, і подумай”
Тільки думати особо не було про що. Чонгук не хоче знову бути дитиною і приймати рішення ні про що не подумавши, не беручи до уваги емоції інших і не турбуючись про наслідки своїх дій. Минулого разу він майже втратив Техьона через це. Через своєю егоїстичність, запальний характер та впертість він був готовий попрощався з командою та Ві. Він майже втік та майже вмер.
Тоді йому допоміг, його підтримав та приборкав Чімін. Але хто допоможе йому зараз? Хто дасть силу та впевненість йти далі? Хто не осудить, зрозуміє та підбадьорить? З ким Чонгук не буде боятися бути собою справжнім, слабким та переляканим? Крім Чіміна йому більше ніхто не приходить в голову. Немає нікого, кому би Чонгук більше довіряв та хотів бачить поряд з собою. І в цьому і є головна проблема, яка на жаль майже немає варіантів рішення. Він може признатися старшому в своїх почуттях або ж може не признаватися. Він може уникати його або ж продовжити спілкуватися з ним ховаючи свої почуття. Але насправді це все замилення очей, тому що тільки один з варіантів реалістичний та правильний.
Якби боляче це не було Чонгук знає правду. Він не може признатися старшому і не може бути з ним непризнаючись. Він проколиться. Можливо через день, можливо через тиждень, але він не витримає. Достатньо одного погляду в теплі Чімінові очі і він скаже правду. Він признається старшому, що для нього не існує нічого ціннішого за ці очі, що він готовий померти заради них та замість них. Але такої правди Чіміну не треба. Або іншими слова Чонгук не хоче, щоб старший цією правдою володів. І не тому що Чонгукове серце знову буде розбите. Не тому що він знову може втратити близьку людину. А тому, що Чіміну просто не можна знати правду.
Чонгук в цьому впевнений, тому що він знає Чіміна. Якщо правда про його почуття відкриється, то Чімін забуде про себе та повністю переключатися на Чонгука. Старший почне переживати, турбуватися та піклуватися про нього. Буде уникати, ховатися, винити себе. Шукати спосіб як його можна розлюбити, забути, можливо навіть зненавидіти. Без різниці. В любому випадку Чімін віддасть всього себе Чонгуку. Як завжди, як ціле своє життя Чімін поставить когось іншого на перше місце в своїх пріорітетах і повністю викреслить себе зі списку. І весь той прогрес, всі Чімінові старання та робота над собою підуть нанівець. Чонгук цього не допустить.
Чонугк знову піднімає очі і дивиться на себе в дзеркало. Він знає, що частина вологи на лиці, це зовсім не вода. Він плакав, тому що йому боляче. Це рішення жорстоке, але воно найбільш правильне з усіх. Він це знає, але це не означає, що йому це подобається. Чонгуку буде його так не вистачати. Чонгуку уже так холодно і самотньо без Чіміна. Як він повинен жити без старшого? Як посміхатися, їсти, дихати, відчувати без нього? Він не знає, але йому прийдеться з’ясувати. Тому що у нього немає іншого вибору крім як втекти від Чіміна якомога далі.