Врятуй мене, танець

На тренування я вже не повернувся, зібрав свої речі та пішов. В машині я перечекав поки всі розійдуться. Звісно, я міг би поїхати додому і відпочити, обробити рани на обличчі й тілі, але я не міг втратити шанс потренуватися в студії на самоті. Для мене це щось особливе… Щось на кшталт медитації. В мене є відчуття, що це зцілює.
Коли всі один за одним почали покидати студію я був готовий повернутися, але побачив Лею котра озиралась і шукала мене, напевно. Вона телефонувала мені, але зараз нам краще не бачитися. Не хочу її лякати. Я скинув всі дзвінки й опустив голову. Не люблю їй брехати. Почекавши ще 15 хвилин після я пішов назад.

Я зайшов в середину, дивно, якщо немає Олівії тоді хто зачинив двері? Байдуже, всі вже і так пішли. Я швиденько змінив взуття і зайшов на студію. Люблю це відчуття. Увімкнувши тьмяне світло я відчинив всі вікна, щоб стало прохолодніше, на вулиці вже темно це додає своєї атмосфери. Вирішив, що не буду гаяти часу і робити розминку, звісно я потім пошкодую про це. Але моє тіло і без неї буде боліти, тому це вже не важливо. Я почав блукати по своєму плейлисту в пошуках тієї самої пісні. Сьогодні я хотів створити щось, що змогло б передати мої емоції. Мені потрібно кудись їх подіти…

-Чому знайти потрібну пісню це завжди так складно… Під це навіть не посумуєш нормально. Відчуття ніби я діджей на хіп хоп вечірці – Пошук композиції зайняв в мене трохи часу, але от, те під що я буду творити сьогодні.

– Здається цю пісню створили саме для цього вечору… – Після я підвівся і поглянув на себе в дзеркало. Моє обличчя було наслідками моїх почуттів.

Мої рухи не були чіткими, вони не повинні бути такими сьогодні. Кожен оберт, кожен крок був в такт з музикою. Все поєднувалося в історію, створювалась картина, яку я боявся бачити. Я хотів, щоб весь мій біль можна було розгледіти в цьому танці. Всі рухи спонтанно приходили в голову, але вони як ніколи були влучними.

Я танцював поки ноги не почали мене підводити. Води я теж не прихопив. В якийсь момент я просто впав на землю, але через мить підвівся і знову почав з початку. Рухи були такими знайомими, наче я все життя їх знаю, хоча ніколи до цього не використовував. Я не помітив, як минали години. Одна за одною і як раптом вже дванадцята ночі. З вікна за мною спостерігав місяць. Він бачив, як я танцюю. Чудовий глядач… Нехай це побачить лише він, цей біль який я знову буду вимушений приховувати. Я не знаю, як мені тепер жити якщо той кого я так люблю тепер вважає мене ворогом. Я підтримував його на кожному кроці. На всіх змаганнях, батлах, конкурсах і просто завжди. Він завжди для мене був прикладом, я так сильно старався стати рівним йому, щоб тільки він мене помітив. Щоб почути від нього, що я молодець, в мене все добре виходить. Всі два роки я бачив його лише зі спини. Я мріяв бути біля нього, помічати погляди на собі. Хотілося, щоб Лука більше розповідав кумедних історій на початку кожного заняття, але лише мені. Всі ким він захоплюється зі світу танцю… Я хочу бути в тому списку. Я просто хочу бути поруч…

– Вау… – Раптом почув я позаду. Я завмер від неочікуваності й поглянув в дзеркало попереду. Через те, що світло було лише біля дзеркал я не міг розгледіти хто ховається в тіні дверей.
– Я не знав, що ти так вмієш, Майк
– Вей?!  Що ти тут робиш? Чому прийшов так пізно? Вже закінчилось навчання? – Розгублений я швиденько почав вимикати музику. Якщо він бачив хореографію, мені буде соромно.
– Так, я щойно з потяга. І це я тебе маю питати, що ти так пізно тут робиш? Олівія тобі ж дозволяє лишатися лише на кілька годин, не більше. Ти чому досі тут?
– Я захопився. Не помітив як пройшов час… Напевно твоя правда, варто забиратися – Я почав збирати речі, але він мене зупинив.
– Стій, що з твоїм лицем? Тебе побили? Хто це зробив? Коли це сталося? – Вей підбіг до мене, як тільки помітив це. Він поклав руки мені на плечі та намагався розгледіти мої рани в темноті.
– Все в нормі, не звертай увагу
– Ні не в нормі! Ти сказився? Вони навіть не оброблені!
– Не розумію чому ти так хвилюєшся
– Бо ти мій найкращий друг! Чи вже за місяць встиг забути про це?
– Звісно ні, як я можу тебе забути? – Я відштовхнув його і нахмурився.
– Ця хореографія… Це твоя нова?
– Так, я над нею працював весь цей час
– Можеш ще раз її показати?
– То ти її все-таки побачив…
– Так, але не повністю. Вона чудова. Така незвична і водночас влучна. Мені подобаються комбінації рухів, які ти підібрав. Виглядає плинно – Його смарагдові очі змушують мене довіряти йому. Він справді мій найкращий друг, я знаю його набагато довше ніж Лею з якою познайомився тут на заняттях. Хоча вона не менш важлива для мене.
– Гаразд, тільки не смійся – Після цього я увімкнув музику. Історія знову повторюється. Слова Луки прокручувались в моїй голові все частіше і частіше. Вони знову робили мені боляче. Кроки, плавні рухи, погляд на своє відображення і знову кроки. У своєму танці я використовую багато простору. Простір це одна з головних ознак хорошої хореографії. Так мене вчив тренер.

– Як тобі?
– Неймовірна… Вона неймовірна. І ти теж неперевершений. Так і закохатися можна – Я почав сміятися
– Не сміши мене, не можна закохатися лише через один танець хаха
– Ти правий, не через один. Але я бачу стільки болі у твоїх рухах… Насправді щось сталося? – Я опустив голову. Сльози раптово почали з’являтися і підводити мене.
– Веє… Чому все так складно? Коли люди перестануть причиняти мені біль? – Він одразу ж обійняв мене. Здалося, що і в нього почали набігати сльози. Він теж розгубився.
– Майк… Це щось пов’язане з Лукою? Ти можеш пояснити, що сталося? Він щось сказав?
– Можна я розповім тобі, тільки пізніше? – Я знову поглянув в його блакитні очі. Чому ж і він плаче?
– Звісно. Коли захочеш. Я буду чекати
– Дякую. Здається мені вже варто йти додому
– Не хочеш випити? Я пригощаю – Без жодних роздумів я вже знав свою відповідь.
– Хочу
– Ходімо – Його рука лягла на мої плечі, а друга обійняла з боку. Так ми й пішли.