Врятований

Ніколи Драко не відчував себе таким брудним непотребом. Чому саме він? Мабуть це його карма. Година під гарячим душем не змогла допомогти відшкрябати ці дотики зі свого тіла. Він точно розідрав нігтями спину до крові. Байдуже, це тіло вже зіпсоване.

Нарциса сиділа у нього в спальні й плакала. Цей шепіт:”Вибач, синку, вибач..” розривав душу. Хочеться сказати: “Мамо, не плач, це не твоя вина”, але жодне слово так і не злітає з язика. Невже ось така його доля: бути використаним і здохнути у муках? М-да, не так собі Драко уявляв молодість. Солодкі сімнадцять, де ви? Куди ви пішли? Залишили тільки огидну мітку на руці і зникли. Нічого, він переживе, йому треба це пережити.

Бачити це обличчя було нестерпно. Огидна пика із цим хтивим виразом обличчя. Покидьок. Мелфой проходить повз, він має бути гордим. Черговий Круціатус від Темного Лорда вже не ламає, навпаки, допомагає відчути хоч щось. Нічого, йому все одно недовго залишилось. Шкода маму, їй буде важко без нього, батько вже її не захищає. Нікчемність Люціуса добивала. Хотілося прокричати: “Виродку, ти зіпсував нам усім життя. Задоволений?”.

Єдине, що відволікало і бентежило хвору голову – це Поттер. Як він там? Напевне, бореться, дає по зубам псам Волдеморта. Він упорається, це точно. Шкода, що Мелфой більше його не побачить. Хоча це й добре, Гаррі його ненавидить, не хочеться аби остання зустріч залишила по собі образ Драко-нікчеми. Бо Гаррі добра людина, з його вічним комплексом героя, почне його жаліти. Мелфой ненавидів жаль, це останнє, як він хоче, аби до нього ставились.

Знову цей гидотний голос. Зараз знову буде цей жах. Драко навчився блокувати свідомість. Це відбувається не з ним, нічого непокоїтись і боятись. Хай бояться інші.

– Зайчику, ти вже чекаєш на мене? ‐ противна пика з посмішкою повстала перед обличчям. – Ти за мною скучив, так?

Не можна починати плакати, Драко, не можна. Ти сильний. Зараз він зробить це й піде, а ти впораєшся. Мусиш впоратись. Руки поповзли по тілу. Не відчувши ніякого опору, посипалися удари. О так, якщо йому не пручатися, то він починає злитися. Бо так нецікаво, йому хочеться відчути владу. Кров бризнула із носа та губи. Це нічого, краще так, це легше. Фізичний біль глушив моральний, Мелфой це знав як ніхто.

***

Драко здається, боротися вже немає сил. Уже і плач мами не викликає ніяких почуттів.

– Сонце, пробач мені.

– Мамо, це не твоя вина.

– А чия ж?

А дійсно, чия це вина? Батькова? Можливо, але його батько вже живий мрець. Існує на алкоголю і цигарках. Хіба його можна винити? Нічого, вже ніхто не винуватий. У такі моменти він згадував зелені очі, дурні круглі окуляри, яскраву усмішку – ставало легше. Головне, аби Гаррі вижив. Він заведе сім’ю з рудою Візлі, або не з нею, байдуже. У них буде будиночок і діти. Точно, так і буде, сім’я – це щастя. Щастя для обраних – не для Мелфоя. Зброду як він, тільки повільна смерть.

Ще піднімала настрій агонія Темного Лорда. Золоте Тріо нищило горокракси, від цього виродок відчував свій кінець. Приємно, може Драко доживе до смерті Волдеморта?

***

Гаррі зловили. І везуть сюди – у Менор. Хіба таке можливо? Як так сталося, герою? Він побачив їх: замучених Герміону, Рона та Гаррі. В останнього було якесь закляття, щось, що змінювало зовнішність. Його дорога тітка Бела виперла Мелфоя, щоб той “упізнав” Поттера. Звісно це був Поттер, хто ж ще. Але не можна таке казати, його життя вже нічого не варте, але життя Гаррі було всім – надією, світлим промінчиком у темряві.

Їхні очі зустрілись, Драко не встиг сховатись. Байдуже, нехай дивиться. Погляд Поттера був дивним, з якимись неправильними емоціями. Там має бути огида та жаль, а не розуміння й співчуття. Ні-ні, не треба жаліти Мелфоя, він сам винуватий. У чомусь точно винуватий. Потім вони врятувались, ще й Луну з Олівандером забрали. Хвала Мерліну, все сталось як сталось. Оскаженілий Лорд убив тоді багато своїх поплічників. Драко їм заздрив, смерть стала для нього подарунком. Сам він не міг на таке наважитись, для цього потрібна сила волі, а у нього такого не було.

Пройшов ще час, його особистий кошмар не з’являвся. З ним мабуть щось сталося, Мелфою було чхати, як з Астрономічної вежі. Ось невдовзі й настав час фінальної битви. Зараз усе вирішиться – або безносий виродок, або Гаррі. І звісно Поттер переміг, боже яке щастя. Драко таки дожив до цього моменту. Тоді чомусь до нього підійшов Гаррі. Мелфой думав, аби плюнути йому в обличчя й піти. Але ні, зелені очі випромінювали тепло. Драко закляк, що це таке коїться?

Потім усе взагалі було як увісні, довга розмова про все та ні про що. Й зізнання. У тому світлому почутті – коханні. Боже, він певно вдарився головою, яке кохання? До кого? До Драко? Ні, це точно якась помилка. Але якщо так, то може можна більше не ховатись? І він відповів взаємністю.

Мама плакала від щастя, коли Поттер прийшов до них у Менор, допомогти та поговорити. Допоміг виправдати у суді і його, і Нарцису. Звісно, вона була рада за Драко, вона все знала й розуміла. Почалося те саме, давно забуте – життя. Не існування, а життя. Мелфой лікувався, важко лікувався. Але Гаррі його підтримував. Говорив, обіймав, цілував. І все це для нього – бридкого смертежера? Ні, це точно сон, такого не може бути. Вони дуже багато розмовляли, і постійно Драко чув який він коханий і неповторний. Та нічого відповісти не міг, це здавалося блюзнірством. Гаррі йому все, а він йому – нічого. Він нічого не міг дати йому натомість. Тільки страхи та постійну невпевненість.

Мелфой благав його покинути, знайти собі когось іншого. Побудувати сім’ю та жити щасливо. Той лише казав: “Дурнику, ти і є моя сім’я”. Хто? Драко? Смішно, яка з нього сім’я? Чому той просто не може награтись та покинути?

Розуміння, що Гаррі не грається прийшло через рік. Коли померла мама, Мелфой був розбитий. Він дійсно хотів померти у той же день. Майже це зробив, але Поттер його врятував. Знову. Довго плакав, шепотів: “Драко, благаю, не йди від мене. Я без тебе не зможу”. Чому ти без мене не зможеш? Відпусти, знайди кращого. Це Драко не міг без нього, бо Гаррі був для нього всім – ковтком свіжого повітря, минулим, теперішнім і майбутнім. Усім.

Ще через рік лікування почало допомагати. Мелфой усміхався, гуляв і вчився. Поттер радів цьому як маленька дитина. Драко довірився йому і виграв усе. Їхні стосунки стали чимось дійсно схожими на сім’ю.

Вони вперше поїхали разом закордон, до сонячного Санта Маргарити в Італії. Море, пляж та кохання. Схоже, що хвора та нездійсненна мрія Мелфоя збулась. І тоді Драко наважився сказати ті самі три слова, відтоді як минула битва за Гоґвортс. Гаррі тоді багато плакав, але Драко не розгубився, він нарешті втішав, і робив це від щирого серця.

Драко заново повірив у кохання, воно його врятувало.