Фанфіки українською мовою
    Мітки: Вампіри
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Ювелірна крамниця буквально блищала чистотою. Техьон з самого ранку наводив тут порядок, бо знав – сьогодні прийде ВІН. Той, про кого він не переставав думати ні на мить. Вчора Бомгю прислав до нього гінця, який повідомив про те, що його господар прибуде наступного дня, щоб забрати своє замовлення.

     

    Техьон хвилювався, страшенно переживав. Створена ним обручка була гарною. Так сказав містер Бредлі, це бачив і сам Те. Але… Що, якщо Бомгю не сподобається? Саме в цей момент виникали сумніви.

     

    Кан кілька разів витер усі поверхні лавки до блиску, переставив з місця на місце прикраси, поправив тюль. Востаннє протер ту саму обручку від пилу і поклав у гарне пакування. Він метався по магазину, іноді обслуговуючи клієнтів, що приходили, і намагаючись приховати нервові жести. Усередині все тремтіло від передчуття і від страху одночасно. Бомгю буде тут… Він зможе його побачити… Він зможе поговорити з ним…

     

    У певний момент дзвіночок над дверима задзвенів і в приміщення увійшов той, на кого Техьон так чекав. Високий юнак у класичному коричневому костюмі, виглядав досить просто, але для Кана він був восьмим дивом світу. Як тільки він побачив його, метелики в його животі станцювали вальс, лоскочучи своїми крилами його зсередини. Коли вони перетнулися поглядами Бомгю сонячно посміхнувся, через що Те сором’язливо сховав очі і розплився в посмішці.

     

    – Привіт, Техьоне. Як ся маєш, мій прекрасний друже? – спитав Гю і опустився в невелике крісло, де зазвичай сиділи клієнти, ретельно підбираючи прикраси.

     

    – Ну… Я… – промовив Техьон, а потім подумки дав собі ляпас. – У мене все чудово. Працюю не покладаючи рук. Але, добре, що ця робота мені подобається. Тож я не втомлююся. Точніше це приємна втома.

     

    – Це найголовніше, Техьон-і. Головне, щоб тобі подобалось. – засяяв Чхве, а у Те серце затрепетало від такої форми його власного імені, вимовленої його голосом. – Я давно хотів зайти до тебе, але якось життя не давало зручного випадку. Але ось і причина є. Обручка, яку я в тебе замовляв. Насправді я радий тебе бачити.

     

    “А я який радий… – подумав Техьон. – Цей юнак і не уявляє наскільки він неймовірний. Немов крапля роси на пелюстці троянди після дощу. Найпрекрасніший. Шкода, що… Не мій…” Те не міг надивитись на нього. Такий гарний сидить і зводить з розуму. І десь гострим болем у грудях згадується те, що їм ніколи не бути разом. Те закусив губу. “Не думай, не думай про це, дурний! Він не повинен здогадатися про твої безглузді почуття!” – подумки сам собе лаяв Кан.

     

    – Хьоне, може, ти хотів би чаю? – запропонував Техьон і Гю розплився в посмішці.

     

    – Я б з радістю. Але, на жаль, маю багато справ. – відповів він, а Те стис губи, намагаючись не видати свого розчарування. – Краще скоріше покажи мені свій витвір. Я дуже хочу побачити його. Я не міг дочекатися.

     

    Техьон усміхнувся і взяв гарно запаковану обручку зі стійки, обережно вручивши її Бомгю. Той із трепетом прийняв невелику коробочку та акуратно відкрив її. У цей момент серце ювеліра буквально зупинилося. Усередині лежала неймовірно красива золота обручка. Ніжна та витончена з каменем у вигляді серця посередині. Бомгю захоплено ахнув, уважно розглянувши його.

     

    – Техьоне… Ти приголомшливий … – сказав він і від цих слів Те хотів заплакати. – У тебе золоті руки. Правда. Це прекрасно.

     

    – Я радий, що тобі сподобалося. – усміхнувся Кан. – Я намагався зробити все якнайкраще.

     

    – Мені дуже сподобалося. – засяяв Бомгю, не відриваючи погляду від прикраси зробленої руками Техьона. – У тебе талант. Я знав, що не помилився, обравши тебе. Ти маєш якнайшвидше відкрити власний ювелірний магазин.

     

    Техьон зніяковіло почервонів, відчуваючи себе окриленим від його похвали. Гю дістав з кишені важкий мішечок з монетами і простяг молодшому, але той скромно похитав головою, а його щоки чомусь почервоніли ще більше.

     

    – Не треба грошей. – ніяково сказав він. – Вважай це моїм подарунком тобі на весілля. Ми ж друзі…

     

    – Але твоя робота має бути оплачена! Ти старався та вкладав душу! Це не повинно бути безкоштовно! – резонно зауважив Гю і поставив гроші на невеликий столик поряд. – Візьми. Заперечення не приймаються.

     

    – Але…

     

    – Ніяких ” але”! Бери! – наполягав Чхве. – Мені ніколи з тобою сперечатися, Техон-і. Дякую за обручку, але я поспішаю. Гарного дня!

     

    – До побачення… – ніяково пробурмотів Кан.

     

    Але Бомгю раптом зупинився біля дверей, кілька секунд подумав і обернувся до ювеліра. Той запитально подивився на нього.

     

    – Хьоне? Щось ще? – обережно спитав Техьон.

     

    – Щодо чаю, який ти пропонував…

     

    Очі Техена засяяли і він слабо посміхнувся, ледве стримуючи захоплення. Невже він погодиться? Невже він залишиться тут?

     

    – Приходь до мене додому цими вихідними. Тоді нікого не буде в будинку і ми зможемо побалакати за чашкою чаю. – запропонував Гю, а Те готовий був заверещати. – До того ж… Чай у мене смачніший…

     

    Кан неконтрольовано широко посміхнувся і активно закивав, не приховуючи своєї радості.

     

    – Так, хьоне! Я прийду! Обов’язково!

     

    Бомгю тихо засміявся, приємно зачепивши слух молодшого своїм мелодійним сміхом, і, знову попрощавшись, покинув крамницю. Техьон закрив обличчя руками і, мов дитина, від радості затупав ногами, видаючи невизначені, але радісні звуки у свої долоні. Чи він щасливий? Безперечно. І нехай це лише запрошення на чай, але вже від цього серце Те тремтіло, немов крила метелика. Мабуть, не так вже й багато потрібно для щастя.

     

    А ось Йонджун у готелі дуже погано спав. Йому снилася та чортова ніч, яка підірвала його світогляд. Він бачив уві сні Субіна, який все ж встромив свої ікла в його шию, а наступної миті блідий Джун впав без жодних ознак життя, одразу прокинувшись. Хлопець, не в змозі більше заснути, підійшов до дзеркала і запалив гасову лампу.

     

    Він уважно придивився до своєї шиї, переконавшись, що це все було по-справжньому. На його шкірі зяяли два маленькі синці, там, де торкалися ікла Субіна. Подумати тільки… Він знайомий із справжнім кровопивцем. Як він там себе називав? Вампір… Справжнісінький вампір. Повірити в це складно, але Йонджун вірив, хоча спочатку заперечував усе.

     

    Ось лише одне незрозуміло. Субін не вкусив його і навіть сам прогнав його з особняка. Щоб Джун не постраждав. Адже він так і сказав: “Біжи, поки я можу тримати себе в руках”. Він стримував себе. Але чому? Тепер Йонджун розумів чому він такий потайливий. Але запитань менше не стало. Чому він не зірвався? Чому стримував себе? І ні, Йон і не хотів цього, але все ж таки… Це було дуже дивно.

     

    За роздумами Йонджун не помітив, як настав ранок і зрозумів він це коли в двері його номера постукали. Йому принесли лист-запрошення від мадам Кемпбелл, яка кликала його на сніданок як особливого гостя. Насправді з одного боку Джун резонно боявся повертатися туди, але з іншого боку – він хотів дізнатися відповіді на всі запитання.

     

    До того ж він все ще хотів побачити його. Дивно, але, незважаючи на те, що сталося, почуття хлопця не змінилися. Мабуть, вони були надто сильними. Тож хлопець, кілька хвилин постоявши перед дзеркалом, зібрався і подався до вже знайомого особняка.

     

    – Як я рада, що ти прийшов, Йонджуне. – радісно сказала господиня особняка. – Вчора мене тут не було, але Субін сказав, що ти приходив. Ви чудово порозумілися.

     

    – Так, мем. – усміхнувся Йонджун. – Я не міг не прийняти вашої пропозиції. А з Субіном ми справді чудово ладнаємо. Ми досить різні, але від цього спілкування стає ще цікавішим. – говорячи це, Джун тишком-нишком поглядав на Біна, який сидів навпроти і пив вино.

     

    Той за весь час жодного разу не глянув на нього і не сказав жодного слова, лише задумливо роздивлявся краєвид за вікном. Він глянув на його тарілку і зазначив, що той нічого не з’їв. “Вампірам не потрібна їжа…” – майнула думка. Сьогодні він зовсім не нагадував того, яким його побачив Йон минулої ночі.

     

    – Вам подобається проводити час разом? – спитала мадам Кемпбелл, доїдаючи свою страву за всіма правилами етикету.

     

    – Звісно! – вигукнув Йонджун і глянув на Субіна. – Субін дуже цікавий юнак. Таких розумних молодих людей рідко можна зустріти у наш час.

     

    Субін глянув на нього краєм ока. “Чому він поводиться так, ніби нічого не сталося? Чому він взагалі прийшов?” – подумав Бін. Він уважно глянув на нього. Йонджун не був блідим, а цілком бадьорим. Минулу ніч нагадували тільки легкі синці під очима і ті самі сліди на шиї, які Йон спробував приховати коміром. Джун посміхався господині, а Су нудило. Він учора мало не занапастив його…

     

    – Перепрошую… – втрутився Субін у розмову. – Мем, з вашого дозволу я піду до себе. Багато роботи над моїми записами зібралося.

     

    – Звісно, ​​Субін-і. Можеш іти. – кивнула жінка і юнак покинув їдальню, відчуваючи спиною пильний погляд Йонджуна.

     

    – Ти можеш піти з ним. – раптом озвалася мадам Кемпбелл. – Він ніколи не заперечує, коли до нього заходять. Я б подрімала, все ж таки я тільки вранці приїхала.

     

    – Звісно, ​​мем. – кивнув Йон. – Відпочиньте.

     

    Коли господиня вирушила до своєї спальні, Йонджун шумно видихнув, налаштовуючись на розмову, і піднявся на другий поверх. Джун помітив як зачинилися двері бібліотеки і тут же зайшов туди. Усередині ніде не було Субіна. Здавалося, вампір зник за величезними книжковими стелажами, але раптом він почув знайомий голос за спиною.

     

    – Учорашня ситуація тебе нічому не навчила? Знов за мною поплівся?

     

    Йонджун обернувся і побачив його. Бін притулився плечем до стіни і схрестив руки на грудях, дивлячись на нього стомлено, але з докором. Коли їх погляди перетнулися, Су підійшов ближче, але цього разу Йонджун не відступив назад, продовжуючи сміливо дивитися йому в очі.

     

    – Я тебе не боюсь. – раптом видав Джун і Субін здивовано підняв брови.

     

    – А вчора тремтів, як листок на вітрі… – тихо сказав Бін, раптом ніжно провівши пальцями по його щоці, від чого Йону перехопило подих.

     

    – Це… Це було вчора. – знову взяв себе в руки Йонджун. – Я думав усю ніч. І я не збираюся боятися тебе.

     

    – Чому?

     

    – Бо ти чудовий.

     

    Субін засміявся раптом так щиро, наче людина, і якось зверхньо глянув на нього.

     

    – Йонджун… Я монстр. Який я чудовий? Я мало не вбив тебе.

     

    – Але ж не вбив. Значить, ти хороший.

     

    – Це не так. – зітхнув Бін. – Ти єдиний, перед ким я стримав свій голод. Такий голод трапляється тільки в повний місяць. І ти не уявляєш, як важко мені було стриматись.

     

    – Але чому ти мене не вкусив? – поцікавився Йон.

     

    – Бо… Бо дивлячись на твою усмішку, я забуваю про те, що я зовсім не людина… – прошепотів Субін.

     

    Декілька хвилин вони мовчки дивилися один одному в очі. Йонджун відчував трепет від почутих слів, а Субін – страх від своїх незвіданих почуттів. Джун підійшов до нього надто близько, від чого Су відчув легке хвилювання. Раптом він торкнувся його плечей і м’яко обійняв за шию.

     

    – А я, дивлячись у твої очі, забуваю про те, що я лише людина… – прошепотів він.

     

    Субін зовсім не очікував дотику чужих губ до своїх, але він був настільки приємним, що обидва одразу ж потонули один в одному, притискаючись ще ближче. Ще кілька хвилин і Субін перейняв ініціативу на себе, а наступної миті обережно притис Йонджуна до якогось стелажу.

     

    Губи Субіна були такими ж холодними, як і вся його шкіра, але, не зважаючи на це, губи Йона горіли від поцілунку. Йонджун здригнувся від дотику чужих крижаних пальців до його шиї, а Бін притискав його за тендітну талію до себе ближче.

     

    “Він ніжна тендітна квітка, яку я так боюся зламати. Він те, чого я бажаю і боюся найбільше на світі. Страх нашкодити йому занадто сильний. Але яким же солодким був той момент, коли його неймовірні губи торкнулися моїх. Я знову відчув тепло, яке зводило мене з розуму. Я знаю, що пошкодую, але його гарна усмішка перекриває всі сумніви. Я не знаю, що буде з нами далі…” – пізніше написав Субін у своїх мемуарах.

     

    0 Коментарів