Вперше
від laopopka- —Біжи..! Швидше..! Ти зможеш! — запехано стверджує собі ***. —Ха.. Ха… *Он там! Провулок! Хутчіш!* — *** чкуркув за будинок. — Дідько… Вперше тут. Агр!
*БАЦ*
—Га..? Голова…
*** з острахом розплющує очі.
—Доброго раночку, люба. Як ти, виспалася? — запитує якийсь чолів
ік з усмішкою на обличчі.
—ГА!? ХТО ТИ!? ДЕ Я? — я (***) закричав, нічого не розуміючи.
—Ти не впіхнала мене, кохана?
—..?
—Може в тебе через втому взагалі пам’ять погіршується? Піди покищо вмийся.
—Ага….. — я підвівся з ліжка, на мені жіноча піжама. Остаточнр вперше бачу це місце, але ноги ніби самі знають, куди йти.
Я зайшов до ванної, увімкнув світло.
—Га..? Взагалі нічого не пам’ятаю, чорт. То оце я так виглядаю? — у голові промайнуло багато моментів під час втечі з об’явами про зникнення яклїсь жінки. Все містечко було ними обклеєно. — Невже… То я — та жінка… Занадто схоже лице. Як там її ім’я… Марі? Точно, Марі. Треба спитати в того чоловіка, і хто він, в біса, такий.
Я вмився… чи вмилася… й пішов на кухню. Там сидів той чоловік з кружкою кави, яку простягнув її мені зі словами, що то моя улюблена. Я неохоче сіла.
—Слухай.. я геть нічого не пам’ятаю. Підкажи, як мене звати, може це якось допоможе.
—… Сара. — з дивною затримкою і трохи невпевненістю сказав чоловік. — Я Томас.
—*Сара? Але я певен, що виглядаю точнісінько як та дівчина з об’яви. Можливо…* Томасе, чи є в мене сестра схожа на мене?
—Ти ніколи не розповідала, Саро.
—*З якою метою він повторив моє ім’я?* — Тоді… Я дуже схожа на маму?
—Та наче ні — Посміхнувся чоловік. — Саро. — знову додав він. Навіщо?
—Ще одне питання.
—Так, Саро, слухаю.
—Ми ж одружені? Як довго?
—Саро, може це щось серйозне? Ти взагалі нічого не пам’ятаєш? Можливо треба сходити до лікаря?
—Та ні, все добре, з часом згадаю все… То що там з відповіддю?
—Ми разом вже 5 років…. Саро. — знову додав він.
Я допив каву навіть не помітивши її смак, підвівся та пішов до кімнати.
—Звати мене Сара… Та я точно певен, що моє лице було на тій об’яві поруч з ім’ям “Марі”. Та й чому він так часто повторював “Сара”? Хм…. А що, якщо…
(—*Мені треба тікати. я швидко та тихо вислизну через вікно. Ґрати на вікнах… спробую розігнути. Але я швидко не впораюся. Сходжу декілька разів, наче в мене безсоння. Точно, так я зроблю.* — я підводилася за ніч разів десять, розгинаючи потихеньку ґрати, аби я могла пролізти. І от, коли нарешті я їх розсунула достатньо сильно, я акуратно вилізла через вікно. — Так! мені вдалося! Треба швидше бігти, поки він не помітив!
Мені вдалося втекти досить далеко та я одразу побігла до відділку поліцїї. На півдороги я почула за собою його голос.
—Гей, ти! А-ну сюди! Втекти надумала!? — він вже ледь не наступав мені на хвоста.
—Біжи..! Швидше..! Ти зможеш! — запехано стверджувала я собі . —Ха.. Ха… *Он там! Провулок! Хутчіш!* — я чкуркула за будинок. — Дідько… Вперше тут. Агр!
*БАЦ*
—Га..? Голова…)
—Тоді все складається! То… мене викрали..? Звучить досить правдиво… На вікнах дійсно ґрати, Та й телефону свого я ніде не бачив. Тож…. Чи повинен я.. Втекти звідси?
Вибачаюся за велику кількість помилок! Надалі перевірямиму уважніше, такого не повториться.