Восьма зима

Небесні стіни вперше за ці роки різали химерні тіні. Якби не пил – він ніби все ще тут.

У всіх цих смішних, м’яких іграшках на невеликому дивані, через які диван той, власне, і не видно. У розкиданих книгах в тому особливому, його порядку.

У павутині фотографій. Навіть у сухих плямах від чаю.

Чонгук тихо видихнув.

Так, навіть ці плями зараз рідніші за все на світі. А раніше вони годинами через це сварились.

Але він справді… Справді готовий був сам зробити хоч літру чаю, посадити у весь цей хаос, дозволити читати, писати цілими днями. Співати дурні пісні. Танцювати до знемоги.

Сам крутив би у танці.

Тільки б відкрити двері, бачити посмішку на лиці і ті недолугі, надто великі окуляри. Широкий светр, колись зв’язаний його мамою на Різдво. Заплутані, такі пухнасто-домашні кучері в незграбному пучку.

Чонгук поставив пусті коробки на ворсистий килим. Треба вміти відпускати. Так казали його друзі. Так говорили батьки. Обох.

Так. Треба…

Кожна захована у коробку книга берегла його думки-мрії. Закладки, помітки, криві малюнки – всі ці дрібниці були для Техьона життям.

Чонгук обережно гладив пальцями обкладинки, ніби ті все ще берегли тепло його рук.

Без нього він був не більше, ніж просто тінню.

Дрібнички, плед, іграшки – Чонгук старався не концентруватись. Мовчки складав все в коробки і рвав скотч, склеюючи два краї. Ховав спогади, що так чіпко вплелись у його думки.

Фотографії – наостанок. Їхня історія. Поїздки, зустрічі, будні, фестивалі. Сонні сніданки, зелений сад, велике ліжко. Їхнє ліжко. Те саме, де творилось кохання. Де залишились фантомами гарячі цілунки, де відвертими словами відкривались душі. Переплітались, щоб навіки.

Чонгук міг в деталях описати кожну подію, кожну деталь одягу і навіть кольоровий блиск у рідних очах. Кожну родимку, кожну емоцію.

Пам’ятав все настільки добре, ніби останні вісім років проживав це кожен день.

По-дурному, але він справді проживав. Щоранку в мокрій від поту футболці підривався після чергового надто яскравого сну-спогаду і в забутті, міцно заплющивши очі, гладив долонею м’яку постіль поряд.

Порожньо.

І холодно.

Самотньо. До сліз самотньо. До кривавих, гидких сліз. Без шансу на спокій.

Чонгук підійшов до столу, мимохідь глянувши у дзеркало, що висіло на стіні. Тонкі, сиві нитки пронизували колись густо-чорне волосся. Біля очей і раніше вічно розтягнутих в усмішці губах губились глибокі зморшки. Впалі щоки, тьмяні зіниці.

Навряд чи Техьон був би щасливим бачити його таким. Насварив би… А потім розтріпав волосся і розгладив кожну зморшку весняним поцілунком.

В останній шухляді лежала невелика, сіра коробка. Картонна, пошарпана часом. Ніби його душа.

Чонгук обережно дістав її і повернувся на килим.

Всередині ховалась ціла купа різних листівок. Чонгук майже усміхнувся. Потяг Техьона до милих речей завжди змушував посміхатись.

На кількох листівках чоловік помітив своє ім’я.

Тремтячі пальці вихопили тонкий картон…

З першою річницею, любий. Кохаю тебе більше за життя.

Мій хороший… Живи щасливо. З Днем народження.

Життя моє. Твоє кільце все ще на моєму пальці. А моє серце все ще твоє. З нашим другим роком. Кохаю.

Пройшло стільки років… Ти ж щасливий, так? Усміхайся, рідний. Я так люблю твою посмішку. Нехай пам’ять про мене стане твоєю силою, дозволить рухатись далі. Все ще твій і все ще кохаю.

Я сумую, зірка. Не можу торкнутись, але завжди буду поряд. Живи.

Листівки розсипались різнобарвним снігом. Руки не могли їх більше тримати.

Як може просити жити, якщо сам…?

Чонгук задихався. Ковтав сльози, хапався за футболку, намагаючись загасити вогонь. Його роз’їдало зсередини. Жерло, стискувало горло, висмоктувало повітря.

Він кричав. Надривно, хрипко. Задихався, захлинався своїм болем, і знову кричав. Намагався вивалити на ті стіни весь мазут втрати. Хотів вирізати її з себе, бо далі… Далі так жити неможливо.

Уява, якою так колись пишався, стала катом. З високою якістю, з високою роздільною здатністю.

Ламала ребра, випускаючи все, що стільки стримували.
Рідні руки, губи, очі. Спину, живіт, голос.

Чонгук схопив пальцями волосся. Тягнув сильно, вириваючи срібло. Хотів відчути фізичний біль, переписати душевний. Хотів, але хіба…

Його вирвало. На той самий білий килим, ворсистий, з залишками рідних слідів.

Вирвало перемішаною кислотою, розкришеною на шматки душею, не залишивши всередині нічого. Поле полеглих. Поле гнилі.

Душа вже не тут. Давно не тут.

Вісім років лежить в сирій землі, загублена десь в галактиках.

Він так сумував. Як божевільний.

Він був божевільним.

Всюди вбачався відблиск темних кучерів. Чувся звук його співу.

Помішався.

Він кохав. Кожною клітиною свого тіла, душею, серцем. Всіма думками і бажаннями.

Він мріяв. Ще хоч раз торкнутись. Стиснути в обіймах, відчути запах кориці і просто помовчати. Хоча б один раз.

Не міг.

Через кілька годин Чонгук все ще лежав в оточенні його слів і тихо, ледве чутно, дихав. Язик обпалювало жовчю, груди – вогнем.

Йому відірвали крила. Вирвали серце з м’ясом, залишивши стікати кров’ю.
І він стікав. Кожен день спостерігав, як ниткою розмотується життя. Повільно. Боляче. Але…

За вікном тихим шелестом на землю опадала восьма зима.

Його.

Без нього.

Мармурова плита губилась серед вкритої снігом трави. В останніх променях сонця переливалась фарбами золота обручка.

На краю плити лежала пошарпана, сотню разів прочитана книга.

Вітер легко підхопив останні слова.

Я не можу без тебе… Дочекайся.