Воно почалося…

Віднісши все додому, я знову попрямувала на автобусну зупинку, оскільки вже майже був обід. До автобуса було хвилин 5, за сьогодні я встигла зробити все, що мені потрібно було. Побачивши з іншого боку дороги людину яка в’яло йшла до пішохідного переходу, бажаючи перейти вулицю. Мене охопив страх. Я ніколи не була іпохондриком, але зараз чомусь я боялась за своє життя. Очі те й робили що знову й знову зглядувались то на наручний годинник, то на дорогу чекаючи той клятий автобус, який ніяк не їхав. Тим часом людина вже перейшла половину всієї дороги та вже була на пів шляху до мене. 11:50 де ж ця довбана залізяка на колесах? Думала я, але згадала, що маю маску в себе в кишені я поспішила її одягнути, може й не сильно, але хоч чимось вона мені допоможе. Думала тоді я зажавши в руках масивну зв’язку ключів, щоб чого відбиватись. Але людина доковиляла до зупинки та просто стояла, чекала автобус, ніякої девіантної поведінки не спостерігалось. Нарешті автобус під’їхав і сівши в нього я зрозуміла, що та людина не пішла за мною, а це означає, що вона чекала іншого бусу. я була спокійна. За 10 хвилин я доїхала до роботи. Зайшовши вже в знайомо обставлене мені приміщення я змогла відірватися повністю, оскільки менеджер прямо з порога почав гнати на мене за те, що я так пізно повідомила про те, що запізнюсь. Як в школі, одумалось мені коли я зняла з себе куртку й стала за стійку.

Невдовзі до крамниці зайшов покупець. Коли він підійшов я помітила його неприродно червоні очі. Потім він почав говорити до мене, та як тільки я почула як противні каплі слини з його рота впали на підлогу я його перебила.

-Слухай друже, йди но звідси, поки охорону не позвала. – він за секунду спалахнув від люті немов бенгальський феєрверк, я лише відійшла трохи далі й взяла в руки травмат який був наповнений сіллю. Хлопець почав кричати, та голос його звучав хрипло та туго, так ніби він не пив нічого вже кілька днів,- ти що глухий?! Забирайся звідси, а то прострелю тобі Колінки та з тобою буде поліція розбиратись!!- вже майже кричала я, бо страх по трохи став охоплювати мене. – тепер його крики походили більше на крик якоїсь тварі. Він навіть не кричав щось зрозуміле, просто верещав ніби недорозвинена дитина якій не тали того, чого вона хоче.На цей весь крик прибіг мій менеджер й два охоронці.

-Так! Що тут відбувається!?- кричав він, аби перекричати покупця.

-Він скажений!!! Скажений!- Істерично верещала я,- Виведіть його звідси!!!

Охоронці в той час обступили цього хворого ззаду й спробували піймати його за руки, але нічого не вийшло. Скажений вивернувся й почав дряпати обличчя одному з охоронців. На що я просто взяла й вистрелила скаженому в голову сіллю, він затих та впав прямо на покаліченого. Тепер кричав вже постраждалий охоронець.

-Господи! Попала!! Попала!!!!- кричав він захльостуючись він плакав та тримався за в кроваве обличчя, а на наше логічне питання” що попало?” він відчайдушно прокричав,- ЙОГО СЛИНА ПОПАЛА МЕНІ НА ОБЛИЧЧЯ.

Я поблідла, не знала як реагувати, але оглянувшись я зрозуміла, що менеджер вже дзвонить у швидку та поліцію. Мене всю трусило, було дуже страшно. Але після того, як я дам протипоказ на того скаженого, керівництво дозволило мені піти сьогодні додому. Але щось мені підказувало, що я ще ой як не скоро сюди повернусь. Перед тим як піти я вкрала з магазину два пістолети, 5 наборів патронів по 20 штук в кожній та гострі парні шаблі. Вмістивши це все добро собі в рюкзак я вийшла з магазину там мене забрали до відділку… Додому я вирішила йти пішки. Коли я йшла то думала, що ж все ж таки відбувається. Я знала, що той охоронець вже був скажений теж, я бачила це на власні очі. Як скажений шматував його лице, а коли він вже впав непритомний слина попала на обличчя охоронцю. Я відчувала, що це його кінець всім своїм нутром, але не хотіла миритися з реальністю. Все пішло по одному місцю через цей клятий вірус. Під такими думками я дійшла свого ЖК. Забігла на хвильку в кіоск я купила блок цигарок, 5 запальничок, ще 5 літрів звичайної води та звичайного мила. Піднявшись додому я була наче в тумані. Всі нерозпаковані пакети так і залишились лежати на столі, а я як впала на свій диван то й відключилась.

Мене розбудив дзвінок у двері. Я різко підірвалась з місця не розуміючи що відбувається. Дзвінок повторився і мене пробрали мурахи, я максимально тихо підійшла до вхідних дверей, обережно подивилась у вічко. Фух це Дмитро. Він збирався вже йти, але я поспішила відчинити двері.

-Привіт, це ти.- сказала я ніби запевняючи, але прозвучало тупо.

-Так.. Це я. В новинах по місту говорили, про те що в мисливський магазин увірвався скажений чоловік, і подивившись відео які були представлені в новинах з камер спостереження я побачив, що там була ти. І я вирішив перевірити, як ти…- випалив він. Все це звучало ніби він виправдовувався.

-Я в порядку… може зайдеш? Чаю поп’ємо, познайомимося ближче?- запропонувала я, на що хлопець погодився.

Він пройшов у середнього розміру передпокій з невеликим вішаком для одягу, та маленьким м’яким стільчиком поряд. Згодом вони зайшли у кухню і по сумісності вітальню. Біля стільниці стояли пакети з їжею та медикаментами. Уля поставила чайник на новеньку газову плиту, в цій невеличкій квартирі нещодавно був зроблений ремонт, та почала розбирати пакети.

-Ти вибач, що так не прибрано, тяжкий день був.- Дмитро так і стояв у проході,- та ти не соромся, сідай на диван, ти який чай будеш?- спитала вона підійшовши до нього й показала всю стою колекцію різноманітних чаїв.

-Просто чорний, будь ласка,- він притих, ніби обдумуючи свої слова,- що там відбулося? Ти не постраждала?- зацікавлено спитав парубок, на що я просто замовчала на декілька секунд.

-Це був не один випадок, я впевнена, вони скоро будуть всюди…- я опустила очі та поставивши коробку з чаєм назад на поличку продовжила розбирати покупки,- я то в порядку, просто хочу бути впевненою, що всі близькі мені люди будуть цілі…- в голові сплили образи батьків, та найближчих друзів, він розпачу хотілось плакати. В голові пронеслося, як Дмитро піде, треба буде їм набрати, розпитати як вони.

-Ти живеш одна?- раптом спитав він оглядаючи кімнату.

-Так, а з ким же ще?- з нудьгою спитала я закидуючи продукти в холодильник.

-Ну не знаю, з хлопцем, наприклад.- його погляд спрямувався на мене. Ці карі очі знову ніби свердлили мене.

-Нема в мене ні дітей, ні хлопця. Не щастить мені в коханні,- я глянула на Дмитра у відповідь. Він різко відвів погляд і знову почав роздивлятися інтер’єр.

-Звідки в тебе, ця газова лампа? Це як доповнення інтер’єру?- я вже й сама забула про цю лампу.

-Хаха, а ось тут ти не вгадав. Походи, це моя таємна пристрасть вже декілька років, в мене є все для цього. Намет, спальні мішки, навіть похідний набір куховара. Також похідний рюкзак, та навіть маленькі радіо та рації.- Ніхто ніколи не цікавився моїми хобі й коли він спитав мене про це, інформація сама полились на нього рікою,- Кхм, вибач. Що ми тільки про мене говоримо. Розкажи щось про себе.- я повернулась закриваючи за собою двірцю холодильника та сіла поряд з хлопчиною.

-Ну… Я Дмитро. Мені 22 роки. Сам з дитячого будинку. Я не їм м’ясо. Дівчини в мене також нема. Вона кинула мене прямо перед переїздом сюди.- мене здивувала така його відвертість. Він був не як інші люди яких я знала, він ніби відкрита книга яку мені так і кортіло прочитати. Раптом чайник закипів і я пішла заварювати чай.

Наступні декілька годин ми говорили безперестанно, і думка подзвонити батькам коли Дмитро піде відпала. Ці пару годин переросли у всю ніч, тільки зрідка ми ходили на перекури на балкон, він допоміг мені відволіктися. Десь в години чотири ночі, Діма все ж таки сказав що він піде додому, а перед цим ми обмінялись номерами та останок ночі відверто говорили. Під ранок він пішов на роботу, а я ж відсипалась весь день вдома. Десь тільки після обіду я змогла нормально виспатись. Прокинувшись я пішла як завжди на балкон за ранковою цигаркою. Знову спостерігаю у вікно я не помітила нічого дуже дивного, від трупа вчорашньої собаки вже нічого не лишилося, навіть того мокрого сліду. Можливо прибрали бідну з дороги, щоб не заважала, або ж… Мені не хотілося про таке думати. Я помітила, що людей з дивною поведінкою стало ще більше, але ще нормальні люди, наче не помічали цієї поведінки. Дивлячись на це безумство я докурила, вже два дні я не ходила бігати. Пішла на кухню, там згадала, що вчора хотіла зателефонувати батькам. Гудки, а в думках тільки одне, щоб вони слухавку взяли. Коли з телефону почулось довгоочікуване “Альо?” я зі спокоєм зітхнула, та почала розмову. З неї я дізналась, що в них в селі, відносно тихо, а якщо й попадались якісь скажені, то їх підстрілювали одразу. Мені не хотілось уточнювати, то вони про худобу, чи людей.

Поки говорила зі старими я готувала собі пізній сніданок. Договоривши, я сіла за стіл і ввімкнула новини на телевізорі. Та сама вчорашня блондинка казала. ” Ось чому, наша влада вирішила зробити примусовий карантин на всій території нашої країни. Дуже просимо, з завтрашнього дня не виходити на вулицю. Це протриває всього-на-всього декілька тижнів, але якщо вам все ж таки треба вийти, то будьте вкрай обережні”. Я почухала голову, як я і думала все закінчиться цим локдауном. раптом з відкритого вікна почувся крик, я зразу зрозуміла кому він належить. Тіло затрясло, але я підійшла до вікна. То був скажений, який напав на маленьку дівчинку, трохи прислухавшись я зрозуміла, що він шматує її обличчя, одяг, а згодом й інші частини тіла, люди навколо то почали бігти подалі, хтось дзвонив в поліцію. А інші скажені підходили й допомагали йому рвати бідну дитину на частини. І тут один з цих скотів глянув прямо на мене, я живу на третьому поверсі, а це не багато не мало, але я змогла краще оглядіти його обличчя, дві червоні цятки замість очей, кроваве обличчя, а з роту стирчав якийсь м’яз дівчинки. Потім воно, вибачте, але я не можу використати іншого займенника, вишкірилося в задоволеній усмішці, оголивши зуби, і о Боже, вони були ніби не людські, ніби тваринні. Від жаху я відскочила від вікна й заплакала. Ну як так вийшло? Як? Що ще нормальні люди за лічені дні стали якимись чудовиськами. В паніці я відповзла від вікна, так і не осмілившись знову глянути туди. В ті скажені, не людські очі. Різко прийшло усвідомлення, що Дмитро зараз назовні, працює, а можливо з ним трапилося щось жахливе. Я почала йому писати, та розповідати, що я тільки що бачила, він відповів хвилин через 5 й потім почав мене заспокоювати. Коли ж паніка більш менш відступила я вирішила сходити в ванну.

Уже був майже вечір. Я дивилась фільм, намагаючись хоч якось відпочити й забути те, як страшний сон. Почувши, що по під’їзду хтось швидко підіймається я напружилась.Хочу зазначити, що жила я в старій Сталінці тому кожен звук там був немов на долоні. На моєму поверсі все зупинилось. Я підійшла до вхідних дверей та глянула у вічко. Страх вимальовував, як ці тварі вже жеруть й мене відриваючи по шматочку, ніби вони їдять не тільки мою тушу, а ще й особистість. Я протремтіла, але побачивши там знайоме обличчя я заспокоїлась. Мені здалося, що він глянув на мої двері й трохи усміхнувшись зайшов до себе додому. Пару хвилин потому я почула вібрацію телефона від СМС. Я вже знала хто, і на обличчі висвітилась тепла усмішка на якій я себе спіймала. Я прибрала либу з обличчя і побачила повідомлення. ” Нам треба поговорити, не проти, якщо я зараз зайду?”, я відповіла, що не проти й почала чекати на нього. У двері постукали хвилин 5 потому, лише три короткі дзвінки. Я відкрила не роздумуючи.

-Привіт, про що ти хочеш поговорити?- зараз я помітила, що не помітила коли дивина ним через двері, а саме те, що він тремтів немов довгий час він стояв під дощем. Він зайшов і не роззувшись сів на диван на якому ми вчора говорили.

-Я… Я.. Бачив їх… Скажених, але це були не вони… Тобто, не зовсім вони… Я бачив як один накинувся на хлопця… Це було щось геть не людське, це були тварини.- підібгавжи губи він тяжко зітхнув. Знаєте в усіх таких жахах головні герої безстрашні й нічого не бояться, що за часту й стає причиною їхньої смерті, але зараз від гнітючої атмосфери ніби всім хотілось плакати,- а знаєш що я зрозумів? Не зважаючи на те що їх вважають хворими, й однією з симптом є слабкість, але ці монстри як я зрозумів мають силу у двічі, а то й втричі більшу за людську. Тобто це не завершення хвороби, це лише стадія.- від подібної здогадки й мені стало моторошно. Зрозуміло було одне, потрібно готуватися до найгіршого.