Воля

Я його кохаю більше всього на світі. Він найкраще, що ставалось в моєму житті. Я не вірю, що доля дала мені таке щастя. Він єдина моя розрада. Завжди, коли мій день буде жахливим, я можу звернутись до нього він мене приголубить, скаже: «ти у мене така молодець, я тобою пишаюся». Він завжди був ввічливим, толерантним, завжди розумів мене та допомагав. Він єдина людина з якою я хочу побудувати сім’ю. Він єдиний хто може це дати. Два місяці нашим стосункам і все ідеально.

– Зайчику, чому ти нічого не приготувала? – Коханий зайшов в кімнату після роботи.

– Я просто думала, що цим займешся ти, як зазвичай. – Я помітила злість у його очах. Ми ще за чотири місяці стосунків не сварилися. Я не бачила його злим, здавалося, йому не властива така емоція.

– Я прийшов втомлений з роботи. Мені важко це робити. Будь любʼязна, попіклуйся про це наступного разу. – Останнє речення він сказав з такою чудовою посмішкою, що я навіть не подумала, що він злиться на мене.

– Добре, коханий, пробач, я просто не знала. – Я йому посміхнулась. Як я його кохаю. Добре, що ми вміємо мирно вирішувати непорозуміння.

– Нічого, тепер знаєш. Який фільм подивимось?

Ми зʼїхались на третьому місяці стосунків. Просто ми зрозуміли, що скарб одне для одного і хапаємся за можливість бути разом якомога більше. За місяць життя разом я відчула принцесою. Він справжній чоловік, який вміє гарно доглядати за дамою серця. Мої батьки завжди казали, що я вмію обирати хлопців. Що моя емпатія ніколи не помиляється щодо людей, які мене оточують. Та я не могла зрозуміти, що за емоцію відчуваю поряд з ним.

І от мені двадцять один рік. Ми з моїм хлопцем вирішили відсвяткувати вдома. Прийшли мої друзі та наші спільні знайомі. З батьками ми домовились відсвяткувати пізніше. Певно, це найкращий день народження, з найкращими людьми. Я відчуваю радість з ними, вони всі такі хороші, я рада, що нас всіх звела доля.

Ми веселились, вирішили поспівати, пограли в настолки, обговорили всі наші проблеми. У мого хорошого друга були проблеми з стосунками. І як то часто буває в компанії, всі розділились на групки. Я з другом розбирались у його стосунках. Я намагалась дати поради, якось допомогти йому. Він хороший та заслуговує на щастя. Він у мене такий жартівник, що ця розмова не була напруженою, навпаки, було дуже весело. Коли ми поговорили, я повернулась та поглядом наткнулась на свого хлопця, який уважно спостерігав за нашою з Ямасакі (так звуть мого друга) розмовою. Схоже нас чекає розмова.

Ми за шість місяців стосунків тільки декілька разів типу сварилися. «Типу», бо то навіть сварками не назвеш. Він говорив, що його турбує його ревність і ми швидко розбирались, що причин для неї немає. Він хороший, просто його минуле, де йому зрадила його кохана людина, не відпускає його. Я ж не нелюд, щоб цього не розуміти.

У будь-якої вечірки є кінець. Я всіх обійняла на прощання та пішла прибирати в кімнаті, де всі повеселились. 

– Ти так мало розмовляв, щось сталось? – Я підійшла до коханого та поклала йому руку на щоку. Це мій постійний жест, коли він в поганому настрої.

– Ні, все чудово. Ти з Ямасакі ще могла б поцілуватися, тоді б все було ще краще. – Він вперше говорить зі мною так… холодно.

– Але ж ми просто розмовляли. У нього проблеми, і він попросив допомоги. В цьому є щось погане? – Я з нерозумінням дивилась на нього. Він ж розумна людина, хіба він може ревнувати до звичайної розмови.

– Ти так йому посміхалась, як посміхаєшся тільки мені! А зі мною ти спиш, живеш, щасливо живеш. Значить і з ним не проти так? – Я ступила крок назад. Хіба це не безглуздо? Це не схоже на того чоловіка, якого я кохаю

– Я тебе не впізнаю..

– Це я тебе не впізнаю! Ріно, зайчику, хіба тобі чогось в мені не вистачає? То давай обговоримо це, і я намагатимусь стати краще. – Я не могла повірити, що він в чомусь звинувачує себе. Я знову підійшла до нього та обійняла.

– Ти у мене найкращий, чесно. Мене взагалі не цікавить Ямасакі як партнер. Як я зможу без тебе. – Нарешті він обійняв мене у відповідь. Це наша перша сварка, але навіть з нею ми впорались.

Далі ми просто почали прибирати, ми менше спілкувалися. Звичайно, кожен не був взахваті від того, що сталось. Кожному потрібен час, щоб впоратись з почуттями. 

Тривога – емоція, яку я відчула в цей момент. Але ж сварка – негативна подія, а емоції, які я відчуваю часто залежать від подій.

І от нарешті, мене взяли в головну роль. Я цього так чекала. Я вже уявляю, прийду додому, поділюсь новиною з ним, він скаже яка я молодець, і ми гарно відсвяткуємо таку чудову подію. Я вісім місяців сиділа без роботи, він постійно втішав мене, коли я отримувала відмови, і це давало мені більше мотивації. Я б здалась якби не він. Я зайшла додому. Бачу його, стою з посмішкою у всі тридцять два зуби.

– Де ти була? – Не та фраза, на яку я очікувала, але його можна зрозуміти. Я не попередила його, бо хотіла, щоб це було сюрпризом,

– Вибач, що не сказала, просто… Та не важливо. Я отримала головну роль! – Мені хотілось плакати від щастя. Він має порадіти за мене. Чому він цього не робить?

– О, то ти роботу знайшла? Чудово, бо я думав ти тільки жерти вмієш за мій рахунок. Нарешті справою займешся. Бо ти зовсім розлінилась, навіть не прибрала сьогодні. – Я шокована. Дуже шокована. Мені не віриться, що він таке говорить. Він! Аристократичний, спокійний, толерантний, мій коханий! – Я вражений, що тебе взяли взагалі. Подивись на себе, розплилась вся. Ти товста, ти це помітила? Я думав ти вже геть нікому не потрібна, коім мене. А ні, хтось та звернув увагу. – Боляче. Боляче чути ці гидкі слова з його вуст. Певно, в нього поганий настрій.

– Я піду, поговоримо, коли з твого рота не буде литись такий бруд.

– А знаєш, я здогадуюсь чому тебе взяли. Ти переспала з ними, так? Ти ще та лярва! Та так спала, що аж на головну роль потрапила. Добре ти там їм віддячувала. – З моїх очей лились сльози. Він знає як я довго до цього йшла. Як я постійно працювала. Він пʼяний, точно пʼяний. На тверезу голову він такого не скаже. Я йшла з кімнати, що не чути цього. – Але єдиний талант, що в тебе є – маніпулювати. О, так, ти вісім місяців робила вигляд, що бідна-нещасна, для того, щоб просто нічого не робити. Маленька маніпуляторка! Ха-ха-ха, ти народжена для маніпуляцій. – Я закрилась у ванній кімнаті. Я не могла стояти, мої ноги не тримали мене. Я не вірила, що це він. Мій хороший, мій коханий, який завжди підтримував, ніколи поганого не скаже. Ні, це не він говорить, це алкоголь. На ранок він замовить букет квітів, і вибачиться, за кожне слово.

Він не пʼє. Але сьогодні важкий день на роботі, його сильно загрузили. Люди часто пʼють алкоголь, щоб розслабитися, і це працює. Він, певно, теж вирішив, алкоголь ховає всі проблеми. Можливо, це втеча від реальності, але якщо бути в ній постійно, можна з глузду зʼїхати. Я його розумію. Я просто потрапила під гарячу руку.

Десятий місяць стосунків. Не скажу, що все погано. Образи залишаються, але я часто йому вказую, що так до мене ставитися не можна.

– Нікуди ти не поїдеш! Ти думаєш я тупий? Думаєш не розумію, що ти будеш там віддаватись кожному? – Знову сварка. Я вже так не можу. Куди зник мій коханий? Куди?

– Це зйомки звичайного кіно, у нас навіть поспати не буде часу, а ти про секс говориш. Ти знущаєшся? Я ще два місяці тому говорила тобі про головну роль, а ти перед поїздкою на мене наїжджаєш? Де той, кого я кохаю більше життя? Де він? – Він був червоним від злості, яка переповнювала його кров. А я плакала, як завжди, не вірячи, що чую від нього такі слова. Це для нас стало повсякденням, ці сварки. 

– Ти брешеш! Ти ж завжди брешеш! Брешеш, маніпулюєш, брешеш, маніпулюєш! Мені вже набридла твоя поведінка! Але я терплю, бо кохаю тебе, навіть коли ти цього не робиш! – Він каже, що я не кохаю його? Він серйозно?

– Та якби я не кохала тебе, я б вже давно пішла!

– Так ти надумала кинути мене? І куди ти підеш? Повнолітня дівчина, спроможна працювати, до батьків підеш? А не соромно? Вони мало терпіли тебе? Кому ти взагалі, окрім мене потрібна?! – Я вирішила втекти від розмови, як завжди. Я не хочу більше показувати йому свою вразливість. Бо як тільки я показую де мені болить, він бʼє в те місце зі всієї сили. Я розвернулась та підійшла до шафи. 

Я відчинила дверцята шафи, взяла валізу і почала туди кидати свої речі. Але я відчула дотик до своєї руки, він був неприємний та різкий. Він розвернув мене до себе лицем. Спочатку я нічого не зрозуміла. Здогадалась тільки тоді, коли опинилась на підлозі з пекучим болем в щоці. Здається буде синець. Він вдарив мене. Він. Вдарив. Мене.

З того моменту моє життя перетворилося на пекло. Кожного дня він то бив мене, то ображав. Було коли і ґвалтував. Я б пішла, та він не дає змоги. Він поставив всюди камери, якось зачинив всі вікна, що їх не можливо відчинити. Навіть коли я була одна, знала, що він спостерігає за мною.

Була ситуація, коли я ледь не вбила його. Щоденна сварка, кухня.

– Та я ж як краще хочу. – Знову удар, я до цього вже звикла. Звикла, що він бʼє мене, якщо я неправильно буду дихати, якщо я скажу не те, що він хоче. Він скажений, його не можна пускати в соціум. – Люба, ти знаєш, я бажаю тобі тільки добра. – Він з божевільною посмішкою йшов до мене.

– Як я знаю, все навпаки. – Треба знайти зброю.  Будь-що. Я поплескала по підлозі в пошуках захисту. Ніж. Підійде. Не варто було розкидуватись посудом, коханий. 

– О, то ти вбити мене зібралась? Ну ж бо, заріж і вирви мені серце. Зроби те, що робиш завжди. Маленька маніпуляторка. Брехуха. Вбивця! 

Я не змогла. Я зрозуміла, що буду корити себе за це до кінця життя. Я не зможу.

Та все ж таки я втомилась так жити. Сьогодні все має змінитися. Якщо він не вбʼє мене, то я вбʼю його. Доведеться це зробити. Якщо я хочу побачити батьків, якщо я хочу жити нормально, а не з страхом смерті. Якщо я хочу волі…

Відчинились двері, він зайшов, я чую по крокам, що в нього поганий настрій. Можливо, сьогодні я не виживу. Не зважаючи на останній рік, я прожила гарне життя. Я рада цього.

– Готуйся, лярвочко! Мені потрібно розслабитись. 

– А якщо ні. Шукай собі іншу, для фізичних втіх. Я вже зателефонувала батькам, вони мали викликати поліцію та приїхати. Тебе посадять, надовго. – Він не був переляканим, навпаки, йому весело. Він впевнений, що я брешу, але, на радість, ні. Він подивився в телефон на посміхнувся. Він показав мені щось. Батьківський контроль на телефоні. Він бачить, що я нікому не телефонувала.

– Брехуха. Я не дурний. Я завжди слідкую за тобою по камерах. І завжди бачу, що ти робиш в телефоні. Ти ще не навчилась добре брехати. – Він відкинув телефон та почав роздягатися. – Досить цього дитячого садочку. Ходи сюди, я швидко, боляче не буде.

– Ти помиляєшся. Бачиш ось ту камеру. – Він розвернувся в сторону, куди я показала пальцем. – В неї є сліпа зона. Ти не побачиш мене, якщо я встану туди. І ти ж не постійно слідкуєш за мною, тобі ж потрібно доїхати з роботи сюди. А за кермом треба уважність. Ти не такий розумний, яким себе вважаєш. – Він помітно розлютився. Сказати, що він дурний – вірна смерть.

– Навіть якщо ти не брешеш, в чому я маю сумніви, то ти все одно нікому не телефонувала. Тому я завтра перевірю всі камери і зроблю так, щоб я завжди і всюди тебе бачив.

– І знову помилка. Я зателефонувала. Твій додаток відслідковує тільки цей телефон. – Я підняла, той телефон, який він мені подарував. – Але ж є і цей. – Я підняла інший, який він вважав зламаним. Його лице я запамʼятала назавжди. Злість в суміші з здивуванням. Я чекала цього моменту вічність. – О, так, я не така дурна, якою ти мене бачиш. Я знаю як зробити так, щоб телефон деякий час був «зламаним», що з ним не роби, працювати не буде. З часом його робота відновлюється.

– Я викинув його! – Цей відчайдушний крик тішив мене. Нарешті, помста, за рік страждання.

– Ти викинув чохол, в якому була металева пластина з захисним склом. Я перехитрила тебе.

– Байдуже. Я тебе вбʼю, прямо зараз. Поліція не встигне. Я розріжу твоє тіло на шматки і віддам псам! Невдячна стерво! Ти нікому не потрібна! – Від підійшов до мене та вдарив мене. А я стою. Плачу. Від злості, від розуміння, що я втомлена, я не їла три дні, від розуміння, що я змогла помститись. Не цього мене вчив батько, не цього. Але я не можу захиститись. В мене немає сили. Він забороняв мені їсти, бо я «жирна». Я плачу від пережитих подій. Я не заслуговую на це все….

Він кричить на мене, всі ті образи, які я звикла чути. Він бʼє мене по щоці. Я не можу втриматись на ногах, тому падаю. Відчувати підлогу вже не боляче, я звикла. Він знову бʼє мене. Дає ті ляпаси так легко, ніби це нормально, ніби у цьому немає нічого неадекватного. Ляпас, ляпас, ляпас. В роті металевий смак, він розсік мені губу. Це побиття тягнеться занадто довго. Його бісить моє байдуже обличчя. Його бішу я. І він починає бити мене ногами. Біль гострий, ніби тебе по всьому тілу ріжуть лезом. Він бʼє і не втомлюється казати, яка я жахлива, безглузда, нездара, незручна, огидна. Ці слова ллються як лились компліменти: що я прекрасна, казкова, чарівна, діамант в його житті. Я ще досі не можу зрозуміти як він з прекрасного чоловіка перетворився на звіра. Безжального звіра. Перетворився на жахливу стехію, яка руйнує все, що є навколо. І зруйнував мене. Назавжди.

Він відволікається від побиття та робить помилку. Відвертається. Тому я повзу до кухні. На щастя, все відбувалось недалечко від входу в кухню. Я змогла доповзти та привстати, щоб сісти біля шухляд. А він був тільки щасливий, що ми змінили локацію. Він міг кидати в мене вилки, ложки, іноді і ножі пролітали повз. Побитий посуд різав шкіру. Я вся була в маленьких подряпинах. Все тіло боліло, свербіло, нило, ламало. Але я все ж таки відкрила одну з шухляд. Дістала сірники.

– Ти ж помітив, кхм, що тут дивний запах. – Я говорила повільно та тихо, інколи роблячи паузи, щоб відкашлятись. – Так от, я зробила генеральне прибирання. Бензином. – На моєму обличчі зʼявилась усмішка. Я помру. Але помре і він. Нехай горить повільно. Нехай відчує пекло, яке відчувала я.

І я кинула сірник. Підлога спалахнула, спалахнуло все. Я почала виповзати з кухні, щоб хоч трохи поспостерігати, як він горить. Було дуже спекотно, і вогонь швидше пересувався, аніж я. Тому мені довелось з останніх сил встати. Та вогонь все одно зачепив шкіру. Пече. Буде опік, але другої стадії. Переживу. Та дим сильніше мене. Я не маю стільки сил, щоб довго змагатись з димом. Я знову падаю, десь біля виходу, задихаючись. Здається, мене хтось взяв на руки. Ні, не може бути. Я бачила як він залишився на кухні. Бачила це. Так, це галюцинації. Я так і сиджу біля входу. Як мені не могло здатися дивним, що молодий хлопець живе далеко від міста, в будинку, недалеко від лісу?

Я роблю останні рухи: дотягуюсь до ручки дверей, відчиняю, в ніс залітає кисень. Це надає мені трохи сил. Я все ж виповзаю з будинку. І тільки зараз розумію, як мені було лячно, що я так і не побачу волі. Помру там, від нього. Але я вийшла, я змогла. І я не дурна. Я змогла побачити який гарний світ. Які неймовірні зорі на небі. Десь там, мало стати на дві зірочки більше, але стане на одну. 

– Ріно! – Я чую як хтось кричить. Мама? Ні голос чоловічий. Тато? Так, певне це він. Як я скучила. Він змушував мені казати батькам, що не можу приїхати, є справи. Я відчуваю… спокій. Хіба це татова емоція? А яка різниця, я жива. Я можу продовжувати щасливо жити.

Я відчула як хтось взяв мене на руки. Я вже давно втратила свідомість, але чую. Чую гучні звуки. Чую, що хтось комусь переказує, що я потрапила в пожежу і знепритомніла. Останнє, що я побачила – силует, що виходить з палаючого будинку. Але я не хвилююсь. Той, хто тримає мене – спокій. Його емоція така.

Темрява. Звуки все ближче і ближче. Я якось пересуваюсь. Ні, мене несуть на руках. Хтось комусь переповідає, що зі мною? Знову? Ні, ні, це ж було тільки що. 

Що я памʼятаю останнє? Я на «пляжі». Точно, я на «пляжі». Чирвова десятка. Пожежа! Так, я надихалась диму. Мене встигли врятувати?

– Як ви могли розминутись? А якби бойовики! – Ріжучий крик. Чий він? Якась дівчина. Може вона мене несе? Треба зосередитись на емоціях. Комфорт і… спокій? Хто власники цих емоцій. Згадай, Ріно, згадай.

Я так і не змогла згадати, тому що знову втратила свідомість. Але я зрозуміла, що ніякого спокою в моїх спогадах не може бути. Татова емоція – впевненість. А саме він тоді переніс мене в машину.