Возз’єднання рідних душ…

Будинок Дюваль.

Ранок.

Крістіна: Доброго ранку, мамо.

Лусіана: Доброго ранку, люба.

Крістіна: Ти сьогодні рано.

Лусіана, слабко посміхаючись: Є таке.

Крістіна: Щось трапилось?

Лусіана: Чесно кажучи, так, доню. Мені потрібно з тобою поговорити. Сядь.

Крістіна: Що сталось, мамо? Тобі погано.

Лусіана: Не мені, доню. Іншій людині потрібна моя допомога. Наша допомога.

Крістіна, злякано: Щось трапилось, мамо? З батьком? З Алонсо? З Вівіан? З ким?

Лусіана: Ні, з ними, хвала Небесам, все гаразд. Допомога потрібна іншій людині.

Крістіна: Кому?

Лусіана: Сонечко, пам’ятаєш, я розповідала тобі про Чепу?

Крістіна: Так, звісно, мамо. Це жінка, яка працювала з тобою в будинку Веларде.

Лусіана: Саме так, доню. Саме так. Коли я була зовсім сама, вона турбувалася про мене. Мов рідна мама. Захищала від Ани Хоакіни. Турбувалася про мене. Навіть самотужки лікувала, коли я хворіла.

Крістіна: Наче Вівіан про мене..-схлипнула.- Захищала, тутрбувалась.

Лусіана: Так,  доню.- тремтячим голосом. – Захищала, як виявилось, від рідної матері.

Крістіна: Мамо, благаю, не варто про минуле.

Лусіана: Так, часто пригадувати не варто. Але й забувати теж, люба. Щоб не повторювати потім тих самих помилок.

Крістіна: Гаразд, як скажеш.

Лусіана: Ну так ось, про Чепу.

Крістіна: Ти навідувала її?

Лусіана: Так, люба. І не лише це.

Крістіна: Тобто?

Лусіана: Я поговорила з Андресом і він підтримав мене. Ми заберемо Чепу сюди.

Крістіна: Тобто, до нас в будинок?

Лусіана: Так! – посміхнулась.- Колись Чепа турбувалася про мене, наче рідна мама. Тепер мені потрібно виконати обов’язок вдячності і бути їй підтримкою, як донька!

Крістіна: Як чудово, мамо! Як то кажуть, вдома і стіни лікують!

Лусіана: Тобто, ти не проти?
Крістіна: А чому я маю бути проти, мамо? Це твій будинок, ваш з сеньйором Андресом, якщо бути точнішими. Ти тут господиня. Зі свого боку, я можу обіцяти, що допомагатиму тобі та Чепі в усьому.

Лусіана: Моя люба!- погладила Крістіну по щоці – та поцілувала її долоню.- Ти в мене і справді неймовірна дівчинка.

Крістіна: Ні, мамо. Я звичайнісінька. Просто…- зітхнула.- Просто я тебе чудово розумію. Я також маю людину, якій багато чим завдячую. І якби Вівіан знадобилася моя допомога, я б зробила це, не задумуючись.

Лусіана: Ти й була готова зробити це, люба. Була готова вийти за Алонсо, не кохаючи його.

Крістіна: Так, мамо. Це найменше, чим я могла віддячити їм за їхню доброту до мене. Тому, власне кажучи, я дуже добре розумію тебе.

Лусіана: Моя люба донечко..

Крістіна, посміхнувшись: Власне кажучи, я готова зробити це. Готова допомогти Вівіан знову.

Лусіана, стривожено: У неї щось трапилося? Щось з Алонсо? Хвороба повернулась?

Крістіна: Ні, мамо.- посміхнулась.- У них все більш, ніж добре! Просто ми з Франко отримали замовлення на пошиття сукні для нареченої.

Лусіана: Для нареченої?

Крістіна, з гордою посмішкою: Саме так, мамо! Вівіан прийняла пропозицію Естебана Сан Брано стати його дружиною!

Лусіана, радісно: Боже мій, як же чудово! Я дуже рада за Вівіан! Вона дійсно заслуговує на  щастя! Заслуговує, як ніхто інший!

Крістіна: Так, мамо. Вівіан та Алонсо – одні з найсвітліших людей, яких я тільки зустрічала. Тому я радію за них зараз, напевно, більше, аніж за саму себе.

Лусіана, ніжно посміхнувшись: В цьому вся ти, доню. Радієш за інших, а це не кожному дано. В тебе велике серце.

Крістіна: Просто я знайшла своє щастя, мамо. Знайшла в усьому. І дуже хочу, аби його знайшли і інші.

Лусіана, ніжно погладивши Крістіну по обличчю: Моя дівчинко. В тобі є те, чого немає у мене.

Крістіна: Про що ти, мамо?

Лусіана: В тобі є не лише внутрішня сила, щоб переборювати труднощі та йти до своєї мети, в тобі є багато світла та добра. Ти не йдеш напролом, ти думаєш про інших, ти турбуєшся про інших, а я…- голос затремтів – А я була, наче бульдозер. Йшла до мети напролом, не дивлячись навколо. Не думаючи про те, хто мене оточує, хто що відчував… І в одну мить мало не втратила все.

Крістіна: Але ж не втратила, зберегла. І  мало не ціною власного життя.

Лусіана: Крістіно, доню. Благаю, не треба.

Крістіна, плачучи: Я… Я, напевно, ніколи собі не пробачу, як поводила себе з тобою, з батьком. Скільки ж болю я завдала вам обом. Ти мало не загинула, а тато…- зітхнула. – Я знаю, що кожне моє те слово, сказане мною зопалу, лишило шрам на його серці. На його бідному серці.

Лусіана: Зате зараз ви поруч. Ви родина.

Крістіна: Ми родина, мамо. Одна велика родина. Родина, про яку я й і мріяти не могла свого часу.

Лусіана, ніжно: Моя доню.

Крістіна, стиснувши руку Лусіани: І ця родина сьогодні поповниться ще однією людиною.

Лусіана, зі слізьми в очах: Так, доню. Дуже світлою людиною. Чепа… Вона наче мама для мене.

Крістіна, усміхаючись: Отже.. У нас тепер буде ще й і бабуся?

Лусіана: Так, моя люба. Так. А ще буде щастя.

Крістіна: Так, багато  щастя. – озирається. – Де мій телефон?

Лусіана: Щось трапилося, доню?

Крістіна: Так, зателефоную у офіс. Скажу Віктору Мануелю, щоб проводив бізнес-ланч з партнерами з Венеції  без мене. Я поїду з тобою, мамо.  Ми разом заберемо тітоньку Чепу додому. Там, де й стіни лікують.

Лусіана: Моя доню… Господи…

Крістіна: Я надто часто приймала турботу інших, як належне. Турботу Лоренси та Макловії, Вівіан та Алонсо, сусідів з пансіону…- зітхнула.- Підтримку тата. Але  часто не цінувала це належним чином. Адже мене підтримували навіть ті, кому було, напевно, навіть важче, аніж мені. А тепер… Я хочу віддати борг. Я хочу сама проявляти турботу, допомагати, підтримувати, адже маю тепер таку можливість.
Лусіана: Ти й так робиш багато, люба. Свій останній гонорар за колекцію ти перерахувала у фонд Алонсо.

Крістіна: Так, бо знаю, що багатьом діткам потрібна допомога. Життєво необхідні ліки, на які їхні родини не мають коштів. Хвала Небесам, ні я, ні моя Вікторія не маємо потреби ні в чому. Тато вчив, що коли щось маєш, потрібно ділитися. Тому це скоріше закономірно, аніж дивно. І не потрібно хвалити мене. Поїхали швидше, нам потрібно забрати тітоньку Чепу додому.

Лусіана: Моя дівчинко!- обіймає Крістіну.

Входить Андрес.

Андрес: Яка мила сцена!

Крістіна: Сеньйоре Дюваль.

Андрес: Я максимально швидко відіграв свої сцени і ми можемо їхати до Чепи.

Крістіна: Так, я лише збігаю нагору, подивлюся, як там Вікторія.

Лусіана: З нею  Імельда, люба. Тому не варто хвилюватися.

Крістіна: Так, але все одно…. Я зараз.

Андрес,  обіймаючи Лусіану: Не знаю, як ти, люба, а я пишаюся невісткою.

Лусіана: Моя донечка… Я дось не можу повірити, що це не сон. Вона поруч.

Анрес: Це не сон, люба. І так буде завжди.

В дорогу рушили через десять хвилин.

 

У притулку Червоного Хреста.

Лупіта: Падре?

Хуан де ла Круз: Доброго дня, дочко. Як ти?

Лупіта: Благословіть, падре.

Хуан де ла Круз: Во ім’я Отця, Сина і Святого духа…

Лупіта: Амінь.- цілує руку Хуана.

Хуан де ла Круз: Нехай Господь завжди буде з тобою.

Лупіта: Дякую, падре.

Хуан де ла Круз: Як ти, доню?

Лупіта: Вдень немає коли вгору подивитися, а ось вночі…- схлипнула.

Хуан де ла Круз: Щось трапилось?

Лупіта: Мене мучать жахіття. Я не знаю, чи це спогади, чи просто плід моєї хворої уяви, я вже нічого не знаю. Справді.

Хуан де ла Круз: Я вважаю, що тут потрібно звернутися до експерта з душевних питань.

Лупіта: Так, однак, для цього потрібні чималі гроші. Яких у мене немає.- зітхає.

Хуан де ла Круз: Нічого, дочко, я подумаю,  як тобі можна допомогти.

Лупіта: Що Ви, падре? Ви й так багато часу приділяєте саме мені і дуже багато робите для мене. Хоча, цей час Ви могли б присвятити турботі про себе.

Хуан де ла Круз: Пусте. Це минеться.

Лупіта: Я ж бачу, що з Вами щось відбувається.  Ви знову погано почуваєтеся?

Хуан де ла Круз: Так… Тобто, ні… Тобто…

Лупіта бере за руку Хуана, міряє йому пульс.

Лупіта: Серцебиття часте та неритмічне.

Хуан де ла Круз: Минеться.- дивиться убік.

Лупіта: Нічого воно саме не минеться. Думаю, що Ви розумієте це так само добре, як і я. Готові турбуватися про увесь світ, а про себе?- пильно дивиться у очі Хуану. Їхні погляди зустрічаються.

Хуан де ла Круз: Я.. Я просто.. Мав вчора неприємну зустріч…

Лупіта: Пробачте, але, здається, я розумію, про кого мова. Ви бачилися з матір’ю?

Хуан де ла Круз: Так… – зітхнув. – Я думав, що після судового засідання та вироку вона все усвідомить, але, на жаль… Цього не трапилося. Вона й надалі звинувачує у всьому, що сталось, увесь світ, а не саму себе, відмовляючись бачити очевидне.- важко зітхає.

 

Спогади Хуана.

Декілька днів тому.

В’язниця.

Кімната для побачень.

Хуан де ла Круз: Мамо, покайся! Бог  милостивий! Він все тобі пробачить, якщо покаяння буде щирим!

Анна Хоакіна: Мені немає в чому каятися, синку. Я страждаю за правду, за любов до Господа, за бажання покарати грішників.

Хуан де ла Круз: Побійся Господа, мамо! Що ти таке кажеш?

Анна Хоакіна: Правду, сину мій. Чистісіньку правду. Я проклинаю Лусіану Дюваль і все її брудне плем’я.

Хуан де ла Круз: Мамо, але ж…- важко перевів дихання, взявся рукою за ділянку серця.- Ти розумієш, що кидаєш прокляттями на свою рідну кров? На своїх онуку та праонуку!

Анна Хоакіна: Це не моя рідна кров. Це зачаті у гріху діти. Байстрючки! Плоди блуду та гріха! Господь покарає їх за це! Неодмінно покарає, звергнувши на їхні голови всю свою силу та пекельний вогонь! Небо впаде на Землю, бо Господь втомився від блуду та розпусти!

Хуан де ла Круз: Припини, заради Бога! Припини!- закриває вуха руками. Входить конвойний.

Конвойний: Побачення закінчено. Час вийшов.

Хуан де ла Круз: Я молитимусь за тебе, мамо. Молитимусь.- тихо плаче.

Анна Хоакіна: Господь втомився їх терпіти! Кожному воздасться по справах його.- виходить.

 

Лупіта: Який жах.

Хуан де ла Круз: Вибач, дочко, що вилив це на тебе.

Лупіта: Нічого, все гаразд. Вам також потрібно іноді виговоритися.

Хуан де ла Круз: Доньці чи Лусіані я не зможу такого розповісти, щоб не налякати їх. Вони достатньо пережили.

Лупіта: Ну так, ясна річ! Ви завжди можете на мене покластися.

Хуан де ла Круз: Дякую, Лупіто. Дуже дякую. І ще одне… -зітхнув. -Не кажи Крістіні та Лусіані про моє самопочуття, гаразд?

Лупіта, вражено: Але ж, падре.. Зі здоров’ям жартувати не варто і…

Хуан де ла Круз: Так, ти маєш рацію, дочко. Без сумніву, маєш рацію. І я займусь своїм здоров’ям, обіцяю, але пізніше, щойно проблем стане менше.

Лупіта, важко зітхає, хоче щось сказати, як раптом вони з Хуаном бачать, що до них наближається родина Дюваль –Лусіана, Андрес та Крістіна.

Крістіна: Тату! – обіймає Хуана де ла Круза.

Хуан де ла Круз: Доню… Донечко моя..

Крістіна: Ти виглядаєш втомленим.

Лусіана: Ми знаємо хорошого спеціаліста…

Хуан де ла Круз: Я в нормі, не хвилюйтеся. –видихнув.- Як Вікторія?

Крістіна: Сьогодні сама вперше їла йогурт ложкою самотужки!- посміхнулась.- Правда, потім почала активно намазувати його собі на обличчя.

Хуан де ла Круз, засміявшись: Уявляю цю картину!

Крістіна: Саме так!- сміється.- Робила маску для обличчя!

Віктор Мануель: Хоче бути красивою, як матуся. – кладе руки на плечі Крістіні.

Хуан де ла Круз: Так і буде! Адже вона – найпрекрасніша дівчинка на всьому білому світі!- стиснув долоню Крістіни, іншу долоню доньки стиснула Лусіана, вони притулились головами одне до одного.

Лусіана: Ну що, пішли до Чепи? Думаю, що вона на нас вже чекає.

Андрес: Ми з Віктором Мануелем зачекаємо на вас тут. Думаю, що вам є про що поговорити вчотирьох.

Крістіна, обійнявши Лусіану та Хуана де ла Круза: Мамо, тату, ходімо.

Хуан де ла Круз, Лусіана та Крістіна прямують до палати Чепи.

Віктор Мануель, Андрес та Лупіта дивляться їм услід.

 

Палата Чепи.

Чепа лежить на ліжку та дрімає.

Стукіт у дері.

Чепа: Хто… Там?

Лусіана, тримаючи в руках пакети: Чепо, люба це я.

Чепа, слабко усміхнувшись: Лусіа…но… Люба..

Лусіана заходить до палати Чепи, трепетно цілує її.

Лусіана: Ну як ти почуваєшся?

Чепа: Все доб..ре… Моя люба..Лусіано..-дивиться на Хуана.- Пад..ре..

Хуан де ла Круз: Нехай береже тебе Свята Діва, Чепо!- благословляє.

Чепа: Дяк…кую…- дивиться на Хуана та Лусіану.- Я рад..да…бачити вас…щасли…вими..

Лусіана: Кожен з нас знайшов свою дорогу до щастя, Чепо! А це…- стискає долоню Крістіни.- Це наша донечка… Крістіна…

Чепа, усміхаючись: Кріс..тіна… Яке гар..рне… ім’я…

Крістіна: Доброго дня, сеньйоро Перес. Рада, що Ви з нами!- присіла поруч з Чепою, взяла її за руку.- Я безліч хорошого чула від мами про Вас. Ласкаво просимо до нашої родини!

Чепа: Род..дини?..

Лусіана: Так, Чепо, ми тут не просто так. Ми тут, щоб забрати тебе додому.- обійняла Крістіну, посміхнулася.- До нас додому.

Чепа: Ал…але ж…

Лусіана: Ніякого «але», Чепо! Ти завжди була мені, як мама, заміняла мені маму! Тепер ми будемо разом! І я оточу тебе такою турботою, якою і ти мене колись!

Чепа: Моя люб..ба…- зі слізьми на очах.

Лусіана: Не плач, Чепо! Благаю, не плач!- стискає руку Чепи.- Ти завжди була мені, як мама. Турбувалася про мене і оточувала любов’ю. Тепер дозволь мені віддати борг. Відтепер ти не будеш одна. У мене чудова родина, яка стане твоєю родиною. Дві доньки, син, дві онучки.

Крістіна, сміючись: Які вже не уявляють життя одна без одної! Навіть спати лягають разом і одночасно!

Чепа, дивиться на Крістіну: Твоя дон..нечка… Так схожа… на тебе… Така ж… Красуня…

Лусіана, обійнявши Крістіну: Моя дівчинка.. Зіронька моя… Радість моя…

Крістіна: Мамо, благаю… Тільки не потрібно сліз, гаразд? Тобі потрібно берети себе.

Лусіана: Я знаю, серденько моє…Знаю… Пробач…

Стукіт у двері.

Віктор Мануель: Можна?

Андрес: Ми хоча б в ту палату потрапили?

Всі засміялися. Чепа також слабко, але посміхнулась.

Андрес та Віктор Мануель підходять до своїх дружин. Андрес кладе руки на плечі Лусіани, та накриває їх своїми руками.

Лусіана: А це, Чепо, мій чоловік Андрес Дюваль… Моя опора та підтримка.

Андрес, сміючись: А також, скарбниця проблем, чи не так?- сміється.- Радий познайомитися, сеньйоро Хосефіно. Лусіана безліч хорошого розповідала про Вас.

Чепа: Моя Лусі..ано… Дівчинко моя..

Лусіана, цілуючи руку Чепи: Моя Чепо… Я ні на  мить не забувала тебе…

Чепа: Я також.. Моли..ла…Бог..га..Про…теб..бе… І тво..є..дит…тя…

Хуан, поцілувавши Крістіну в маківку: Наша з Лусіаною донька з Господньою допомогою виросла неймовірною людиною – чуйною та з неймовірно добрим серцем.

Крістіна, опустивши очі: Тату, припини, будь ласка… Ти ж знаєш, що це далеко не так.

Віктор Мануель, засміявшись і поцілувавши Крістіну: Моя дружина володіє виключною скромністю, сеньйоро Чепо.

Чепа: Яка ж я… Ра..дда…За Вас…Ус..сіх…- з ніжністю дивиться на Лусіану.- Особ..ливо…За теб..бе..Дівчинко… Моя…

Лусіана: Чепо… Моя люба Чепо..

Входить лікар.

Лікар Бернардо: Ось Ваша виписка. Тут вказано всі рекомендації.- подає течку Лусіани.- Також ми вже підготували машину «Швидкої Допомоги», щоб транспортувати хвору.

Лусіана: Дякую Вам, лікарю Бернардо. Дуже дякую.- знову цілує долоню Чепи.- Тепер ти будеш вдома, Чепо… Тепер все у нас буде добре.

 

Чепа слабко посміхається. За нею посміхаються і всі інші.

Через годину всі вирушили в дорогу до будинку Дюваль.