Вода

Прозора крапля зривається з пальця і падає у воду.

Вілл ліниво опустив руки у теплу воду. Розніжений від тепла і аромату лаванди, він, як ніколи раніше, почувався спокійно й умиротворено. Заплющив очі. Уява більше не грала з Ґремом, вимальовуючи закривавлені картини вбивств. Тільки глибокий струмок ледь чутно шелестів між дерев. І Вілл повільно плив над безхмарним небом до омріяного спокою.

На оголені плечі лягли широкі долоні. Не розплющуючи очей, Вілл потерся щокою об одну руку й усміхнувся.

– Приєднаєшся?

Ганнібал розтирає йому шкіру, легенько лоскоче шию, гладить волосся. Вілл не думає ні про що, крім його вмілих рук, які перебирали м’які неслухняні пасма. Вілл обожнює дотики свого чоловіка – рішучі й звабливі. Ганнібал точно знає, як його задовольнити.

– Я вдячний за твоє рішення, – говорить Лектер, поливаючи водою голову Вілла. Неспішно і старанно намилює волосся, масажує шкіру. Ґрем майже засинає, заколисаний ледь чутним плескотом води у ванні й тихим глибоким голосом Лектера.

– Зникнути з тобою? – питає Вілл. Губи неохоче вимовляють слова. – Я мав зробити це набагато раніше. Тоді б не накоїв стільки помилок.

– Ми вчимося на помилках, – Ганнібал прибирає волосся з чола Ґрема, допомагає йому змити шампунь. – Мені прикро, що так сталося, Вілле. Я не бажав тобі зла.

Він говорить щиро, і Ґрем відчуває, як тьохнуло серце у відповідь на ці слова. Профайлеру ще важко звикнути до такого чесного Ганнібала, який говорить про свої почуття, який більше не ворог.

Та чи був Лектер хоч колись ворогом Віллу?

– Дякую, що прийняв мене, – каже Ґрем, схиливши голову. Позаду нього схиляється Лектер і ніжно припадає губами до шиї зі словами:

– Я завжди хотів, щоб ти був зі мною.

– Ох, – видихає Вілл, а пульс починає гупати десь у голові. Ганнібал досі гладить його волосся і точно відчуває, що коїться з Ґремом. Легенько тягне пасма, змушуючи Вілла закинути голову й подивитися в очі. Погляд профайлера затуманений і сонний, а вуста напіврозкриті. Так і хочеться накрити їх своїми, що Ганнібал і робить. Вілл вдихає його запах, насолоджується його губами, приймає і віддається.

– Ти зараз такий беззахисний, – Лектер цілує Ґрема у чоло.

– Я завжди такий перед тобою, – шепоче Вілл, несвідомо облизуючи губи. Ганнібал пильно стежить за його обличчям, за мімікою, бажаючи запам’ятати цю красу.

Рафаель мав би писати свого Ісуса з Вілла. Втім, навряд чи доктор дозволив би комусь іще милуватися своїм чоловіком.

– Не завжди, – Лектер тонко натякає на минуле. Вілл хоч і розслаблений, проте майже непомітно хмурить брови. Розуміє, що вони не раз обговорюватимуть ті події, але реагувати на згадку про них так само спокійно, як Ганнібал, він ще не навчився.

– Я вже казав, що більше не збираюся тебе вбивати, – мовив Вілл, – більше ніколи. Ти дорогий мені.

Заради цих слів Лектер багато що готовий зробити і віддати.

– Навіть якщо виникнуть деякі труднощі? – питає Ганнібал, посміхнувшись. Він досі стоїть позаду Ґрема, гладячи мокре волосся.

Вілл напружується.

– Тільки не кажи, що ти когось убив.

– Поки що ні, але здається, мене дехто впізнав, – каже Лектер, – я зараз доволі відома особа.

Вілл хмикає. Те, що доктора шукають по всьому світу – сумнівна слава, та Ганнібала це тішить.

– Поки що не виходь з дому. Я спробую вирішити все тихо, – говорить Ґрем.

– Та невже? – доктору подобається, коли Вілл стає серйозним і суворим. Тоді всім керує він, а Лектер лише підкоряється.

– Ганнібале, будь ласка… – починає Вілл, гадаючи, що той збирається сперечатися щодо перебування вдома.

– Мені так подобається, коли ти так кажеш це “будь ласка”, – зізнається Лектер.

– Будь ласка, – повторює Ґрем, стишивши голос до інтимного напівшепоту. Робить це навмисне, бо теж знає, як на нього реагує Ганнібал.

– Вілле, ти ж знаєш, що коли не припиниш, то я…

Голос спокійний, але напружений.

– Що? З’їси мене? – з викликом питає Ґрем, заплющивши очі й занурюючись у воду по шию.

Тиша. Тоді Вілл чує шелест одягу. Відчуває, як у ванну до нього приєднується Ганнібал. Вода з тихим плескотом вдаряється об стінки ванни, омиває оголені тіла.

Ганнібал неспішно опускається на стегна Вілла. Ґрем посміхається.

– А я вже зачекався.