Вогонь.

Пальців дотикається приємний на дотик рушник, білий як перли. Не поспішаючи витирає кожну фалангу, не дуже ретельно. Червоними плямами залишає на рушнику відбитки.

Очі ліниво оглядають тіло перед собою. Худорлява, маленька, дівчина з чорним як вуголь волоссям, приємними темно-коричневими очами, що дивляться спустошено у відповідь. Тіло давно нерухоме, не дихає й не рухається. Тільки десь там, у райдужках шоколадних очей залишився страх яким варто насолоджуватися.

Запах тяжкий, металевий. Десь на фоні чуються перемовини: про дівчину, про борг й шиканя. Дарма бігла від них. Вони знайдуть. Завжди.

Зітхання, тихе й тяжке. Погляд переходить з багряної води на хлопця поряд. Той стоїть тихо, майже непомітно й чекає команди. Пес на ланцюгу.

– Пане, що робити з тілом? – тихий голос роздається з пухких рожевих вуст. Усі навколо замовкають, схиляють голови до низу, очей не підводять.

– Залиш. – оглядає усіх підданих. – Йдіть.

– Дякуємо пану.

Хором роздається, поклін та гуркіт міцного взуття по дерев’яній підлозі. Тиша.

З задньої кишені чорних джинс чоловік витягує цигарки, дешеві, але чомусь душі подобається. Хлопець підносить запальничку до вуст свого командира. Золотисті очі спокійно спостерігають за юнаком, за його діями, емоціями. Хижак й жертва.

Сизий дим підійматися до гори, в обличчя випускається, запах залишається на всьому.

– Чому не пішов?

– Ви не наказали, пане.

Чітко. Бо знає правила, бо його хазяїн навчив. Ланцюгами й ударами. Привчив бути поруч по команді.

– Гарний хлопчик.

Вони стоять разом у тиші нічного міста, у ванній де лежить труп, який ще не так давно був живим, кричав, благав, молився про пробачення. Але міцні руки дедалі сильніше стискували горло, насолоджуючись хрипами та стогонами болю. Момент. Постріл й кров.

Біла сорочка хлопця замизкана червоними плямами, а в руках він тримає кривавий рушник. Чоловік його розглядає, обожнює це робити. Чорняве волосся, темно-карі очі, акуратний ніс, пухкі рожеві губи, загострена щелепа, міцна й довга білосніжна шия та широкі плечі.

Все в його ручній собачці йому було до вподоби.

– Пане, нам час йти. Батько Кім хоче вас бачити.

Чоловік розфокусовує свій погляд зі звабливих вуст й киває на знак підтвердження.

– Батько Кім хоче бачити тебе, Джин-а.

Хлопець помітно напружується, починає мілко тремтіти. Видихає й підіймає погляд.

– Пане…

– Ти мій. Не його шавка.

– Так. – тихе, немов скиглення.

Золотисті райдужки ваблять, дурманять не менше ніж наркотики. Вони застрягли в цьому безумстві разом. На полі усіяним тілами усіх вбитих. Вони грішники. Разом. У власному царстві божевілля.