Вогонь у темряві

Двері моєї домівки скрипнули, відкриваючи мені порожнечу свого внутрішнього світу. Місто, що колись було моєю оазою свободи та мрій, тепер перетворилося на крижану чорну діру, яка погідливо витягала з мене життя, залишаючи лише висохлу оболонку колишньої мене. Кожна краплина радості, що колись іскрила, тепер в’янула та блідла, втрачена у мороці мого існування. Останні місяці академічної юності мали звучати як святкова увертюра майбутніх тріумфів, та замість цього, я відчувала себе легковажним підлітком, що стояв на переправі між безтурботністю та невизначеністю. Без якірної точки, не маючи постійного прихистку, я взагалі не була готова до дорослого життя. Моя кімната у гуртожитку переповнена ехом втрачених сподівань, що жадібно бажали вирватись, та ланцюгами пригнічених спогадів, які не відпускали йти далі. Я дійсно бажала втекти, але все це мене тримало, нагадуючи що колись я була по-справжньому жива. Вірила у себе та свої сили, ніколи не здавалася. Мені так не вистачає тої себе — сильної та життєрадісної. 

Відносини із Марком… вони стали моїм особистим пеклом. Він, хто колись світив у темряві, тепер був тим, хто нею керував. Щоденні битви із ним стали моїми власними хрестовими походами, виснажливими та нескінченними. Я знаю, що ці кайдани треба зірвати, але як? Мені все не вдається набратися достатньої сміливості, аби ступити бодай один крок. І не любов до нього тримає мене, а страх. Страх того, що він може зробити, якщо я посмію піти. Страх того, що я залишуся на самоті в цьому безжалісному світі. Марк — останній, хто залишився зі мною. І це жахає мене найбільше.

Після безкінечних дванадцяти годин, вимотана до глибини душі, я ледь волочу ноги. Чому? Чому я щодня повертаюся у цей задушливий офіс, де кожна задача відгризає шматок моєї волі до життя? Чи настільки я безпорадна, що не можу знайти собі місце під сонцем деінде, тільки не там? Ця робота, як кам’яний млин, перемелює мої сили та амбіції, а зарплата — сміх скорботних янголів, які жаліють мою безрадісну долю. Бурчання шлунку на мить змушує мене відкинути всі роздуми про ліпше життя. Мені треба поїсти, нехай зараз це буде моїм найбільшим життєвим імперативом.

Я підійшла до холодильника, та важкими руками відкрила його. Ось і вся моя імперія — холод, що відгукується мені ехом порожнечі і розпачу. Сир з зеленими жилками плісняви, сік, що вже майже втратив свою свіжість, і пляшка мартіні, що виглядає як єдиний вірний супутник моїх самотніх вечорів. Сміх через сльози, але без сміху. Що це за життя, коли навіть холодильник стає дзеркалом твоєї розгубленості?

А тут знов вона, у голові, дівчина з обкладинок журналів, життя якої — мозаїка досконалості. Її робота — це захоплення, її відпочинок — це ресторани з мішленівськими зірками, а коктейлі вона п’є під вишуканий джаз у компанії світської еліти. А поруч надзвичайний хлопець, що більше схожий на фантазію, а не на реальну людину. Її життя — це бал-маскарад, де кожен день — відпочинок, а не виживання.

А тут я, у реальності, зіткана зі звичок і компромісів, у лещатах відносин, що ледь можна назвати бодай такими. Марк, з яким і “хлопець” звучить як насмішка. Наші стосунки — це танець без музики і погляди без бажання. Навіть обійми здаються холоднішими за ту саму пляшку мартіні у моєму холодильнику.

Можливо, я і сама керівник свого хаосу, але від цього не легше. Голод виє в животі, як вовк, але то голод не тільки за їжею — то голод за життям, що якось змогло прослизнути крізь мої пальці. Чи зможу я коли-небудь впіймати його знов?

Діставши з кишені телефон, мій палець завмер на екрані, який уже висвітлював список недорогих страв із місцевих закладів.Та мої роздуми були недовгими, натискаючи на страви китайської кухні, що обіцяли хоч крихту задоволення у цю непомітну ніч мого існування, мій живіт зазначив правильність мого вибору. Замовлення підтверджено. Час очікування — година. Я відкинула телефон на ліжко, як виклик самотності та рутині. За той час я могла вдихнути нове життя в своє скромне помешкання, випарувати запахи забуття чаєм, що так і проситься бути завареним. Можливо, доля буде ласкава у вигляді запізнення кур’єра, дозволяючи мені викрасти моменти спокою під відкритим небом із сигаретою у руках. 

Коли мій погляд ковзнув по кімнаті, я вкотре була вдячна за відсутність сусідок. Жодна судомна рука не буде скаржитися на хаотичні купи моїх речей чи в’їдливу пилюку, що осіла на підлозі. Моя домівка — царство, вільне від зневаги і здивування. Гарний жарт. Але я могла й похизуватися відсутністю будь-якої живності, на кшталт маленьких та гидких комах. Хоча, чесно кажучи, єдиною їжею для них могла бути тільки я, і то за умови глибокої тарганячої депресії. Швиденько взявши електричний чайник, вийшла у загальний коридор на кухню, щоб налити води для чаю. Я вже навіть не зачиняю двері, бо, по-перше, мене всі вважають нахрін відбитою, а, по-друге, у мене немає що красти. Єдине цінне — мій телефон, а той у мене в задній кишені джинсів.

На кухні як завжди смерділо старим жиром, хоча ремонт був доволі свіжий, у нас навіть стояли дві нові плити та столи із нержавійки, а це вже перемога для студентського гуртожитку. Раковини були чисті, а навіть якщо і ні, то мене це більше не хвилювало. Я склала мандат старости крила два місяці тому, бо бажання бути ‘мамкою’ вже давно покинуло мою голову, мені вистачало Марка, який був гіршим за дворічну дитину.

Повернувшись до кімнати, я ледь поставила чайник на кип’ятіння, як він перетворився на трактор, віщуючи момент спокою з чашкою гарячого чаю. Рішучим рухом я вислизнула з обіймів вузьких джинсів і незручної блузи, мов визволяючи своє тіло від лещат повсякденності, і, немов у приватному танці, кинула їх у кошик для брудної білизни. “Прання,” — майнула думка, і я вже бачила перед собою гору одягу, що мріє про зустріч із порошком та ополіскувачем. 

– Не сьогодні. Вибач, – у мене дійсно не було на це сил.

Трохи пововтузившись біля шафи, я натягнула на себе м’яку піжаму зі штанями, що розквітала миловидними ведмедиками. Нагору натягнула теплу в’язану кофтину на великих ґудзиках, яка так і обіцяла врятувати від морозного вечору. Раптом, чайник перейшов у тремтіння, що поглинало кожен закуток мого світу, обриваючи нитки роздумів, поки раптово не віддав останній сколих. Він замовк, і в повітрі відлунювало солодке обіцяння тиші. Ах, як я прагнула цієї тиші — цілющої, спокійної, омиваючої кожен сантиметр моєї втомленої свідомості.

Я обережно занурила пакетик білого чаю у воду, що вже не мала того первісного жару, і вкрила чашку блюдцем, аби дати змогу листям розкритися у дивовижному смаку. Час спливав, і в мене було всього п’ятнадцять хвилин на те, щоб розправитись з моїм безладом — цими горами одежі, які так вміло здатні забирати простір і порядок. Думки про те, як я вийду на прохолоду вечора, затягуючись смаком свободи разом з димом цигарки та солодкістю чаю, заповнили мене рішучістю.

Зловивши ритм своєї згубної потреби, прибирання пройшло аж занадто швидко, я метнула останній погляд на плюс мінус, але прибрану кімнату. Подивилася на майже пусті вішаки у шафі, і зрозуміла що попрати речі не завадило б, бо скоро буду ходити зовсім без одежі. Вхопивши пачку цигарок і гарячу чашку чаю, що була наповнена аж по края, побігла у коридор. В гуртожитку, де кожен куточок шепоче про можливі крадіжки, де навіть сковорідка може зникнути безвісти, закриття дверей на ключ здавалося обов’язковим ритуалом. Але зараз я вагалася чи зачиняти двері взагалі. Ще й до всього телефон завібрував із повідомленням  — сорок хвилин до прибуття кур’єра. Чашка чаю пече долоні, і цей біль на межі мого терпіння, ліва рука вже окупована цигарками і телефоном — ні, ключам не знайти тут притулку. Втрачати нема чого, телефон зі мною, а це найголовніше. 

Літній спекотний подих вже зник у спогадах, і вересень, пестячи теплими днями, поступово уступав місце золотому жовтню. Не пожалкувавши що одягла саме цю теплу кофтину, я відчувала як вечірнє повітря пробирає до кісточок, холодні пальці сутінок стискали простір, а сонце, що вже зникло, не володіло тим палким теплом, що робило денну пору такою милою для серця. Знайшовши собі прихисток на старій лавці збоку від гуртожитку, я оживила цигарку вогнем, і цей шепіт палаючого тютюну викликав у мене майже естетичне задоволення. Звуки затяжки, секундне зникнення у вихорі диму — це була моя маленька ритуальна руйнація в ім’я власної насолоди.

Мої думки танцювали сьогодні божевільний вальс — іноді вони втрачали ритм, іноді здавалося, вони зовсім втратили логіку. І от самотність, така несподівана і водночас очікувана, огорнула мене, як оксамитова вуаль. Але цікаво, ця тиша… Зазвичай, тут завжди знаходився хтось, хто був готовий заповнити простір своєю присутністю, особливо коли небосхил розкидав свої вечірні тіні. Проте сьогодні вечір вирішив бути скнарою, утримуючи людей у полоні тепла їхніх кімнат. Та нехай, нехай тримає їх подалі і подовше. Сьогодні я бажаю залишитися наодинці з тишею і димом, відпочити від компліментів та поглядів хлопців, які іноді дарували посмішку моїм губам.

Не те щоб мені це подобалося або було необхідним, але наші з Марком стежки розійшлися, мов струмочки, що навіть не знайшли спільного русла. Згадати б, коли наші губи торкалися в останнє, не те щоб щось більше… але мені того і не хотілося. Не хотілося саме із ним. А у тих студентських коридорах, де молодість виблискує піддатливість, де хлопці — досяжні ідеали недорослої зухвалості. Багато хто з них привертає мій погляд, збуджує уяву. І от у цій театральній залі життя, я так само відчуваю на собі їх бажання, ті хлопчачі очі, що шепочуть: “Я не проти”. Коли я знайду в собі достатньої сміливості, щоб розпороти до кінця розірвану тканину моїх зв’язків із Марком, то вже не стану жертвою його: “Ти нікому, крім мене, не потрібна!” 

Ох, як я лаю себе за те, що дозволила йому стати моєю звичкою, розм’якшити мою рішучість своїми хибними судженнями про це життя і про мене.

Раптово мій телефон здригнувся від повідомлення: “Елізабет, ваш кур’єр затримується на тридцять хвилин через велику кількість замовлень. Ми приносимо щирі вибачення за незручності. У вигляді компенсації додаємо знижку у десять відсотків до наступного замовлення. Дякуємо, що обираєте наш сервіс.” Я засміялася на всю вулицю. Бійтеся своїх бажань, бо вони мають звичку збуватися. Хотіла щоб кур’єр запізнився? От і отримала. 

Діставши нову цигарку, я поклала її на свої губи та почала шукати запальничку.

– Дідько, ну де ж ти? – Я трохи прогнулася щоб подивитися чи не впала вона, – нема.

– Дозволиш? – Моє серце розгорнулося в барабанний дріб, коли, здається, з самої гущі нічної темряви, перед моєю сигаретою вирвалося зухвале мерехтіння вогню – яскраве, тремтливе полум’я, що виросло з нікуди, іграшково пожираючи повітря перед моїм обличчям. – Ну ж бо, хоча я можу так простояти ще довго, рідина у запальничці має скоро закінчитися, забуваю залити.

Я підійняла погляд і побачила тільки виразні, гіпнотично зелені очі, все інше було закрите. Маска, одяг, панама – усе було темне.

Він неначе сам був Темним.

https://t.me/skrizhali_spogadiv