Вогонь.

Ходять легенди. Розповідають дітям як казки на ніч про демонів злих.

– Небезпечні!

– Не піддавайтеся їх чарам!!

– Не несіть той гріх у душі. Заберуть й не повернуть.

Ходять легенди. Про святий дарунок, котрий називають переродження. Як людина чиста від гріхів, вона обов’язково переродиться у наступному житті людиною.

Чонгук з дитинства не вірив у легенди. Йому було не цікава вся сучасна міфологія тих часів. Було чужо боятися тих, кого в очі ніхто не бачив. Хлопець займався виключно сильною працею з дитинства, допомагав й вчився у свого батька.

Поважав чоловіка й ставив його на рівні Богів. Сім’я була бідна, іноді нещасна. Але щось залишалося єдиним – ненависть до родини Чон.

– Не вірянин!

– Вороги! Гріхи не замолюють, так ще й чисту дитину окутають у прірву смутку.

– Не чистині!! Бога не поважають, зневажають його оберіг від чар страшних і злих.

Зерно ненависті росло з кожним роком сильніше. Очі поступово застеляла пелена смутку.

Чи є у цьому світі взагалі щось чисте?

Рік минав, за ним ще десяток. Питання з кожним днем повторювалося мов молитва перед сном. Люди проклинали, ненавиділи й вбивали. Крапкою стала смерть батька.

– Його вбили! Як ви не розумієте?!

Кричав юнак кожен день варті. А у відповідь – мовчання.

Люди повинні йти перед смертю без гріхів…

Чонгук ненавидів, щиро, відверто й голосно. Кричав кожному хто на нього хоч щось казав, бився коли летіли на нього з кулаками й плакав вночі через несправедливість.

Безбожно довго терпів всі муки. Дарував собі один єдиний гріх. Смерть від власних рук.

Холодна вода забирала тіло молодого хлопака як дар людей. Дякувала м’якими дотиками й тихою піснею спокою. Заглушала усі проблеми всередині й дарувала те що так бажано хотів Чонгук.

Тепло окутує плоть, а за ним удар пекельної спеки. Очі розплющуються від неприємної духоти.

– Жарко? Ну вибач, температуру знизити у недрах Землі нереально. Звикай.  – хриплий голос доноситься зі сторони. Обережно повертаючи голову і роздивляючись усе навкруги, погляд зупиняється на темному силуеті за ширмою.

– Ти хто? Де я? – тихо питає Чонгук і боязнь відводить погляд фокусуючись на різних дрібницях у кімнаті залитій червоним світлом.

– Банально. По новій.

– Знущаєшся? Хто ти такий?! – вже злісно проноситься з вуст хлопця.

– Не поважно. Манерам навчимо.

– Якого біса?! – повністю скипаючи кричить Чонгук й підходить до дерев’яної ширми. Тільки тягнеться рукою, щоб її відсунути й вона заходиться вогнем.

– Не поважно. Один. Тупі питання. Два. Так ще й торкаєшся того, чого тобі навіть й не слідувало. Три. Вже так багато причин тебе спалити ущент… – за спиною роздається злий голос. Хлопець повертається й бачить створіння що сценічно загинає пальці й нахабно посміхається с жигаючи своїми багряно – золотистими очами.

– Мовчи. Інакше реально згориш.

Чорно – кроваве кімоно на пів спущеного з гострого плеча. Довгі нігті проходяться по червоним вустам і демон усміхається від нахабного розглядання. Червлені повіки яскраво підкреслюють лисячий погляд, а голос дає ефект підкорення.

– Не знав, що люди стали такими безцеремонними баламошками. Не поважати нікого у вас у крові?

– А ти завжди був таким нахабником чи це люди так на тебе впливають? – парирував юнак навіть не здогадуючись яким рангом перед ним стоїть демон.

– Якби тобі було стільки скільки й мені, ти б казав це по іншому. Але як прикро що ти вже помер і зараз знаходишся у моєму полоні. – поважно обходячи хлопця злегка ведучи рукою по плечах каже пошепки істота. Він встає позаду Чонгука і нігтями майже шкрябає по грудній клітині.

– А ти типу тут головний? – захоплюючи чужі долоні й стискаючи питає. Його долоні печуть, нестерпний біль й опіки, але зі своїх рук чужі не відпускає. Тримається до кінця й чує зле хмикання зі спини.

– Ох, до чого ти цікавий Чон Чонгук. Твоя душа найліпше видовище для мене.

Хлопець розвертається тримаючи чужі зап’ястя й дивиться у вічі. На обличчі розпускається злий вискал й губи впиваються у чужі гарячі.

– Хто б це казав, Мін Юнгі.

Легенди ходять про демонів. Злих й нахабних. Грішних й розпусних.

Легенди ходять про дарунок Святих до нещасних людей. Які молили день і ніч про те, щоб мати змогу ще побачитися з рідною людиною у наступному житті.

Але головна легенда блукала лісами та степами. Вона була про хлопця, що відчайдушно прагнув розкриття правди що вбив усе поселення від гніву. Попавши у пекло він зустрів неймовірно гарнющого демона, що полонив усі його думки. Пекло стало райською насолодою для двох закоханих.

Небо й Пекло розсердилися на двох грішників й наказало одному переродитися, а іншому вічно чекати та ніколи не дочекатися. Біль в їх серцях була нестерпна.

Люди боялися. До смерті боялися зустріти озлоблене дитя пекла з чарункою міткою на животі у вигляді сонця.

Легенди все ходять по світу. А люди що так боялися, давно вже мертві лежать у землі. Бо дитя  буде мститися усім. До останнього.

Навіки тут. Навіки разом. І в тій, і в іншій.