Пролог

Малиновий тарт – ось моя ціль!
Вже уявляючи як ніжна меренга буде танути у роті, я продумувала свій маршрут з-під столу до дивану. Вже біля якого стояв столик з тацями всіляких ласощів. Не те щоб я крала ці солодощі, та бажання перетинатися з кимось тут я абсолютно не мала. Мене кинули до дітей інших знатних сімей, навіть не задумуючись, що я фактично не розумію їхньої мови. Хоча навіть із відповідними знаннями я не була дружелюбною дитиною.
Сьогодні свято в родині Гроссманів. Старший син прийме присягу, та піде навчатися до офіцерського ліцею. Для чого б тут діти? А все для його маленької сестри. Щоб крихітка Нінель не переставала відчувати себе розпещеною дитиною. Частково я їй заздрила, та єдине що мене справді цікавило, це моя улюблена малина з фісташкою. Тож поки діти бавляться на вулиці, а дорослі зустрічають гостей, я успішно підкралася до таць. Набравши в поділ плаття кілька штук, я хотіла б вже тікати до виходу в сад, однак скрип сходів змусив мене причаїтися за диваном. Я чула своє серце аж в голові. Який сором бути застуканою на крадіжці. В цьому будинку я й так паршива вівця.
Акуратно виглянувши з-за краю дивану, я побачила високу чоловічу фігуру з чорнявим, трошки кудрявим на кінчиках волоссям. Занадто довгим для новоспеченого офіцера. Саме так, офіцер, їхня форма ще раніше затримувала мій погляд. Темний китель підперезаний білим поясом вигідно підкреслював талію та виділяв широкі плечі. Під кителем була парадна біла сорочка з емблемою академії. Він був високим, для мене, тринадцятирічної дівчинки притиснутої до краю дивану, він здавася недосяжно високим. Він зупинився і дістав папірець схожий на складеного листа. З кожним прочитаним словом його погляд хмурнів. Густі брови зсунулись на перенісся. Його очі… Я не могла відірватись від його зосередженого погляду.       Людський гомін в будинку ставав дедалі гучнішим. Він похапки склав папірець в внутрішню кишеню та озирнувся, наче перевіряючи чи ніхто не стежив за ним. Мене пробрало дрижаками. Я… не встигла повернутися у свою хованку вчасно. Піджавши тістечка я намагалась придумати купу виправдань чому я тут. Мене врятувала пані Берта, яка занепокоївшись шукала свого сина. Це дало мені шанс швидко прошмигнути на вулицю.
Стоявши вже у холі зі всіма гостями, я дивилась все ж на ту тацю з тартами, згораючи від сорому. Цікаво, чи він злий на мене, за те, що я порушила цю інтимність таємного листа. Його зосереджений погляд ще довго не йшов з моєї голови. Чомусь мені було так ніяково, але й думки проганяти не хотілось. Своєрідна мука. Аж поки я знову не зустріла погляд воронячих очей. На цей раз він мене розглядав. Мені хотілося провалитися крізь землю, здається я вперше в житті так почервоніла. Кляті тістечка. Однак я не зустріла в очах його осуду, лише насмішку. Він посміхнувся напівпосмішкою, та відвернувся від мене. Наче нічого і не відбулося. Принаймні мені так здалося. Полегшено видихнувши я вибігла на вулицю. Цей день ще довго не тікав з моєї пам’яті, не розуміючи своїх почуттів. Я поклялась собі, що більше ніколи не з’явлюся в тому будинку та уникатиму зустрічі з ним. За цим скрипучим почуття сорому віялась не зрозуміла мені думка чи то бажання. Знову побачити ці блакитні очі.