Вовки та ендріаги

— Кажу тобі: було б смачніше посмажити гриби окремо. І швидше. Я так зголоднів, що помру раніше, ніж дочекаюсь вечері, і все через тебе!

— А я тобі кажу: з твоєї лютні вийшло б гарне дровисько! Давай спробуємо, га? Як вогонь побільшає, то можеш навіть дістати звідси грибів та посмажити їх собі в задоволення, дозволяю.

Гілки в кострі затріщали, викидаючи в повітря купу іскор. В казані над костром булькотіла картопля упереміш з грибами і пахла так, що в краснолюда, який схилявся над тим казаном, кожної секунди бурчало в животі. Неподалік від нього стрункий чоловік в шапці з білим пером вдарив по струнам своєї лютні й незадоволено пирхнув.

— Отакої, — скинувся він. — Оце мені дяка! Щоб я ще раз спромігся зробити щось корисне — та нізащо! А між тим, якщо б не я — то не було б в нас цієї смачної вечері. Чи ти забув? Так я тобі нагадаю, Золтане, що то саме я здобув нам і грибочків, і картоплі, і кріпа з петрушкою, і навіть моркви прихопив! Це завдяки мені…

— Це завдяки тобі, Любистку, ми зараз вечеряємо просто неба замість корчми, — відрубав Золтан. — Їсимо овочі замість м’яса і п’ємо воду замість горілки. Ох, хіба ж так важко було не в’язатися з тою дівчиною?..

— Нічого ти не розумієш, Золтане. Не було в моєму життя справи важче за твою образливу пропозицію. От уяви собі… Ні, ти навіть не уявляєш, але повір мені на слово: в неї груді були, друже, як бавовна м’які, — проказав Любиток мрійно, одразу забувши, як щойно лютував через їжу.

Золтан зітхнув і продовжив помішувати картоплю. Сперечатися з Любистком завжди було марною справою, особливо стосовно жінок. Хоча, іноді захоплення поета були на користь — Золтан і досі згадував парубоцьку вечірку, яку йому організував Любисток, як єдину приємну подію за всю їх подорож до Махакама. Вечірку, і може ще ті вірші, в яких Любисток від щирої душі пройшовся по всіх Бреґенріґсах та їхніх забобонах.

— Не будь таким похмурим, друже, — порадив Любисток зі звичною для нього легкістю. — На вулиці тепло, на небі ні хмаринки, і завтра ще до вечора ми будемо в корчмі.

З дерев ближче до річки злетіла зграя птахів й, цвірінькаючи, спрямувала на захід. Чорні цятки ставали все меньшими на фоні сонця, аж доки не зникли зовсім. Неподалік від костра кінь та мул, прив’язані до дерева, почергово пирхали та іноді щипали траву під копитами.

Було справді тихо, і це бентежило Хівая.

— Ми майже поруч з Флотзамським лісом, — сказав Золтан. — Повністю безпечно тут бути не може, хіба не розумієш?

Його сокира лежала прямо поряд та блискала в світлі вогню. Він ледве втримався, щоб не взяти її до рук — про всяк випадок.

Чутки про Флотзамский ліс розповсюджувались далеко за його кордони, а Золтан ніколи не покладався на везіння. Особливо враховуючи Любистка — в того була надзвичайна здібність втрапляти у халепи. Не проходило й двох днів, щоб поет не образив шляхетного пана, не переплутав харчову сироїжку з пекучо-їдкою або не натрапив на гніздо сколопендроморфів, яке тільки чудом виявилося давно занедбаним. Золтан сприймав це зі спокоєм монахів. За місяць мандрування разом він уже звик.

Проігнорувавши питання, Любисток відклав лютню, піднявся і в два кроки опинився біля казана. Втягнув носом смачні аромати. Живіт у нього теж забурчав.

— Знаєш, я вважаю, що можна вже їсти, — вирішил Любисток й повернувся до тюків, щоб дістати звідси свою ложку. — Бо ще трохи, і воно стане таким чорним, як та Бреґенріґсова юшка.

— Боронь диявол, — сплюнув Золтан і знов помішав власною ложкою в казані.

— Ти знаєш, мій друже, я гадаю що тебе сама доля відвела від одруження. Так-так! Знав я одного ґнома, якому з долею не пощастило — така вже йому шкиринда трапилася в дружини! Він їй і серце своє, і душу свою, а вона в нього запитала — уяви собі! — щоб рибу здобув, з чистого золота! Бодай його знає, чому саме рибу. Отже цей ґном…

Може, думав Золтан, незважаючи на бардове теревіння, він і справді марно переймається. Може, саме сьогодні буде один з тих двох днів, коли ані з Любистком, ані через Любистка нічого не станеться. Вони зготують собі нормально картоплі, повечеряють та посплять, а вже завтра…

— Допоможіть!

Сокира ніби сама стрибнула в руки. Кінь і мул стривожено заозиралися навколо, перебираючи копитами.

— От же ж йолопе, куди ти вже знов встряг?!

— Я тут ні до чого!

І справді, Любисток стояв де був — біля своїх тюків, з ложкою в руці. Проте викрик пролунав знов, здався Золтану ще більш зляканим. Гілки затріщали біля їх галявини, кінь Любистка схопився на диби та голосно заіржав, і прямо під його копитами проминула й вибігла… Старуха? Золтан розгубився. З яких це пір старухи так хутко бігали лісами?

Та не встиг він щось спитати, як вже обидві коняки заіржали разом, а на галявину стрибнули, скалючись у всі зуби, вовки. Їх теж було двоє. Брудні, розлючені, вони гарчали й скалили зуби. В одного з них в пасті Золтан встиг розглядити шматок червоної тканини, та вовк пронісся повз нього в один стрибок, рвучись за старухою. Другий, лише на мить зупинившись, стрибнув прямо на краснолюда, вже в повітрі роззявив пащу, готуючись перекусити новій здобичі шию навпіл.

Замість того, лезо сокири навпіл перерізало ту пащу. Вовк не встиг навіть заскомліти, як вже Золтан ще раз крутанув сокирою та припечатав вовка до землі, остаточно розчавляючи тому щелепу.

Тим часом старуха дала круг по галявині, ледве минаючи вовчих зубів та когтей. Любисток скрикнув, злякався, а наступної миті вже сидів на дереві, сам не пам’ятаючи, як туди потрапив. Він хотів подати руку тій старусі, щоб затягнути її за собою, але та різко змінила напрям и стрибнула від вовка просто через вогонь. Знов розгорнулася і ногою штовхнула казан. Вовк стрибнув за нею, зіштовхнувшись з казаном у повітрі.

Гаряченний метал опалив шкуру, а купа іскор, яка піднялася над вогнем, запалила хутро. Червона тканина в його зубах теж запалала, обпікаючи пащу. Вовк заволав, розпачливо й голосно, майже заплакав по-своєму, по-вовчаному. Старуха схопила з вогню гілку, замахнулася — та сокира була швидше. Яскраво блиснуло лезо і вже друга вовча голова бурилася кров’ю.

Чавк, з яким сокира вийшла з розрубеної шиї тварини, здавався ще голоснішим в раптовій тиші, яка охопила галявину.

— Це що вбіса було таке?! — скрикнув Любисток, блідий мов привид.

— Не злізай, — наказав йому Золтан та швидко підхопив секіру. — Вовки по-двох не мандрують, десь поряд повинна шугати зграя.

— Не буде зграї, —сказала старуха несподівано молодим голосом. — Ендріаги з’їли. Чи вони — ендріаг, хоча це навряд чи. Ці двоє відбилися, кинулися за мною замість монстрів.

Вона похитнулася, кинула вже потухшу гілку назад до вогню. Здавалося, що вона от-от впаде просто від слабенького вітра, але якимось чудом ноги її ще тримали.

— Ендріаги?! — знов скрикнув Любисток.

— Далеко? — одразу спитав Золтан.

— На тому боці річки. Трохи глибше в ліс. Гадаєте, можуть перейти сюди?

— Та бодай мене чорт якщо я знаю, я не відьмак, — відказав Золтан, трохи налякано глянувши в бік річки.

Не те, щоб тут було глибоко — он як стара з волками перебігли, то й ендріаги впораються. А з ними шансів Золтан самотужки не мав аж ніяких. Може, краще було б знятися з зупинки та піти далі, але ж далі — Флотзамський ліс з усім його власними небезпеками…

— Перенести табор — не варіант? — запитала старуха, ніби слідкуючи за його думками.

— Я б краще цього не робив, — хитнув головою Золтан. — Особливо вночі. Ми звернемо більше уваги, переміщаючись, ніж залишаючись на місці.

— Нема чого боятись, — дуже впевнено сказав Любисток. — Якщо в них по той бік гніздо, то вони не перейдуть. Річка — то територіальний кордон для тварин, а ендріаги, хоча й потворні, але теж свого рода тварини.

— Це ж звідки ти таке знаєш? — здивувався Золтан.

— Мій друже, як би ти стільки разів мандрував з Ґеральтом, як то мені за життя пощастило мандрувати, то теж дізнався б трохи корисного, — з розумним видом сказав Любисток і, намагаючись злізти з дерева, не втримався та шльопнувся прямо на дупу.

Золтан задоволено хмикнув і нарешті опустив сокиру.

Тільки зараз він роздивився, що до їх лагеря забігла зовсім не старуха, а молода дівчина. Сиве волосся, яке нагадувало Ґеральтово за кольором, та обличчя, понівечене шрамом під лівим оком — ось що спочатку збило Золтана з пантелику, зробило дівчину старіше. Зараз він бачив, що вона була ще молодше за Шані. Проте чим більше він дивився, тим більше питань в нього виникало.

По-перше, її одяг занадто нагадував Золтану скоя’таелів. В червоного плаща не вистачало того самого шматка, який запалав в пащі вовка. Зелена рубаха та чорні штани були всі в подряпинах та пилу, та й візерунки на рубасі мали такі листові мотиви, які ніхто, крім ельфів, не робив. Проте, все це виглядало краще за скоя’таельский одяг. Точно новіше. Та й дівчина не була ельфкою — з-під сивого волосся виглядали круглі вуха. Тоді нащо такий одяг? Просто збіг обставин?

По-друге, вона дуже дивно розмовляла. Точно не як місцева. Деякі слова він розумів скоріше за їх суттю, ніж за вимовою, проте навіть під загрозою життя Золтан би не сказав, що саме в її вимові було не так.

Любисток теж роздивлявся нову знайому, та Золтан запримітив, що цікавість поета якось відрізнялась від тої, з якою він зазвичай дивився на жінок. Може, він теж помітив ту схожість з Ґеральтом та Цірі? А може, просто ще не відійшов від зустрічі з вовками.

Поки вони обмірковували ситуацію, дівчина не звертала на них самих жодної уваги. Вона озиралася, дивлячись то на вовків, то на ту саму річку, по інший бік якої ще могли шугати ендріаги.

— Треба віднести їх назад, на той берег, — запропонувала дівчина, маючи на увазі вовків. — Як ендріаги сунутся до річки, то може трупи їх відволікуть та зіб’ють зі сліда. Та й на тому березі в них вже і так достатньо… їжі. Без прямої загрози вони справді не повинні далеко відходити від своїх територій.

— Стривай, — сказав Золтан і почав копатися в своїх тюках. — Десь в мене тут була гарна отрута з Магакама. Вона, звісно, для щуров, але зайвим для ендріаг точно не буде.

— Дуже влучна ідея! — відразу підтримав Любисток і ще довго продовжував бахвалитись розумністю цієї ідеї, хоча навіть пальцем не торкнувся жодного з вовків. Золтан вже звикло ігнорував його базікання, проте дівчина, здається, вслухалась в кожне слово, мовчки тягнучи свого вовка через кущі та воду.

Тільки коли вони відмили з себе вовчину кров та повернулись до табора, Любисток раптом зрозумів, що й досі як слід не привітався з новою знайомою.

— Пані, прийміть мої щирі вибачення за такий дурний спосіб вас зустріти. Дозвольте відрекомендуватись: Любисток — найталановитіший поет, лірик і менестрель на всій півночі!

— Так, знайомтесь, найвідоміший на всій півночі бабій та завсідник борделів — Любисток Брехисток, — гоготнув Золтан.

— А це — мій добрий друже Золтан Хівай, — незворушно продовжив Любисток. — Він повинен був одружитися тиждень тому, але отримав чорної юшки і теперь намагається очорнити геть усе й усіх.

— А мене звати Кріста, — відказала дівчина. — Не бабій і теж не одружена, та вибачаюся за зіпсовану вечерю.

— Пусте, — відмахнувся Золтан, піднявши з землі казан та заглянувши в нього. — Не так вже багато й зіпсувалося. Ай, холера, треба ж було хоч б шматок м’яса з вовків відтяпати до вечері… ну то й пес би з ними. Грибів з картоплею будеш, Крісто?

— Із великим задоволенням.

— А як поїсимо, я б залюбки послухав, як це така дівчина, одна, самотужки, опинилася в цьому лісі, — додав Любисток. — Тож з вас, мила паняночка, історія.

— Хоч три, — якось нервово посміхнулася дівчина. — Треба ж вам віддячити за порятунок.

Проте чим довше вони їли, тим ясніше Золтан бачив: Кріста не мала щонайменшої гадки, з чого навіть почати.

* * *

Лише минулого вечора, менше ніж двадцять чотири години тому, все було значно легше й зрозуміліше. Вивченими напам’ять стежками Кріста впевнено прямувала до корчми, вивіска якої значила: «Бридня сивої кобили». Кріста знала це, навіть не глядючи на саму вивіску, адже вона власноруч чіпляла її догори на початку тижня. І хоча шлях сюди вона теж знала як свої п’ять пальців, він все одно займав багато часу. Нічого дивного — самі спробуйте йти швидко в майже повній темряві, ховаючись по кущах від допитливих очей. Проте світло з самого закладу обіцяло їй безпеку і спокій.

Ще на початку польової рольової гри, що розгорнулася в місцевому лісі стараннями багатьох людей, Кріста одразу відбила саму зручну корчму на межі міста й ліса під власні умови. Заради цього вона майже добу сиділа по кущах та кутах, збираючи увесь можливий і неможливий компромат на всіх владомавчих осіб. Враховуючи, що вона, як організатор, заздалегідь подбала про достатню кількість шпигувальних місць, місія була не складною, а ціль — точно цього вартою. Тепер корчма стала нейтральною територією, сірою зоною на межі королівств. Це було єдине місце, куди скоя’таелі — і Кріста серед них — могли спокійно заходити за їжою та відпочинком.

В корчмі пахло смаженим м’ясом, не дуже якісним хмелем та прянощами. В двох імпровізованих камінах вже розпалили вогонь, а на столах мерехтіли свічники.

Приміщення просто гуло від розмов, сміху та лайок. В одному з кутів грала на мандоліні менестрелька, зібравши навколо себе маленьку юрбу. В іншому куті тривав турнір з покеру і один з його учасників щойно програв свої чесно награбовані вчора гроші. Кріста, може, і приєдналася б до розподілу чужих коштів, але на сьогодні в неї була інша справа.

— Тобі як звичайно? — з посмішкою зустріла її корчмарка.

— А як же, — посміхнулась у відповідь Кріста. — І свого фирмового пірога додай, коли він є.

Грета була бодай єдина на всіх присутніх, хто справді вмів пекти щось у польових умовах. Смажити та варити охочі знаходилися завжди, але випічка була ласощами для обраних.

— Для тебе — що завгодно, душа моя, — підморгнула Грета. — І ще я дістала для вас тих Ластівок, от-от повинні принести.

— Ти моя рятівниця, — щиро віддячила Кріста. — Гільдія не дуже обурилась?

— Не збідніють. Вони були мені винні ще за минуле літо, коли чума ледве не поглинула усю Визіму.

Отримав з рук Грети тарілку з їжею та келих сидру, Кріста рушила в самий темний кут корчми, тримаючись подалі від основної зали. Хоч Кріста вже не носила накладні ельфскі вуха, всі в цій рольовій знали, по який бік барикад вона воює, кому потрібно дякувати за цю корчму або кому — тиснути за неї горло при першій зустрічі. Своє горло Кріста ще берегла, тому намагалася не привертати зайвої уваги.

За столом у самому темному куті на неї вже чекали троє людей.

— Як ваші успіхи? — спитала Кріста, ледве привітавшись.

Яка б розмова не йшла за із столом, вона миттю стихла. Двоє чоловіків разом пересмикнули плечима, через що їх обладунки неприємно заскреготіли. З цим давно був час щось зробити, але ніхто заздалегідь не подумав взяти з собою мастила. Одна з дівчат незадоволено скривилася, а інша сіпнулася так, що її окуляри ледь не злетіли з носа. Кріста спокійно чекала на відповідь.

— Ну, якщо ледве уникнути смерті від якогось шалопая, а потім отримати за це догану від Коменданта — це успіхи, то в нас все просто чудово, — відказав Алік. — Вважаю, ми заслуговуємо на медаль.

— На дві медалі, — підтримав його Митрик, микуючи свою густу бороду. — Навіть по парі на кожного.

— Комендант виділить для вас лише підсрачників, — заявила Ксеневра. — По парі на кожного.

— Останнім часом він тільки на те й здатен, — визнав Алік, сумно похитавши головою. На його та Митрика риштунках вже ледве виднівся герб Флотзамської варти, особливого підрозділа під командувнням Коменданта. — Він псує усі торгові спілки. Один із головних купців темерської гільдії розірвав сьогодні контракт. Буквально! Розірвав!

— На його місці я б і самого Коменданта розірвав, — додав Митрик. — Він розчавив цілий кошик помідор, горлепуючи, що вони отруєні, відірвав із камзола купця нашивку гільдії, поносив матюком всю його сім’ю до третього коліна, і ще плюнув йому прямо в обличчя. Двічі. Відтоді, як ти віджала в нього корчму, він як з глузду з’їхав. Тож Алік правий, — Митрик подався уперед, дивлячись прямо на Крісту. — З цим треба щось робити.

— Як справи в Ложі? — спитала Кріста, витримуючи погляд Митрик, проте звертаючись зовсім не до нього.

— Ніяк, — зітхнула Ксеневра. — Я тримаю контакти з Герберою та Еверікою – і це виглядає перспективно, взагалі-то, вони начебто перейняли ідею. Особливо Гербера — що не дивно, вона ж напівельфка. Але всі інші… Знаєш, не знаю як там було насправді, а в нас Ложа — це якесь лігво змій.

— Коли так, то вони правильно все роблять, — пирхнув Алік.

— Гербера відпадає, — сказала Кріста. — Під Едірном спалахнуло своє окреме народне повстання. Допомоги ми звідти не отримаємо — проте, спротиву теж очікувати не варто.

— Дідько, — хлопнула рукою по столу Ксеневра. — Краще було б мати Герберу. Еверіка, звісно, непогана чарівниця, але вона більше лікарка, ніж атакуюча фігура.

— Ну то й ладно, — відказав Митрик. — Атакуючої сили в нас вистачить.

— А лікарка-чарівниця нам стане ще більше в нагоді, — кивнул Кріста. — Знайди її одразу, як ми розійдемось. Переконайся, що вона на нашому боці. Винагорода чи інші засоби переконання — в межах розумного, як завжди.

— Одразу? — здивувалась Ксеневра. — Хіба в нас нема ще одного дня? Ми ж збиралися провернути це наприкінці, щоб ні в кого не було шансів…

— Ну то подякуй Едірну за прискорення наших планів, — відказала Кріста. — Повстання занадто близько до кордонів, якщо зросте — може перекинутись і на Флотзам, а тоді Темерія не втримає тут владу. Це ризик, який Темерія дуже добре розуміє. Не здивуюся, якщо вони вже обговорює можливість поставити сюди більше своїх солдат, а тоді…

— … усьому нашому плану гаплик, — швидку збагнув Алік. Вони знов переглянулися з Митриком. — Ми поговоримо зі своїми. Три-п’ять з наших точно гарантуємо.

— І я знайду Еверіку сьогодні, — зітхнула Ксеневра. — Ані хвилини спокою, чесне слово…

— Отже, домовились, — кивнула Кріста й допила останні ковтки свого сідра. — Якщо все піде за планом, завтра ще до вечора скоя’таелі займуть Флотзам, а Комендант тікатиме звідси, тільки п’яти мигтітимуть.

Кожен з них забрав свою порцію Ластівки — яка насправді просто була вкрай не смачним соком — й розійшлися своїми шляхами.

Наступного ранку над галявиною прямо перед воротами до Флотзама повітря аж дзвеніло від напруги. Тиша не стояла тільки тому, що роззяви з усіх гільдій, які зібралися подивитися на видовище, створювали неминучий фоновий шум. Навіть Грета покинула свій пост у корчмі, щоб підтримати їх своєю присутністю.

З одного боку галявини, біля воріт, вистроїлися солдати Флотзама під командуванням психа-Коменданта. Три рівних ряди незадоволенних пик вислуховували порція за порцією лайок та матюків. Комендант кричав, навіть не підозрюючи, наскільки справді малочислені ряди «вірних» йому бійців. З іншого боку клин скоя’таелів стояв мовчки, готовий до бою.

Ця галявина не дуже підходив для нападу, як на думку Крісти. Єдине дерево, на якому могли поміститися лучники, стояло із самого краю. Цілити звідси важко, хіба тільки не заманити ворога на цей бік галявини навмисно. Це, власно кажучи, була одна з частин плану, і Кріста витратила майже цілу ніч, переконуючи скоя’таелів справді діяти за цим планом, бо, незважаючи на усі свої старання, командиркою скоя’такелів Кріста не була. Командир стояв зараз внизу, в голові клина, і, скоріш за все, ненавидів Крісту всіма фібрами душі, тому що переперти її вчора так і не зміг.

«Жалюгідна пародія на Aen Seidhe», — з прикрістю подумала Кріста, глядючи донизу з гілки дерева, де вона сиділа разом із лучниками. — «Хоч би не зробив дурість».

— Це ваш останній шанс! — в той же момент гукнув командир скоя’таелів через галявину. — Здайте місто і, можливо, вам пощастить не стати їжею главоглаза!

— Здати місто?! — вередував Комендант. — А може тебе ще й в дупу поцілувати, га? Ми розіб’ємо вас, а потім — повісимо! Ні, четвертуємо! За Флотзам!

— Vrihedd! Scoia’tael!

«От же ж дурне! Стояти!» — ледве не крикнула Кріста, але не встигла. Перші скоя’таелі вже зірвалися з місця і полягли в бою в наступну хвилину. Решта з них, пам’ятаючи план, залишались на місці, даючи ворогу змогу підійти ближче.

— Вам кінець! — репетував Комендант. — Сторіччями вже скоя’таелі не мали власної землі, і не матимуть! Ви — бруд під нашими ногами, ви всі — гній та сміття, ви!..

Не гаючи часу, Митрик вонзив йому в спину ножа. Алік і інші солдати підняли мечі проти своїх. Лучники одразу ж почали обстрілювати тих ворогів, хто вже достатньо наблизився до дерева. Попадало дай бо по одній стрілі кожен, але цього вистачало. Ксеневра одним закляттям перегородила будь-які шляхи відступу. Еверіка з успіхом врятувала життя командиру і ще двом скоя’таелям. Ластівка захистила Митрика і Ксеневру від критичних ударів.

Дуже швидко ворожі ряди спорожніли, але ще швидше остаточно скінчились стріли. Всі разом, лучники стрибнули з дерева. Кріста зволікала. Вона не любила брати участь в ближньому бою і в бою взагалі, саме тому їй ніколи не світило стати командиром. Але ось один з солдат підрізав двох з її скоя’таелів, а інший заблокував Ксеневру та Еверіку, і Кріста стрибнула з дерева вже без сумнівів.

До кінця свого життя вона озиралась на цей момент, гадаючи, чи могла зробити щось по-іншому. Чи змінилися б події, якщо б вона, наприклад, схопила власного ножа замість випавшого з ворожих рук меча. Чи якщо б вона зачекала той зайвий день, як і планувала. Чи якщо б вирішила не фарбувати волосся в білий, який межував з сивим…

Але вона підняла саме той меч саме тим ранком. Замахнулася ним, прямуючи до найближчого солдата, і біле волосся розвивалося за її спиною.

Ніби в уповільненій зйомці солдат озирнувся — швидко вдарив локтем, вибиваючи меча в Крісти з рук, та сам занесся, втративши рівновагу. Їй здавалося, що все навколо уповільнилося, ніби між деревами та людьми спалахували яскраві блискавки — зелені, червоні.

Тільки от вони справді спалахували — навколо них, між ними, крізь них. Люди навколо більше не рухались — завмерли, заморожені в часі. Алік, Митрик, Ксеневра, навіть Грета — усі вони почали таяти в повітрі, стали прозорими, мов привиди. Молнії спалахували все яскравіше. Кріста відчула, ніби її кинули до вакуума: зникли всі звуки, всі відчуття, навіть повітря зникло з легень. Навіть світло — і те зникло.

А потім повернулося одразу все: світло, звуки, відчуття. Кріста похитнулась і впала, відкотилася, очікуючи удару від солдата, намагаючи одразу схопити випавший меч.

Навколо не було ані меча, ані солдата. Ані блискавок. Ані чого.

Кріста була одна серед зеленої галявини, яку ніколи не чіпали чоботи людей.

— Агов! — крикнула вона в спробі хоч якось зменшити паніку.

У відповідь почула лише вітер. Навіть птахи не звернули на неї уваги.

Що сталося? Якого біса, чорт забирай, сталося? Куди всі поділися? Чому вона сама? Чому навколо нема аж ніякого сліду їх гри, хоча вони обробили під свої цілі ледь не з десяток гектарів?!

— Так… так, без паніки, тільки без паніки.

Зелений колір навколо палив очі, у вухах шуміло, серце підскочило та забилося в самому горлі. Руки затряслися, тож вона вчепилася ними в траву — і тепер трясло вже її всю, від маківки до п’ят. Легені ніби стиснуло в залізних лещатах.

— Один, — видихнула Кріста через силу. Втягнула в себе повітря. Повторила, вже повільніше: — Один. Два. Три…

Дорахувала до десяти. Порахувала знов, вже спокійніше. Розжала пальці, відпускаючи зелену траву, та сіла рівно. Знов оглянулася. Галявина — хоча це, скоріше, був вже пролісок, — і він виявився таким же зеленим й диким, яким був три хвилини тому.

— Отже… — промовила вона, тому що речі, промовлені вголос, ставали більш справжніми, ніж ті, що роїлися в голові. — Я була посеред бою. А тепер я серед лісу. З пам’яті випало… — вона подивилась на небо, прикинула. — Не більше години. Скоріш за все меньше. Я не бігла, бо не відчуваю, щоб настільки втомилась, а пішки пройти я не могла більше ніж п’ять-шість кілометрів. Найближча траса була на заході. П’ять кілометрів туди-сюди ролі б не зіграло, тож… треба рухатись на захід. Знайти попутку або дійти до найближчої цивілізації. Так. На цьому й порішаємо.

Із цим вона встала, отряхнулась, про всяк випадок перевірила, чи ще має при собі бутафорського ножа. Зорієнтувалася по тіням дерев, які опівдні повинні були вказувати на північ, та пішла ліворуч від того.

— І який біс мене смикнув лізти в бій, — бурчала вона собі під ніс. — Тепер оце розгрібати…

Це вже не вперше, коли Кріста втратила пам’ять. Година чи дві легко випадали з пам’яті, якщо їй не щастило зіткнутись з певними подіями. Скоріш за все, той солдат, до якого вона кинулася, аби відвести його від Ксеневри, занадто увійшов у роль. Або хтось з його друзів. Кріста сподівалася, що ніхто не завдав нікому справжньої шкоди і вся ситуація закінчиться просто її короткостроковим зникненням.

Проте, чим більше вона про це міркувала, тим більше мала сумнівів, що все закінчилося б так легко. Так, це не вперше, коли вона втрачає пам’ять, але вперше, коли це супроводжується блискавками. Вперше, коли світло зникає не поступово, а одразу, ніби хтось клацнув вимикач та зупинив саме сонце…

Щоб хоч якось відволіктись від власних думок, Кріста почала наспівувати усе, що могла згадати.

Йшов час, асортимент пісень наполовину вичерпався, а на трасу навіть натяку не було. Там, де повинна бути дорога з асфальту, Кріста знайшла лише кущі кропиви, які довелося обходити хвилин з десять, і потім витратити ще стільки ж , щоб повернутися до напрямку.

Коли сонце перестало смажити її лівий бік та почало бити прямо в очі, а траси досі не було видно, Кріста почала підозрювати, що втрата пам’яті могла бути довше, ніж вона оцінила. А коли замість траси перед нею з’явилася широка річка, якої взагалі не могло бути ніде поряд з місцем проведення їх рольової гри — бо вони боялися, щоб ніхто раптом не втопився — тоді довелося припустити, що теорія з втратою пам’яті була не єдина можлива в цій ситуації.

— Хіба я побігла з гри та мене викрали маньяки, — міркувала Кріста, сівши біля річки. — Тримали в полоні декілька днів і я тільки зараз побігла з їх лігва.

Але її одяг був рівно в такому ж стані, як на полі бою. І які маніяки б не забрали в неї ножа, навіть бутафорського? Та й блискавки не в’язалися в цю теорію, а якщо уроки фізики чомусь навчили Крісту, так це тому, що в розв’язанні кожної задачі треба використати усі наявні початкові дані.

Вода в річці була холодна, проте хоча б достатньо чиста. Трохи далі на-низ дві жаби намагалися переквакати одна одну. На іншому березі висушене дерево окупували горобці і тепер радісно щебетали в своє задоволення. Кріста вмилася, напилася, а потім розгублено сіла, дивлячись у ту воду.

— У твого джерела може бути поселення, — сказала вона річці. — А може і не бути. Залежить від того, як далеко то джерело. Але поряд з водою завжди будуються міста, тож… Якщо я піду за водою, то когось обов’язково знайду. Або хоча б буду мати, що пити.

Вона йшла до самого вечора, переспівала половину пісенного репертуара та склала вісімь теорій з поясненнями власної ситуації. П’ять з них викинула ще півгодини потому, а коли дійшла до шостої, то почула — нарешті почула! — людей. Десь глибше в лісі, голосно й чітко, розмовляли між собою голоси.

Перший рядок дерев вона минула швидку, сповільнилася лише перед другим. Їй потрібна допомога, потрібні люди — це все так, але які саме люди можуть блукати лісом так пізно ввечері? Чи вона може їм довіряти?

Та чи був в неї вибір? Хіба між довірою незнайомцям та ночівлею в дикому лісі на самоті. Звісна річ, ліс тут аж ніяк не перемагав.

Проте минув вже четвертий ряд дерев. Річка майже зникла з поля зору, а голоси… Спочатку вони ставали гучніше, а потім — перервалися. Звідти доносились лише дивні звуки. Може, вони зупинились, та це були звуки табора, який встановлюють на ночівлю? Минуло ще кілька дерев — з рядків вони перетворились на повний хаос, — а за ними…

Кріста почула їх раніше, ніж побачила. Раніше, ніж встигла зупинитись, щоб не потрапити їм на очі. Зграя вовків вишкірила пащі, оточивши три тіла. Західне сонце падало саме так, щоб Кріста з легкістю відрізнила розірвані горла — причину смерті усіх трьох. От чому не чутно було криків. Швидкий напад, жахлива смерть. В Крісти була лише секунда, щоб зрозуміти: на неї чекала така сама доля.

Секунда, бо вже в наступну з дерева з’явилося дещо жахливіше.

Від гарчання вовків залишилося лише виття — жадібне, надривне, а потім — чавк, з яким ендріага розірвала тіло вовка навпіл. Інша вдарила шипастим хвостом ще двох. Третя відкинула залишок зграї від трупів та сама накинулася на свіже м’ясо. Вовча стая навколо загула, загарчала, повстала проти монстрів.

Кріста ще ніколи не бачила стільки крові. Кров стояла в неї перед очима, виття закладало вуха. Дерева мчались повз неї, або вона — повз дерев, то вже такі дрібниці. Дерева хоча б не брали участі в хижому ланцюгу харчування. Вовки полювали на людей, монстри полювали на всіх, а дерева просто стояли, заважаючи Крісті не стати частиною цього ланцюжка.

Річка знов з’явилася перед нею, проте її вода не змила застиглої в голові крові. Виття стало гучніше, виявилося ще двома вовками, які не бажали ані стати здобиччю, ані втратити свою.

Ще ніколи в житті Кріста не стрибала в річку так швидко тільки щоб дізнатись, що ріка була їй по коліна і вовки запросто її наздоженуть навіть тут.

* * *

— Агов, чуєш мене? Крісто, тебе питаю! От скажи, нащо мати ножа, якщо не користуватися їм проти ворогів? — спитав Золтан, вказуючи ложкою на пояс Крісти.

— А, та це ж бутафорія, — Кріста витягла з-за пояса ніж та кинула його Золтану. — Ним хіба на сцені від невдалих артистів відбиватись.

— Чуєш, Любистку? То я собі залишу і буду від тебе захищатись кожного разу, як ти лютню до рук береш, — пригрозив Золтан, піймавши ножа прямо за лезо.

— Нумо і мені покажи, — посунувся до нього Любисток, незважаючи на погрозу.

Кріста могла поставити що завгодно, що це була найдивніша бутафорська зброя, яку Золтан тільки бачив у житті. Рукоятка ще ладно, вона звичайна — з дерева, обмотана тканиною, хоча на такий манер, який скоріш за все ніде на півночі не зустрінеш. А от лезо…

— З чого це зроблено? — запитав Золтан. — Не можу щось збагнути.

— Е-е, та це взагалі то…

— Дивовижно, — Любисток смикнув ножа з рук Золтана та підніс лезо ближче до очей. — Це набагато краще тієї жалюгідної зброї з дерева, яку ми бачили у Визімському театрі! Ніколи такого не бачив, але чув, чув! Якщо пам’ять мене не зраджує, це ж зерріканська робота, так? Дивовижно! Чи ти знав, Золтан, що такий матеріал…

Правди в розповіді Любистка не було ні на гріш, навіть якщо властивості леза він збагнув дуже швидко. Воно мало форму і фактуру металу, але було значно легше й навіть мало ту ж температуру, що й тканина на рукоятці, на відміну від справжніх металів. Але в цьому світі навіть не існувало назви того матеріалу, з якого справді було зроблено лезо, тому що в цьому світі ще не знайшли ані нафти, ані — відповідно — пластика. І скоріш за все не винайдуть ніколи.

Потрапляння в інший світ було не останньою з Крістових теорій. Навіть не самою неймовірною з них. Проте, Кріста й досі не могла усвідомити, що з теорії це перетворилося на її власне життя.

— То звідки ж взялася така неймовірна робота? — запитав в неї Любисток, коли нарешті закінчив своє теревіння.

— Чесно — не знаю, — пожала плечима Кріста. — Цю партію здобував мій знайомий, а він своїх контактів не видає нікому.

Це навіть не було неправдою, і Любисток прийняв відповідь за чисту монету, а от Золтан підозріло примружився, нагадуючи Крісті, що її проблеми не закінчилися вовками.

— А нащо ціла партія бутафорських ножей? — спитав Хівай.

— Ну так… — протянула Кріста. — Ми з друзями теж театром займаємося. Не Визімським, звісно, але… Бачте, ми організували щось типу мандруючого гурту. Театральні вистави, пісні, всяке таке — ми виступаємо, переміщаючись з міста в місто. Ми хотіли подорожувати, але гроші теж треба мати, тож…

— Тож можна сказати, що ми з тобою — колеги, — посміхнувся Любисток. — Або — конкуренти. Тут вже як подивитись.

— Та куди ж мені сперечатись з найталановитішим поетом усієї півночі.

— Навіть не намагайся, — порадив Золтан. — Ти не бажаєш чути, що він каже про своїх справжніх конкурентів.

— Ці конкуренти сують свого носа до ремесла, в якому нічого не розуміють! — авторитетно заявив Любисток. — Вони ганьблять справу мого життя!

Доки Любисток розпилявся на яскраві епітети, Кріста сквапливо міркувала, що далі. Про театр вона брехала, бо це пояснювало бутафорський ніж, про мандрівництво — її дислокацію. А далі то що? Як, вбіса, повинен був би працювати такий «гурт»? Ким вона там була? Співачкою?!

— До речі, ти співаєш? — спитав Любисток.

— Ну звісно, а як же.

Та щоб тебе! Нащо було це ляпати? Одне діло — співати собі під носа для заспокоєння, самотужки посеред ліса. Інше — співати за гроші для аудиторії.

— Але не те, щоб професійно. Скоріше, тільки вчуся… — поспішила виправдатися Кріста.

— Нічого, усі з чого-небудь починали, — серйозно сказав Любисток, чим зробив тільки хуже. Тепер Кріста мала не тільки лайновий зачин, а ще й професію, якою не володіє.

Проблема полягала в тому, що в її ситуації не можна казати ні слова правди. В правду не повірять. Кріста сама досі не збагнула, як саме її занесло в інший світ, а пояснювати це іншим готова не була зовсім. Втім їй життєво необхідно мати когось на своїм боці. Як показав вже перший вечір, самотужки в цьому світі не вижити.

— Одежа теж частина театру? — спитав Золтан ніби мимохідь, але Кріст побачила, що це його турбувало вже давно.

— Ага, після репетицій не було часу переодягнутися. Я граю ельфку. Другорядна роль. Три вірша, дві балади, більше доводиться реквізит тягати туди-сюди.

Любисток одразу зацікавився подробицями: що за вистава, хто в головних ролях, хто автор, яки пісні, яка музика? Нове питання виникало в нього швидше, ніж у Крісти — ідеї, як відповідати.

— То де твої друзі? — спитав Золтан, перебиваючи Любистка. На відміну від поета, він не втрачав основну лінію історії, і цим, може, врятував Крісту від повного провалу.

— Ми… загубилися, — відказала Кріста. — Якщо чесно, я навіть не знаю, де ми з вами знаходимося зараз, а припустити, куди їх занесло…

— Як це — загубились? — здивувався Любисток. — А звідки ви їхали? Куди? Золтан, у нас є карта? Діставай, зараз зорієнтуємось…

Їх карта була докладніше й точніше за усі фанатськи. Що, насправді, не повинно дивувати, але дивувало все одно. Кріста аж забула, нащо вони справді дістали ту карту — вона просто сиділа, роздивляючи майстерність, з якою були накреслені всі кордони.

Основна частина відводилася Темерії, і лише трохи на кордонах було видно сусідні королівства — Реданія, Кедвен, Едірн… Навіть трішки Цидаріса. А от до Вердена не дійшло — там карта кінчалася на Брокілоні. Або місця не вистачило, або автор саме цієї карти не спромігся оминути дріадових володінь та залишитися серед живих.

— Ми зараз от тут, — вказав Золтан. — І, власне, завтра збиралися дійти до сюди, — він ткнув на Флотзам.

З карти Кріста дуже швидко збагнула одразу декілька речей. По-перше, вона з’явилася навіть не в Темерії, а в Едірні, і якби пішла на схід замість заходу, то вже була би в Фортеці під назвою Хагге. По-друге, її знесло трохи на південь, бо через річку вона бігла вбрід, а якби пішла північніше — пройшла б мостом, як нормальна людина.

А по-третє — навколо було рівно нуль місць, які б зацікавили мандруючу трупу, і ще менше — місць, де можна було просто загубитись. Хіба що Махакам, але ж Золтан з Любистком щойно звідти, про це не збрешеш. Тоді що? Річки? Тут було аж дві, проте аварія з кораблем відпадала — були б уламки, та й плавати можна було хіба Понтаром, сусідня річка для цього замілка. Встряли в перехрестя локального бою? Але між ким і ким, і як побігли? Занадто складно. Тоді що, грабіжники?

— Ми їхали з Ашебергу, — вирішила Кріста. — Думали перейти Понтар біля Вергена та мандрувати Каедвеном. Та на мосту через Дифню нас зупинили грабіжники. Стався конфлікт, усі подіставали зброю. Ми з артистами побігли хто куди і… Не знаю. Не пам’ятаю, що там було. Опинилася я вже по інший берег серед лісу, сама.

— От дідько, — сплюнув Золтан, бо грабіжників ненавидів ще здавна.

— А куди ви прямували? — запитав Любисток.

— Е-е, — Кріста знов глянула на карту. — Відвідати Шаерравед для початку, а звідти вже дивитись.

— Нема там нічого, крім ельфских развалин, — пробуркотів Золтан.

— То це ж саме цікаве, — відказала Кріста. — Гадаю, якщо мої друзі не відбились один від одного, то продовжують прямувати туди. Чи складно до Шерраведа дістатись самотужки?

— Самотужки? Хіба якщо ти відьмак, чи може благодійний лицар, — сказав Золтан.

— Не засмучуйся передчасно, — заспокійливо сказав Любисток. — Пропоную так: дійдеш з нами до Флотзаму, а там може знайдеться попутник. Через Флотзам йде майже кожен торгівельний шлях, тож не думаю, що це буде проблемою!

Для Крісти це рішення працювало просто чудово. Якщо вона не помиляється у часі, то приблизно зараз десь в замку Ла Валетт один відьмак збирався вбити короля та підставити в цьому іншого відьмака. Чи вже вбив і підставив. Бо якщо Золтан вже отримав тої чорної юшки, то вже скоро він повинен буде розповідати про це Ґеральту в корчі біля ешафоту.

Тож, до Шеравведу вона насправді не збиралася, але з Флотзаму туди вона і не поїде, бо ніхто взагалі звідти не поїде, доки відьмак не впорається к кейраном. Чи, якнайменше, так повинно було б бути. Тож тепер в неї було декілька днів, щоб зрозуміти, якого біса сталося, і компанія, щоб в ці декілька днів не поїхати глуздом.

Ніби, на тому й зупинилися. Картопля з грибами закінчилася й всі троє спустилися до річки, щоб помити посуд та набрати води для чаю — в Любистка знайшовся особливий трав’яний збір. Ані Золтан, ані Кріста насправді не цікавилися його походженням, проте все одно вислухали нову історію в віршах.

«І так я трави вкрав у пані з Віковаро,
Нечесний обмін, бо вона
у мене серце вкрала…»

— Що, справді? — запиталася Кріста.

— Не повіриш, але так! — зізнався Любисток. — Подарунок від моєї останньої любові — золоте серце, інкрустоване справжніми рубінами! Я його думав на аукціоні продати, виручити грошей, провести добрячий тиждень в найгарнішому борделі на весь Цідаріс… Але от, така справа, до борделя мені дійти не судилося.

— Останній раз ти в Цідарісі був три роки тому, якщо не більше, — зауважив Золтан. — Ти що ж, досі ті трави з собою таскав?

— Що? Та звісно ж ні! Це з Махакаму, а вірші просто до слова прийшлися.

Чай виявився таким-собі на смак, але компанія була те, що треба. Кріста майже перестала бентежитись через всю ситуацію, вирішивши розібратися з усім зранку, а зараз — просто уявити, що опинилася в дуже гарній рольовій.

— То ж, Крісто, а ви з друзями взагалі-то звідки? — спитав Любисток, порушивши всі її плани на спокійне життя.

— Та здалека, — відказала Кріста.

— Що, з Нільфгаарда? — пирхнув Золтан. — Ото я дивлюся, що вимова в тебе дивна.

— Чи з Зерріканії? Тоді не дивно, що у вас такі ножи!

— Та ні, там всі смуглі. Ставлю на Нільфгаард чи на Лігу з Генґфорсу — там взагалі усі пришиблені, я б не здивувався, якби звідти пішла мандруючий гурт акторів.

— Та звідки там актори, ще й нормальні! Ділетанти та соромники, більше в Лізі нікого зроду не водилось.

— Ти почекай, ми ще не чули, як вона співає.

— Ну то давай почуємо. Кріста, чи не будеш ти так люб’язна…

— З-за моря ми, — ляпнула Кріста, аби тільки змінити тему. — Дуже далеко з-за моря.

— Що, далі ніж Скелліге?

— Далі, — брякнула Кріста, бо імітувати культуру островів, на яких ти жодного разу не був — це вже зовсім безглуздя.

Золтан з Любисток глянули один на одного, збентежені.

— Не знав, що кораблі звідти вже перетинають Північне море, — зауважив Золтан.

Його сокира досі блискала в світлі вогню. Кріста в усіх подробицях згадала, як її лезо розчавило вовчу шию. Золтан змив кров з металу, просте на дерев’яному сокирищі все ще темніли багрові плями. Що зробить старий воїн з великим досвідом, якщо раптом запідозрить в ній ворога? Чи якогось шпигуна? Чи просто брехливу дівку, яка навела на них вовків?

Руки в Крісти затряслися. Вона відставила вже пусту кружку та вчепилася пальцями в коліна. Вдихнула, видихнула. Дуже швидко порахувала до десяти.

— Це не дивно, — сказала Кріста. — Небагато хто плаває так далеко. Наше останнє плавання закінчилося потрощеним кораблем. Половина команди померло, ще треть — загубилися, ми з друзями лежали в лікарні два тижні. Дякувати всім добрим людям з… Цідаріса, — велика дяка Любистку за вчасну, хоча й ненавмисну підказку.

Якщо вже почала брехати, то йти треба до кінця. Тому в Цідарісі вони з друзями познайомилися з купою різних заморських людей, знайшли спільну мову з певними артистами, імен яких Кріста дуже зручно «не могла згадати, бо вони дуже дивно звучали для вуха іноземця» і так утворили свою мандрівничу ініціативу.

—А як же ви вивчили мову? — запитав Любисток. — Чи невже на іншій землі говорять так само, як і в нас?

— Е-е… Мій батько — лінгвіст. Тобто, мови вивчає з академічної точки зору. Деякі кораблі все ж допливають до дальніх земель, то ж в нас була інформація щодо інших мов й основи я знала ще з дитинства. А вже коли опиняєшся в іншій країні, вчитися далі не те щоб складно.

Це навіть майже не брехня, але на питання не відповідало аж ніяк. Справді, якого біса вони розуміють одне одного? Золтан казав там щось про вимову, але з точки зору Крісти все звучало буквально так само, як завжди, і мова була така сама — її рідна, а не якась іншосвітова.

— А чого не повернутися назад? — спитав Золтан. — З Цідаріса виходить чимало кораблів.

— Цікаво, як це? — спитала у відповідь Кріста, бо це питання не давало їй спокою. Але швидко схаменулась: — Кораблів до наших земель не планувалось, та й грошей на плату капітанові не було. Довелося заробляти. А вже як ми залишатися, то вирішили, що треба хоч подивитися на землі, в які нас принесло.

Чим далі заходила її брехня, тим більше питань виникало в Любистка та Золтана. Часом вони починали сперечатися один з одним, але навіть тоді Кріста не могла відпочити, бо питання починали виникати вже в її голові. Чи існує такий корабель, який спроможен доставити її додому? Чи існує їй взагалі спосіб повернутися?

— Які у вас культурні відмінності? Ну от наприклад, як ви святкуєте Дні народження? Чи приносите на рівнодення в жертву козу?

— Любистку, козу в жертву приносять хіба що жреці зі Скелліге. Чи ви запозичили цю традицію? До Скелліге пливти все ж таки ближче.

— Та ні, в жертву ми вже століттями нікого не приносили.

Може, якщо вбити козу в повний місяць і обмазатися її кров’ю, це задобрить магічні сили та вони відішлють її назад? А може, вона взагалі нікуди не зникла, а просто лежить без свідомості посеред бою і все це їй сниться?

— Як то взагалі називається твоя країна?

— Та як зветься… ви таких слов не вимовите, як вона зветься.

— А ти нас спробуй.

Кріста промовила назву одного з тих складних ісландських вулканів. Більше за назви її не питали взагалі. Легше від того не стало.

— А як у вас з монстрами? У вас теж є відьмаки?

— А чародійки? Чи є у вас свої окремі школи?

Може, її перекинули сюди саме чародійки? Але нащо це комусь? Може в світі знов починається кон’юнкція сфер і вона, Кріста — є просто першою з багатьох, кого кудись перекине? Але ж вона знала сюжет подальших подій! Чи він зміниться через кон’юнкцію?

— Як ставляться у вас до нелюдів?

— Чи може у вас взагалі нелюдів немає?

Чи не повинна кон’юнкція була перемістити не тільки її, а й усіх з поля бою? Це ж просторове явище, воно не може працювати виключно на одну людину. Чи міг хто-небудь створити окрему кон’юнкцію лише на одну секунду в одному місці? Хіба це не було б звичайним порталом, який і так постійно створюють чародійки? Вона зникла крізь портал? Як це взагалі з іншого боку-то виглядало? Вона просто зникла посеред бою? Господи, її друзі! Вони ж запанікують. Вони ж зателефонують її батькам! А батькам не можна панікувати, не з їх здоров’ям, не після всього, що сталося. Як їй, вбіса, повернутися вчасно, щоб ніхто не заробив через неї черговий інфаркт?..

— Так, здається мені, що нам усім час іти спати, — вирішив Любисток.

— Гадаю, що ти прав, — підтримав його Золтан.

На руки Крісті прилетіла поїдена міллю ковдра. Тільки тоді вона отямилася й зрозуміла, що вже давно ігнорувала будь-які питання. А ще — її нестримно трясло. В очах стояли сльози. Вона так сильно вчепилася в коліна руками, що майже зробила на кожному по п’ять дир в формі нігтів.

— Дякую, — сказала вона осіплим від напруги голосом.

— Пусте, — відмахнувся від неї Золтан. — Завтра шлях буде нелегким, тож бажаю нам всім гарного відпочинку.

— Може, заспівати перед сном? — запропонував Любисток.

— А й заспівай, — знов махнув рукою Золтан, бо вже звик до вечернього Любисткового співу.

Мелодія лютні й справді відганяла зайві думки, а сюжет балади — простий як п’ять копійок — не створював нових. Що там можна думати, коли дракон викрадає принцесу та вони живуть разом довго й щасливо, залишивши смердючого принца вмирати під високою башнею наодинці з самим собою? Чи щось на такий кшталт. Кріста б не довіряла зараз своєму розумінню балад.

Згодом казка закінчилася, музика стихла, і тільки за річкою щось клацало, шуміло й гризло. Але вода текла далі, не стурбована. Ендріаги знайшли вовків і тими вовками повністю задовільнились.

Кріста сподівалась, що вона була так само права в усіх своїх рішеннях, як правою вона виявилась в рішенні з вовками та ендріагами.

* * *

— Conas gv’eardann sinn vaer’truov infingar a seo hen cuan? [Наскільки ми довіряємо інформації цієї старої шльондри?]

— Mara, ki’rin. Roi’mh dicette efen. [Мара, припини. Минулого разу ти казала те ж саме.]

Вони рухалися звичними стежками. Тут, за чутками, кожен з ельфів міг пересуватись тихо, навіть якщо зав’язати їм очі. Йорвет досі пам’ятав безмісячну хмарну ніч, коли їм довелось перевірити чутки на досвіді. Проте, краснолюди цієї перевірки не мали, тому тяглися зараз за ельфами голосно та шумно, проклинаючи кожне невдале коріння. Спроби зберігати тишу в таких умовах — марна справа, тому розмови велися вільно, без утайки. 

— Shed roi’mh henn sinn hatte essen de birklug [І минулого разу єдине, що ми мали з того каравана — це дві бочки пива], — продовжила свою думку ельфка, яка йшла справа від Йорвета. Здається, її звали Мара — точніше, це вона так назвалась, щойно вступила до їх рядів. Ніхто їй не заперечував.  — Seo hen cuan cheana diu aspendasse ar truov. [Ця стара шльондра вже давно страчує нашу довіру].

Йорвет не відповів. В його кишені, складена навпіл, лежала коротка записка старої шльондри з ще більш коротким повідомленням: «Караван, ранок, три людини без зброї». Не те, щоб багато, але значно більше, ніж вони мали самотужки.

— Агов, гостровухі, — окликнув їх один з краснолюдів, перекидаючи свій топор з одного плеча на інше. — Якщо ми вже йдемо всі разом, то… Йой, сука, трекляте коріння!.. То майте, курва, совість розмовляти так, щоб це всі розуміли.

Мара подивилась на нього з верха до низу та лише пирхнула, задравши носа. Її напарник, Елеас, похитав головою і переклав краснолюду розмову. Той все одно залишився незадоволений.

— А мені от інше цікаво, — почав краснолюд. — Нащо ми взагалі ті бісові каравани ще полюємо? Чи ми не збиралися вбивати королів? Не знаю, як ви, гостровухі, а мені от здається, що якщо вже мисливець полює на ведмедя, то вбивати горобця — це справжнісінька ганьба. Ґарте, чи ти мене не підтримуєш?

— Та підтримую, Бласко, підтримую — відказав інший краснолюд. — Хоча горлепаєш ти, ніби з базару прийшов. Але навіть як ти правий, хто ж нам, цейво, звітувати щось буде, га?

— Коли наступного разу в нас закінчиться вся їжа, — почав говорити Йорвет, і всі замовкли, прислухаючись, — коли опіки й поранення розпочнуть гноїтися, бо лікувати їх буде нічим, тоді поставте це питання тій коронованій голові, яку притащить Лето. Подивіться, чи вона вам щось поясне.

На деякий час повисла тиша — довгоочікувана тиша, в якій Йорвет зміг нарешті видихнути і прикинути план. Сьогодні їм доведеться вийти ближче до ріки, бо звичайні місця їхніх пасток вже починали видавати їх одною зовнішністю. Декілька мандрівників вже навмисно обирали інші стежки, коли бачили подрані мечами стовбури дерев або загублену десь стрілу. 

Річка текла дуже тихо. Йорвет ще не бачив її, але знав, що вона сильно зменшилася після того, як монстр у Флотзамі повністю окупував затоку. Тепер тихе дзюркотіння річки лише раз перервалося декількома гучними сплесками — напевно, якимись випадковими хвилями, — і знов повернулося до тиші.

Тиші, до якої у Бласко закінчилося всяке терпіння.

— Що не кажи, а я б краще зараз відділив короновану голову від вже некоронованого тіла, — пробуркотів він. — Аніж оце знов дертися через ці сраті кущі та коріння.

— В цьому, — мовила Мара — і тільки в цьому, краснолюде, я з тобою згодна.

— Коли Лето повернеться, ощасливлю його новиною, — роздратовано вишкірився Йорвет. — Аж двоє добровольців бажають пройти трансмутацію. Не знаю, скільки dh’oine могли це пережити, але ж ельфи та краснолюди завжди хвалилися більшою витримкою.

— То це що, ніхто крім відьмаків вже не здатен короля вонючого вбити?! — загудів Бласко. — Чи щоб вбити короля тепер потрібен особливий подвійний хєр?

— Щоб вбити dh’oine, нічого особливого не треба, — з погордою відказал Йорвет. — Проте щоб дістатися до dh’oine з короною раніше, ніж тебе зупинить сторожа, треба мати надзвичайну швидкість та реакцію. Якби скойа’таелі могли вбивати королів просто так, Бласко, ми б не сиділи по лісах.

Йорвет аж занадто добре розумів захоплення думкою про вбивство короля. Був один такий в світі, якому Йорвет залюбки б саморуч випустив кішки, вирвав язик і розчавив очі. За зраду. За порушену обіцянку. 

Насправді, що король, що звичайний селянин — всі dh’oine вмирали однаково: в жаху, сльозах та власному лайні. Різниця полягала лише в наслідках. Зрівняй з землею ціле село звичайних людей — це мине непомітно, як минає зима для тих Бласкових ведмедів. Зніми одну короновану голову з плечей — похитнеш баланс всього королівства.

Пропозиція Лето — це ризик, який зазвичай скойа’таелям не під силу ані в виконання, ані у відповідальності щодо наслідків. Тому Йорвет стримував запал інших скойа’таелів. Втім, на цей ризик варто було піти, коли вже виникла така можливість: все, що робить північ слабкішою, стане в нагоді їхньому ділу. Йорвет це знав, як знав і те, що декілька маленьких перемог не виграють їм війни.

— То що в тому каравані? — запитав Бласко, знов не витримав тиші.

— Якщо нам пощастить — зброя та ліки.

— А якщо ні? — з викликом в голосі спитала Мара.

Далі по тропі хруснула гілка. Шум та голоси почулися з-за дерев, вже добре відрізняючись від дзюркотіння води. Всі замовкли. Одними жестами Йорвет скерував скойа’таелів по позиціях. Трава в цих місцях була вище пояса навіть ельфу, а краснолюдів приховувала й зовсім легко. 

Елеас і Ґарт сховалися з одного боку від тропи. Йорвет, Мара і Бласко — по інший бік. Щось неладне Йорвет запідозрив майже одразу, ледь припавши до землі і помітивши, що вона вже була кимось прим’ята, а листя трави — погнуті й вологі від води, хоча для роси було вже запізно, а доща вони не бачили більше тижня. Але не встиг він розібратися в цьому, як доля підкинула ще одну проблему: в їх напрямку їхав зовсім не караван.

— Гаразд, а от якщо так:

«Свого врага я за кутом чекав,
А як він вибіг — по обличчю дав!»

— Якось безецно.

— Погоджуюсь, повна лажа.

Їх було троє, і це — єдине, чим вони співпадали з описом каравана. Ані товару, ані навіть візку за ними не тягнулося. Один dh’oine, один краснолюд, точно озброєний і готовий до бою, і ще… Йорвет спочатку не повірив своїм очам. Придивився уважніше і зрозумів, що правильно не повірив. Занадто схожий на їхній власний одяг спочатку збив його з пантелику, і в третій особі він впізнав dh’oine лише тоді, коли за сивим волоссям розглядів, без сумнівів, круглі вуха.

Короткий і тихий свист з того боку стежки, схожий на птаха настільки, що не відрізниш. Йорвет свиснув у відповідь, два однакових «кья» — ні, не вони. Елеас свиснув знову, копіюючи іншого птаха. Коротке питання — «Атакуємо?». 

— Ладно, а як до такого:

«У мене́ з собою зброя, у тебе́ — лиш вдачі частка.
Озирнися, мандрівниче! На тебе́ чекає пастка.»

— Ну, то вже звучить приємно.

— Що, курва, може бути приємного в пастці?

Трава зашаруділа за їх спинами. Йорвет схопився за меч, зліва від нього Бласко зручніше перехопив топор, справа — Мара взялася за ножи. Дуже повільно, дуже обережно, вони почали просуватися серед трави, по колу обходячи місце, де вона шаруділа. Може бути, що їх теж заманили в засідку? Стара повія виявилося достатньо тупою, щоб піти на це? Якщо так, то вона не знає, з ким…

Елеас знов свиснув, трава розсунулася перед ними, майже розрізана навпіл червоними гострими клешнями, і Йорвет зрозумів, що помилився.

Ніяка засідка на них не чекала. Лише ендріага. 

— Дрина мені в… — почав Бласко, і не встиг закінчити: шипастий хвіст тварюки вдарив його прямісінько в бочину і відкинув на декілька метрів, на тропу, прямо до ніг краснолюдівського мула. 

Бласко навіть не встиг закричати. Монстровина зробила це швидше, гучніше і небезпечніше, аніж будь-хто з них коли-небудь зміг би. 

— Illo’praw! — скомандував Йорвет Марі, а сам зробив переверт прямо на монстра, підкотився під величезними лапами. Меч двічі стукнувся о червоний панцир, не завдавши жодної шкоди, а втретє повинен був проїхатися прямо по жовтому животу…

Заволавши ще гучніше, ендріага стала на дві лапи, шалено клацая клешнями біля рота. Меч не влучив. Йорвет ледве встиг відкотитися вбік, перш ніж гострі лапи встромилися в землю саме там, де він щойно лежав.

 Один з ножей Мари застряг прямо між суглобами однієї з кінцівок потвори. Сама ельфка застигла в шоці. Ендріага закрутилася, ніби намагаючись дістати дурну занозу з тіла. Йорвет теж закрутився, уникаючи гострих лап. Він випустив меч і той розчавився навпіл під вагою монстра. Різкий рух хвоста збив Мару з ніг так само, як Бласко, з тою лише різницею, що їй пощастило не відчути шипів і відлетіти не так далеко.

Дві стріли вдарилися о панцир едріаги і відскочили в різні сторони, не залишивши навіть подряпин. Ендріага різко зупинилася, защолкали мандибули. З жахливою швидкістю, лапа за лапою, вона рванула з трави прямісінько на тропу.

— Йой, Ґеральте! — верескнув один з dh’oine.

— Нема його! — крикнув на нього краснолюд. — Курва мать, ховайтеся, нумо!

Коні мандрівників заіржали, повставали на диби, скинувши всіх трьох на землю. Ґарт кинулися в той бік, щоб відтягнути Бласко — ендріага встала йому прямо на шляху і в один клац мандилами ледь не відкусила руку, якою краснолюд заносив свою зброю. Ґарт заволав. Зброя впала лезом ендріазі прямо на голову і з’їхала з неї, як з гуся вода.

— Золтане, сокира! — зброя блиснула, проїхавши по землі між сивою dh’oine і краснолюдом. 

— І куди цій потворі бити, га? — запитав краснолюд.

— В живіт! — прокричав у відповідь Йорвет, ледь перекриваючи вий ендріаги.

— Ага, чудова ідея, гостровухий! А дістатися до туди як накажеш, га? 

— Бийте по суглобах! — встряла dh’oine. — Вона на задні ноги встає! Рівновагу втратить! 

Ґарт спробував повернути свій топор. Елеас закричав до нього, ендріага вже завела одну з клешень. Зі свистом нова стріла влетіла прямо в суглоб сусідній з клешнею лапі. З жахливим криком ендріага трішки привстала, нахилилася, ніби хромала від болю вже не в одній, а в двох кінцівках, проїхалася панцирем по земли. Топор Ґарта відлетів геть.

Про самого Ґарта монстровина забула, спрямувавши прямісінько до Елеаса.

Йорвет підхопив те, що залишилося від меча, іншою рукою забрав впавший з рук Мари другий ніж. Сам підхопився з землі і водночас із Золтаном понісся до потвори. Прослизнувши під шипами на кінці її хвоста, Йорвет встромив обидві зброї прямо туди, де досі стирчав перший ніж Мари. Оглушливий крик пронесся лісом. Поранена кінцівка тріснула в суглобі, зігнулася під зовсім неприродним кутом. Едріага завалилася на бік. Не витримала і друга кінцівка — монстровина завалилася на бік, і навіть так являло собою загрозу: гостра лапа проїхалася по кольчузі Йорвета раніше, ніж він встиг відстрибнути.

Зі смачним «чавк» сокира краснолюда встромилася прямісінько в пузо потворі, увійшла так глибоко, що ледь не потонула в її крові. 

Останній крик вирвався з едріаги, змінився кряхтінням, зійшов на шепіт. Разом з потворою затихло і все навколо. Йорвет глянув туди, де востаннє бачив Елеаса і здивовано виявив, що той підіймався з високої трави в доброму метрі від туди, де був. А на його місці, звалена з ніг ендріагою, лежала бліда сива dh’oine. 

* * *

— Курва мати, — сплюнув на землю Золтан. 

Кріста повністю розділяла його вислів, і мала парочку значно гірше, але від переляку в неї повністю відняло мову.

Вже вдруге за добу. 

Вона була не одна така. Всі застигли, як були, дивлячись, як від монстряки розтікалася по землі лужа темно-багряної крові. Якщо раніше запаха монстра ніхто не помічав, то тепер його сморід розносився над стежкою разом з усім іншим вмістом його внутріщів. Золтан скривився, коли вона майже дійшла його чоботів, і став трішки далі, але руки з сокири не прибрав.

— Вона мертва? — скрикнув зі своєї схованки Любисток. 

— Мертвіше не буває, — відказав до нього Золтан. — Вилазь вже, гультяй. 

Це стало ніби сигналом для всіх інших теж відмерти, почати рух.

Ельф, якого Кріста встигла відштовхнути від ендріаги, дуже коротко кивнув їй і одразу пішов до краснолюда, в якого з руки так само, як з потвори, текла кров.

Кріста досі не могла повірити, що справді встигла його відштовхнути, що взагалі зважилася на це. Пощастило в той момент не подумати про потенційні небезпеки. Всі ті лапи могли б проткнути і її. Яким чудом не проткнули?.. 

З іншою сторони тропи підвелася на ноги друга ельфка, яка трималася за бік і припадала на ногу. Хоча б в неї не було відкритих ран. 

— Звідки взагалі вона взялася, ця потвора? — скрикнула вона. — D’yaebl… Їхні гнезда ж по іншу частину ліса.

Кріста налякано переглянулася з Любистком. Схоже, той подумав те саме, що й вона: ендріага була з іншої сторони річки, начхав на будь-які природні кордони. І єдине, що дозволило їм пережити напад потвори — це Золтанова отрута, які точно вплили на навички ендріаги. Любисток збліднів. Кріста відчула, що задихається. Але ніхто з них не відкрив рота. Любисток лише мовчки подав їй руку, щоб допомогти підвестись з землі.

— Скидається, що вона з-за річки, — замість них сказав Йорвет, який, схоже, дійшов своїх власних висновків. — Нам пощастило, що вона не з цих місць, і що лише одна. 

— Що за бридня, — пирхнула ельфка. — Хіба вони відходять від гнезд? Хіба так буває?!

— Хіба я схожий на того, хто знається?! Спитай в… відьмаків, — якось плутано відказав Йорвет і одразу вишкірився до Золтана, який досі стояв з сокирою наполовину в едріазі: — В тебе що, краснолюде, приклеїло? 

— Не приклеїло, — суворо відказал Золтан і знову напружився. — Просто нагадую, чия зброя врешті решт вбила тварюку. І чия зброя може вбити ще парочку, якщо треба, — він сплюнув на землю. — Це що ж, пастку готували на нас, га?!

Тільки тоді Кріста зрозуміла, що і скойа’таелі опинилися на цій стежці зовсім не випадково.

— Багато честі, краснолюде, — пирхнув Йорвет. — Ваш жалюгідний гурт миршавих калік нікого не цікавить. 

— Ага-ага, балакай, — Золтан нарешті потягнув сокиру на себе. З гучним «чавк» та вийшла з тіла, розкидаючи навколо багряні краплі величиною з горіх. — Ніби я вас, бісових дітей, перший день знаю. На кого засідка, га?

— Та начхати! — раптом скинувся поранений, щойно ельф закінчив його перев’язувати. — Де Бласко?!

Всі озирнулися туди, де востаннє бачили другого краснолюда. Він досі там лежав. Навіть зі свого місця Кріста могла бачити, що його шию скрутило в положенні, не сумисному з життям. Мертві очі, досі сповнені жаху і болю, дивилися на нею під неприродним кутом. Це були очі краснолюда, якого смерть застала в найболючий, найжахливіший момент життя. Це могли бути очі будь-кого з них. 

— Штик би тебе трахав… — сівшим голосом промовив поранений краснолюд і опустив очі до землі. — Йолопе, навіть впасти, як треба, не зміг…

Навколо знов повисла тиша, віжка й тягуча. Полегшення від вбивства ендріаги втікало від них разом з монстрячною кров’ю. 

— Краснолюде, — нарешті подав голос Йорвет і вказав кудись в глибину ліса. — Бачиш той шлях? 

— Який ще шлях? Суцільна трава.

Серед трави і дерев, ледве помітна будь-кому, крім освідомлених, майже прямісінько крізь ліс йшла стежка. Крісті довелося стати з Йорветом на одну лінію, щоб справді її роздивитися. 

— Я бачу.

Йорвет озирнувся на неї з підозрою, а потім знов сказав Золтану:

 — Забирай свою сокиру, своїх dh’oine і прямуйте до Флотзама прямо через ліс. Зараз на стежці безпечно. Повір моєму слову, це не надовго. Маро, Ґарте, — звернувся він до своїх. — Йти в змозі? Тоді ходу звідси. Не збираюся чекати, доки за цією потворою прийдуть інші.