Вишня

Ну нарешті.

Костя важко зітхає і демонстративно утирає лоба, відкладаючи шпильку. Як же він за-ї-бав-ся з цією клятою вишнею, чорт її забирай. Але Мілан дуже любить цю падлючу кістляву кислятину. Тому кожен рік доводиться в якийсь вихідний згрібати себе за шкірку, силоміць садити за стіл з відром темно-червоних подлянок і власноруч колоти і нищити собі пальці. Після цього з тої зґвалтованої вишні виходить з десяток баночок варень, джемів чи просто консерв з цукром, і дитина на рік має запас щастя, а Костя ще рік не згадує про вишневу проблему.

— And I’m not throwing away my shot!

Настрій стрімголов летить вгору. Найважче позаду: він ледь не танцює, приспівує мюзикл, який недавно передивились всією сім’єю, закидаючи першу порцію вишні з цукром в мультиварку. Ще він особисто за плитою не стояв, ага. Нєєє, на такі жертви він точно не здатен.

— Люблю, коли ти щасливий, — тепло і сонно доноситься з коридору. Він обертається швидко; Міша, мружачись, притискається скронею до одвірка і спостерігає за ним крізь вії, що злиплись після сну. Він ліг вчора запізно — все щось вирішував з грошима, гуманітаркою і автівкою, — тому сьогодні заспався довше, ніж зазвичай. — Не люблю, коли ти мене будиш, але люблю, коли ти щасливий.

— «Накажи мєня», — пирскає Костя, сміючись, і, продовжуючи приспівувати і натискаючи налаштування на екранчику, трохи поводить стегнами. — … Ще б мені не бути щасливим, здихався цього щастя! Серйозно, хто взагалі вигадав, щоб у вишні була кістка! В кожній! Нестерпна дурість, як на мене.

Він звично завмирає десь на рівні серця, з насолодою вбираючи кожен звук м’якого, грудного Мішіного сміху.

А потім завмирає всерйоз, фізично, коли неочікувано палаючі долоні впевнено лягають на стегна. Коли гаряче, тільки з-під ковдри, тіло лине зі спини ближче, а руки, проковзуючи по боках, навхрест обіймають через живіт.

— Повтори? — ласкаво підцьковує Міша, приємно торкаючись губами мочки вуха. Пальцями непомітно водить по шкірі через тонку футболку. В Кості дихання збивається в момент; він ледве втримує свідомість, щоб натиснути «пуск», і відпускає себе з легкою душею.

Врешті-решт, вночі він свого так і не дочекався. А з ранковими справами вже закінчив. Його совість чиста… Ну, майже.

— Накажи мєня, — видихає хрипло, трохи повертаючи голову.

І ахає, коли на горлі стискається міцна хватка.

Міша просто тримає його. Просто завмирає отак на кілька секунд, нікуди не поспішаючи, не роблячи з ним нічого.

Чекаючи, поки Костю нагонить, накриє з головою. Поки Костя не буде готовий благати його зробити вже хоч щось.

Вони разом надто давно, тому Міша точно знає — він попросить. Обов’язково.
Він же хороший хлопчик.

— Будь ласка?

Костя прикриває віки, не в змозі тримати їх відкрити, і під ними закочує очі від очікування того, що буде. Неодмінно буде.

Спершу Міша вгризається в його плече. Спочатку просто цілує плавний вигин шиї над ключицею, торкається губами і носом, потім проводить вологу доріжку язиком, лиже, втягує шкіру крізь губи і зуби, трохи покусуючи, впивається все сильніше. Костя з самого початку не тішить себе ілюзіями; Костя вже який рік не купляє собі майки. Тільки футболки, бажано — під горло.

Він скиглить, коли це стає майже боляче.
І ще гучніше — коли Міша вільною рукою так само міцно стикає його через домашні шорти.

— Будь ласка…

Міша пирхає йому в плече, на якому вже напевно розпливається красивєнний багряний засос.

Міша штовхає його до сусідньої пральної машини, яка, дякувати вишні і костіній ліні, зараз не працює, і одразу притискається снову: заціловує загривок і верх спини, незвично різко смикає пояс шортів. Він рідко такий, дуже рідко. Майже-агресивний. Майже-жорсткий. Тільки коли Костя дуже просить. Або дуже напрошується.

І тому це заводить так сильно.

Костя путається в штанинах, поспіхом вибираючись з зайвого одягу і збиваючи його на підлогу. Нічого критичного, потім в цю саму пралку і закине… Поки Міша буде кохати його вдруге… Захíд із зірочкою — з додатковим екшоном, вібрацією і спробами не звалитися разом з цього мустанга…

… Міша дзвінко опускає долоню на його сідницю, буквально вибиваючи з заранніх думок. Міша сідницю трохи відтягує вбік, самими кінчиками пальців торкаючись міцно стиснутої дірочки.

— Ще не снідав, Кость? — питає так безпосередньо, спокійно, наче не робить це у розпалі всього що можливо, наче насправді тільки прокинувся і вони просто збираються зайнятись звичайними кухонними справами…

Дійсно, чим ще на кухні займатись, Кость.

— Ще ні, — видихає він, не розуміючи, що буде.

Але покірно відкриває рота, приймаючи три довгі сухуваті пальці. Глибоко. Слухняно обводить їх язиком, залишає слини якомога більше. Бо Міша, звісно, може дотягнутись до шафи і витягнути флакончик змазки. Але цим ранком, в цій їх грі, Кості зовсім цього не хочеться.

Кості хочеться зовсім не цього.

Коли пальці залишають його рот — від них тонка волога ниточка тягнеться.

Він стискає зуби і упирається в машинку руками, він прогинається в попереку, здається ще трохи — і хрусне хребет; він відкривається на максимум, як тільки може.

Два пальці входять на повну без проблем.

Це наче звично, але так дико цього разу: Міша піклується про нього, як завжди, але дозволяє собі трохи більше. Трохи швидше. Трохи сильніше. Трохи більш нетерпляче.

Перш ніж додати третій палець, Міша виймає перші два — і на хвилину нахиляється.

Костя відчуває його язик в собі і тримається бодай на… та біс його зна, на чому. За нормальних обставин він кінчив би вже разів сто. Хлопчику-паїньці, здається, геть знесло дах.

Костя горлом стогне важко, піддаючи стегнами назустріч трьом пальцям. Це складно, це трохи боляче, але це саме те, чого так хочеться зараз. Відчувати, як вони розпирають зсередини. Розтягують його, проковзуючи по тісних стінках, труться, зароджуючи вогонь.

Готують його. Для нього, для Міші.

Костя до болю стискає повіки, під якими вже танцюють кольорові плями.

— Будь ласка!

Він хіба не плаче від полегшення, коли все зникає. Він кохає ці пальці, чесно, кохає всім серцем, а ще ротом і… іншими частинами тіла, але зараз хочеться вже все.

Хочеться вже Мішу в собі. Так, як добре. Так, як потрібно. Так, як має бути.

Голівка повільно протискається вглиб.
За нею входить і весь твердий, збуджений, ідеальний (як на Костін смак) член.
До кінця.

Вони зітхають одночасно і одночасно трохи усміхаються, але Міша все ж не втрачає настрій: однією рукою накриває його долоню зверху, переплітає пальці; іншою заривається в волосся, стискаючи і відтягуючи.

Кості здавалось, що прогнутись сильніше він не здатен, але з Мішею завжди відкриває якісь незвідані кордони власного організму.

Наприклад, він не знав, що може так голосно кричати.
І так довго кінчати.