Вишня

Декілька місяців потому.

Вона сидить скраєчку ліжка після того, як в черговий раз мала інтимний зв’язок із заклятим ворогом свого начальника, смолила чужу цигарку, незвично для себе. Ніколи не палила, а тепер чомусь рука сама потягнулася до майже зітлілого шматку паперу в купі з попелом в попільничці.

Ця доросла гра лише заради забуття.

— Ти знаєш, що я тебе не кохаю?

Сідзуо лежить на спині, запхавши руку собі під голову, повертається до Наміе, яка раптово перериває тишу.

— Так, знаю.

Але він не може сказати того самого про неї. Її гола статура, яка купається в теплих променях тьмяної лампи, приваблює його більше ніж бажана тиша і спокій.

— І все одно, знаючи про моє відношення до тебе, ти все одно згодний продовжувати це все? Ці безглузді зустрічі, які постійно закінчуються одним й тим самим.

— Ти вважаєш їх безглуздими?

Він шарудить білосніжною ковдрою, сунеться до неї ближче і, спираючись на руку, цілує її гостре бліде плече. Грається її довгим волоссям, яке йому постійно заважає і плутається в пальцях.

— Це… це очевидно, що вони безглузді.

Чи справді вона вважала їх безглуздими, коли в думках мала лише бажання малювати своєю вишневою помадою візерунки на його рівних шрамах від гострого ножа?

Вона не зізнається.