Вишня цвіте навесні

Стрімкі промені проходять крізь скло великого панорамного вікна і заливають собою приміщення затишної кав’ярні. Напевно,  мій сміх чують усі відвідувачі, але зараз тут є лише я і мій новий знайомий. Чи краще сказати “хлопець”? Немає різниці, мене хвилює лише те, що мені добре з ним, і що я більше не відчуваю себе такою спустошеною. Чи то він так діє на мене, чи то солодка весна, що надворі?  Як він з’явився в моєму житті? Не пам’ятаю… Дійсно, не пам’ятаю нашої першої зустрічі, і другої не пам’ятаю, але він досить наполегливий. Такий наполегливий, що я зараз витрачаю свій єдиний вихідний на смачну каву і його миленьке личко. Яскраві промені падають на його ангелське обличчя,  роблячи його ще гарнішим, а я не можу відірвати свого погляду… Вдивляючись у його очі, забувається увесь біль, усі страждання, усі сльози. Він вхопив мене за руку, вціпившись, і ми разом зайшли у цю безтурботну весну. Він провів мене крізь лютий, закриваючи мої очі своїми долонями. Він опустив свої долоні тільки тоді, коли я змогла побачити сонячне проміння та ніжний цвіт вишні, що опадає, ніби рожевий сніг.
Кава закінчилася, і ми вирішили прогулятися парком, адже погода ззовні неймовірна. Він знову бере мене за руку, повертаючись, дарує мені свою посмішку. Я ледве тримаюся на ногах… Який же він милий… Він легенько тягне мене на вулицю… Парк зовсім поряд, тому я навіть  не одразу помітила, як ми вже йшли вздовж біло-рожевих дерев, що засипають своїм цвітом все навкруги. Вітер такий теплий, сонячне проміння намагається доторкнутися до нас крізь весняний цвіт,  і йому вдається це. Місцями я помічаю, що світло грає на його ангелському личику, засліпляючі його блакитні очі . Я хочу потонути в тих очах, але вони міцно тримають мене на воді. Гамір навкруги, всілякі розмови, музика, шумить вода у фонтані…Навкруги так багато людей, але в цьому світі ми точно одні, лише я і цей янгол, що міцно тримає мою руку.
Тиша. Він робить крок вперед, а я заципінила, не можу поворухнутись… Наші руки розірвались. Вітер вже не здається теплим, він спепеляє своїм вогняним подихом весну,  що навкруги. Здається, ніби тону,  не вистачає повітря… Світ на моїх очах стає таким потворним… Стає потворним від болю, що пронизує у грудях. Мені потрібно лиш простягнути руку до мого янгола, але я одна в цьому натовпі. В натовпі, де я бачу того, кого б мої очі хотіли не бачити, а моє сердце – забути. Він проходить вздовж мене… Чи подивляться його чорні очі на мене? Він побачив? Не побачив… Не побачив мене, і мого болю. Весна закінчується, закінчується прямо тут, і знову настає січень, хоча навкруги цвіте вишня…