Вишнева куля.

 

Напевно, найщасливіший день мого життя – це мій вісімнадцятий день народження. Він був майже 11 місяців тому. Мені подарували пістолет, сказавши, що я можу робити з ним усе, що забажаю, тому я його розмалювала в рожевий колір та наліпила стікер у вигляді подвійної вишні. Але то була не звичайна зброя, вона передавалась поколіннями ще від мого прадіда, який воював у першій світовій війні. Проте це не єдина причина чому цей старий пістолет незвичний: у нього є додаткові властивості, які кожен із моїх предків, починаючи з того самого прадіда, передавав своїм дітям, переважно синам, точніше лише синам. Так вийшло, що тоді Фордред, онук Аскольда, передав пістолет повнолітній дочці на ім’я Сонна, яка, як і всі попередні представники роду, носила прізвище Берксвальд. 

Мене взяли на мою першу роботу, тому я дуже схвильована. Тепер я буду працювати в бюро, яке надає послуги захисту. Улаштуватися мені допомогли  мої батьки, оскільки в поліцейську академію мене не взяли, а це нова хороша можливість її замінити.

Мої батьки відвозять мене туди на машині. Я люблю сувмісні поїздки, адже мені дозволяють умикати  мою улюблену музику. Але цього разу ми не слухали музику, бо вони розповідали мені про складнощі та відповідальність. Я це і так розуміла. Коли ми приїхали, я поцілувала батьків, які казали мені бути обачною, і я побігла. 

На вулиці тепло, хоч і вітряно та трохи хмарно. Я підійшла до чорної будівлі, що не складала відчуття значущості, проте зазначалось, як те саме бюро. Увійшовши, мене зустрів спочатку коридор, що розгалужувався в різні боки, а потім і високий чоловік зі світлим волоссям. Дивно, як частина його рис обличчя було серйозною, а інша одна з наймиловидніших, які я бачила. Я ввічливо привіталась.

— Доброго ранку. Я твій керівник, Еліос Данн. То ти Сонна Берксвальд, правильно? Пішли зі мною, я тобі все розкажу.

Чомусь я уявляла, що бюро всередині схоже на поліцейський відділок чи щось таке, але це було більше схоже на звичайний офіс, де працюють програмісти чи дизайнери інтер’єру. Виглядало все досить затишно. Щоправда мені від цього менш тривожно не стало, бо я все ще не знаю чого очікувати від цієї роботи й колективу. Новий керівник відвів мене в кімнату, яка, схоже, призначена для переговорів. Мене попросили присісти. Я сіла на пластиковий стілець із металевими ніжками, який насправді був не дуже зручним і приготувалась уважно слухати мудрі настанови. 

— Почнемо з того, що ти маєш бути готова до всього на цій роботі. Зрештою, ти ще майже дитина, а зламати тобі психіку не хочеться. Але все ж ти й твої батьки вирішили, щоб ти тут працювала. Не хочу тебе лякати, але сподіваюся, що в тебе є психолог. В іншому я не сумніваюся, адже твій поважний батько-військовий запевнив, що тобі не потрібна фізична підготовка для виконання завдань.

Усе, що я могла видати, – приглушене “угу”.

— Тепер перейдемо до складних і ґрунтовніших речей, які тобі треба добре знати. Я так розумію, що в школі вас не вчили, хто такі кандидати.

Мені не хотілося перебивати його серйозну мову, тому продовжувала час від часу угукати та кивати.

— Тоді почну свою лекцію із самого початку. Приблизно століття тому сталася подія. За словами очевидців це був спалах прямо з неба, за рахунком уже третій такий. Попередні два були по 12 років тому відповідно. “Осяяних” цим спалахом щоразу було 40 людей, що були представниками сімейств, на яких пізніше вчені проводили безпечні досліди, результатом яких виявилися додаткові властивості організмів. Таких людей та всіх їхніх нащадків вчені прозвали кандидатами, бо вважали їх кандидатами на нову ступінь еволюції. Це одна з концепцій існування цих надздібностей. Зараз кандидати складають приблизно 0,02% населення Землі. Поки що все зрозуміло?

— Наче б то.

 

— Тоді продовжую. Як ти можеш знати, цей спалах наділив неможливими здатностями не лише людей, але й деякі предмети. Одним із таких є твій пістолет, — за один подих вимовив бос.

 

— Так, це мені пояснювали. Мій дід дістав його у свідка спалаху.

 

— Тоді, якщо ти приблизно зрозуміла суть цього явища, ти маєш знати, що вміють твої колеги. Беніт Дюбуа, — він дістав папки з інформацією. У першій шла мова про якусь руду дівчину. Вона здалась мені дуже вродливою, —  вона створює маленькі портали у своєму тілі та використовує їх, щоб діставати невеликі предмети звідти. — Він взяв жменю інших папок і по-одному показував їх, —  Маркс Бренерман здатний контролювати всі процеси свого тіла. Ґвідеон Велоссі — контролює звук. До речі, сьогодні ти познайомишся з ним особисто. Наразі це все, що ти повинна знати. За бажанням розпитай Ґвідеона про його досвід.

— А можна спитати, — ніяково промямлила я перебивши керівника. — А ви не кандидат?

-— Кандидат, але, як часто буває, наші здібності не завжди виявляються очевидними. Інколи ми до самої смерті не здогадуємося про свої можливості. Я от так і не розкрив свій потенціал. Ще питання будуть? — я відчула, ніби зачепила чутливу тему, судячи з його швидкої відповіді, сповненої жалю про втрачені можливості.

— Ні, дякую, — насправді було ще приблизно мільярд запитань, що вони не могли поміститися всі в моїй голові. Усі хоча б декілька разів чули про цих дивовижних людей із супер талантами, але не кожному випадала можливість дізнатися про них більше. Не те щоб ці знання були таємними, просто це було щось на зразок квантової фізики — доступ до цього мають усі, проте не всім вони потрібні та цікаві. Тим паче, коли кандидатів так важко знайти в більшості куточках світу.

Еліос покликав на ім’я мого нового напарника. Він зайшов до кабінету, наче якийсь заморений. На фото його волосся не було фіолетовим, що стало для мене несподіванкою. Раніше я декілька разів фарбувалась у яскраві кольори, тому знаю, що його локони були заштукатурені якось дешевою фарбою. Можливо навіть з якогось продуктового магазину, мережа яких стоїть під кожним будинком.

Я привіталась і він похмуро відповів. Так, наче на його спину накинули п’ятдесяти кілограмовий груз.

— Проведи новенькій екскурсію, — наказав Еліос. 

Ми вийшли та ще один новий знайомий показав мені кімнату відпочинку з журнальним столиком, кавоваркою, маленьким холодильником, мабуть для обідів, та кріслами-подушками. Колись такі навіть були в мене вдома. Потім розказав про те, що дзвінки від клієнтів проходять через декількох операторів, що сидять у кабінетах. Познайомив із Кларксом, прибиральником, що приходить майже щодня і витирає підлогу, а також підвіконня від мертвих комах. Він здався мені приємним, хоч і трохи настирливим, а ще від нього несло перегаром. 

Я вирішила скористатись нагодою та спитати у Ґвідеона все, що боялася спитати в Еліоса.

— То ви кандидат і вмієте контролювати звук?

— Так. Умію. Моя здібність називається [Voiceper]. І звертайся до мене на “ти”, я не дуже старший за тебе, – насправді я думала, що йому за двадцять п’ять уже, але, схоже, це було не так. Його борода та зачіска його якось старить.

— Гаразд, а навіщо ти дав назву своїй здібності?

— Ми всі їх якось називаємо, це як назва зброї, абощо. Так інколи зручніше. А ще здається, що вчені давали назви здібностям ще перших кандидатів, а зараз ця традиція залишилась.

— Чи варто мені тоді дати назву своєму пістолета? – я ніколи не думала, щоб дати ім’я знаряддю, проте мені здалося це цікавим.

— Як хочеш.

— А хтось із твоїх предків бачив той спалах? 

— Можливо, мені не розповідали, – уже більш роздратовано відповів він.

— Як ти дізнався про свої здібності? Мені сказали, що багато хто все життя цього не знає.

— Пройшов спеціальну діагностику, яка може приблизно визначити особливість, просканувавши все тіло електроімпульсом. Її проходять ті, у кого є підозри на “кандидатство”. 

 — Ого, а як вона приблизно відбувається?

— Слухай, від тебе забагато запитань. Окрім мене тут, бляха, працюють інші люди, від них і дізнаєшся, – він ледь стримувався, щоб не перейти на крик, тому я більше нічого не питала, хоч і дуже хотілося.

Після екскурсії ми сиділи в кімнаті відпочинку мовчки. Він дістав гітару звідкись, що я навіть не бачила, і почав бринькати мелодію, проте її чомусь не було чути. У мене в горлі страшенно свербіло ще одне запитання, але злити Ґвідеона не хотілося, бо я очікувала мати дружні стосунки принаймні з більшістю нових знайомих. Я вирішила перетворити своє запитання на свою розповідь.

— Знаєш чому я влаштувалася сюди? 

Він перевів на мене погляду, але не переставав грати. 

— Мені потрібна була робота пов’язана із суспільною безпекою, по типу військової чи поліцейської. Просто в нас так прийнято в сім’ї. Але мене не хотіли брати в коледжі та академії. Тому батько з дідом навчили мене всього, чого знали самі, лише за півтора року. Я вважаю своїм обов’язком працювати тут і використовувати свій потенціал.

Він все ще мовчав, через кілька хвилин відклав гітару та сказав:

— Ти чекаєш, коли я розповім свою історію, як  опинився там, де є зараз чи що? – на секунду зиркнувши на поміркувавши відповів: – Тут просто багато платять, нічого особливого.

— Зрозуміло. Чим ви тут весь день займаєтесь?

— Сьогодні практично ніхто не потребує наших послуг, тому просто сидимо. Скоро можна піти на обід. Дідько, я ж із собою нічого не взяв.

— О, я знаю тут хороше місце поблизу, можемо сходити. – я аж зраділа, сидіти та вичавлювати кожне слово з нього було нецікаво.

— Я не ходжу в кафе. 

Я здивовано поцікавилась причиною.

— Я готую сам або їм готові страви з магазину, тому ні.

— Якщо я пригощу? – його очі аж заіскрилися, а потім одразу згасли та подивилися із запитанням.

— Звідки стільки грошей, що ти така щедра?

— Моя мама володіє приватною стоматологічною клінікою, а батько, як ти знаєш військовий. Робота мені потрібна для загального розвитку, а не грошей, розумієш? – він чомусь затих, відвівши погляд, але погодився на мою пропозицію.

З дозволу Еліоса ми пішли на обід. Я вирішила провести Ґвідеона до затишного кафе з терізенською кухнею, де колись була з сім’єю. Ішли ми пішки та мовчки, тому що не хотілося більше дратувати потенційного друга. Я дивилася під ноги та йшла, не наступаючи на межі між плитками на тротуарі. Місто досі прокидалося, хоч і не можна було сказати, що ще ранок. Температура піднімалася, роблячи всіх перехожих більш стомленими спекою. Через дві вулиці та з декілька десятків інших закладів ми підійшли до місця призначення, воно виділялося великою кількістю квітів та кольорових парасольок біля входу. Ресторан не з популярних, тому вільні місця там є завжди. Ми всілися за квадратний столик із червоною скатертиною в білий горошок, на якій стояли тоненькі квіточки та поруч кошик із часниковими сухариками. Хвилину потому ми диктували офіціанту свої побажання, а вже через десять нам принесли дві порції запашних кофèцо із сиром заперèте. Ми мовчки їли, інколи переглядаючись, але він намагався багато на мене не дивитися, можливо, через сором’язливість.

Коли ми наїлися запашних страв офіціант забрав наші порції, перепитавши в мене попередньо чи потрібно забирати, адже свою порцію я не доїла. Ґвідеон на мене подивився, і дожовуючи свої страви сказав:

— Чому ти не доїла?

Мене ненадовго понесло з реальності, коли я почула його питання. Коли оновилася відповіла, що не хотіла. Він обурився ще сильніше. 

— Навіщо ти замовила так багато, якщо не хотіла стільки? Так ти тільки намарно тратиш їжу та гроші, — судячи з його загрозливого тону, його це обурило так, наче він готував сам. 

— Це якась проблема? Це ж мої гроші, а не твої, — сказала, витираючи губи серветкою.

— Просто це марнотратство, та ще й зневажливо до людей, які це все робили. 

— Але це звична справа. Та й це їхня робота, — я не розуміла навіщо він мене цьому повчає. 

— Дякую, що пригостила. Справді, — він узяв речі й пішов, не оглядаючись. 

Спочатку я думала, як це було спонтанно й нетактовно. Та з часом заспокоїлась і розмірковувала над його словами. Чомусь мені більше не хотілося про це думати, хоч бажання спілкуватися не зникло. Може, я просто почала відчувати провину. 

Обід скоро мав скінчитися, тому я повернулася у бюро тією ж дорогою. Людей на вулиці стало ще менше, а погода вже не здавалася такою красивою. Мій настрій трохи погіршився. Уже в знайомому бюро я через скляні двері побачила, як Еліос із кимось розмовляє по телефону зі зніяковілий та ніби засмучений обличчям.

Ґвідеон сидів у тій же кімнаті відпочинку й ще тихіше та непомітно підбирав акорди на гітарі. Удавав, ніби нічого не сталося. Мені також хотілося образитися на нього, хоч у чомусь він таки був правий. Я не думала про те, як мій статус у суспільстві впливає на мої звички.

— О-оу, хтось має проблеми, — я аж злякалась, бо голос Ґвідеона через “безшумний режим” прозвучав голосно й неочікувано.

— Ти про що? 

— Я підслухав розмову. У Беніт і Маркса проблеми х завданням. Я ж казав, що мене потрібно було відправити, — насмішкувато пробубнів хлопець. — їх усунуть.

— За що? Що вони зробили? 

— Це я не дуже зрозумів. Здається, Бренерман сував свій ніс куди не треба. 

Через приблизно годину такого ж нічогонеробіння приїхала Беніт, мені хотілося з нею познайомитися також. Я сподівалася, що, принаймні в знайомстві з жіночою статтю, у мене будуть успіхи.

— Дюбуа! До мене, — гаркнув Еліос, перший день на роботі, а я вже бачу його злим, — і де твій напарник? — він зробив паузу, схоже придавляючи своє бажання лаятися, —  І, Ґвідеоне, не підслуховуй.

Беніт приопустивши голову слухняно пішла в кабінет, де, вочевидь, її та Маркса будуть відчитувати. Навіть не побачила мене, коли йшла. Цікаво, чи вона знає, що я тут. 

За кілька хвилин підслуховувати стало необов’язково, все й так було непогано чути через гучний тон боса не в гуморі. Він невдоволено говорив щось про безвідповідальність. Далі я не слухала, бо здавалося, ніби лізу в чуже життя, хоча так і є. Потім сварка припинилася, напевно Беніт у свою чергу почала пояснювати ситуацію зі своєї точки зору. Так, я знову слухаю чужі розмови. Треба зупинитися, бо я сама ненавиджу, коли так роблять.

Коли я вже вдосталь надивилась у телефон, чекаючи кінця дня, бо виглядав він якось паскудно й нецікаво, Дюбуа вийшла з кабінету потисла мені руку. Я одразу не помітила, але рукавички її були різного розміру. 

 — Привіт, новенько. Я Беніт, можеш називати мене Бені. — вона усміхалася, наче щойно на неї не нагарчав великий чоловік, що може залишити її без роботи. Я б так не змогла.

— Я Сонна.

— Що ж, скоріш за все в мого.. нашого колеги великі неприємності. Ти хочеш його витягнути?

— Це за наказом керівника?

Вона кивнула. Ґвідеону це не сподобалося, якби в цей момент до нас не підійшов Еліос, він би точно обурився вголос. 

— Ви втрьох ідете витягати Маркса. Він вляпався у смертельну небезпеку, як дурень. Сонно, сподіваюся така практика тебе влаштує.

— Звичайно! — якби я в цей момент не сиділа,  то точно би підстрибнула від радості. Ще трохи і я б захотіла звільнитися.

Ми вийшли та сіли у службовий автомобіль. У марках я не розбираюся, проте було зрозуміло, що це чорний позашляховик із вісьмома місцями. Після довгого стояння на сонці, у машині було, як у духовці. Буркотун із фіолетовим волоссям сів за кермо. Ми повідкривали вікна, щоб не задихнутися. 

— Поки ми їдемо, знайомимося ближче. Ти кандидатка? Уже придумала собі кодове слово для здібності?

— Ні, і ні. Я маю зброю, — дістала і показала розмальований пістолет. —  Не знаю чи треба йому придумувати назву.

— Звичайно можеш придумати. Як би ти його назвала? 

— Не знаю, може [Pink gun]? Це у вашому стилі чи потрібна якась гра слів?

— Це занадто прямолінійно, моя називається [Lime soda], хоча це ніяк не пов’язано з моєю здатністю, — Беніт склала пальці в жесті “Ок” і з простору між вказівним та великим пальцями випав олівець. — Бачиш? Я телепортую предмети через тіло, але моя сила названа на честь солодкої води, з якої роблять мохіто.

— Гм, —я перебирала різні варіанти, роздивляючись, уже і так добре знайомий пістолет, — Shot… Red… Berry… Weapon…

— Може [Berry bullet]? Як тобі?

— Я знаю! [Cherry bullet]! Ідеальна назва. Звучить, як щось солодке та таке, що несе добро.

— Що, до речі, уміє твій пістолет?

— Ох, зазвичай на таке питання мої предки відповідали цілою історією. Просто він передається з покоління в покоління, —  я почала вести розповідь. — Мій прадід Аскольд був пацифістом, тому працював військовим лікарем під час війни. Він боявся навіть взяти до рук зброю. Одного разу до шпиталю принесли важко пораненого, той був ще живий, але врятувати його було вже неможливо. Поранений дав моєму прадідові свій пістолет. Але не бойовий, а сувенірний, бо перший він утратив у бою. Він зарядив зброю та попросив його застрелити, щоб не мучитися від важких пекучих ран. Аскольд не хотів цього, але виконав обіцянку, коли зрозумів, що це єдине, що може зробити для воїна. Але на подив усіх, поранений не помер від пострілу в голову, а навпаки – його смертельні поранення вмить загоїлись. Навіть пошматований одяг сам собою прийшов до ладу. Військовий сказав, що його батько помер від спалаху з неба і на пам’ять про нього він взяв собі його осяяний пістолет. Після цього зцілений подарував містичний предмет своєму рятівнику. Тепер пістолет належить мені, я повинна рятувати ним людей.

Після завороженого слухання з очима, як 5 мікропрогресів, дівчина висловила своє захоплення: 

— Це неймовірно цікаво! Я думаю зараз ти на своєму місці.

Її слова замотували мене після нудного дня, після якого я вже й думала кинути все. Я не хочу відступати від місії рятувати людей.

Ми під’їхали до лабораторії чи чогось такого. Ми втрьох пішли всередину та пройшли повз охоронця, що спав перед монітором із розкладеною колодою карт онлайн. Ми вирішили розбудити його та попросити, щоб він викликав поліцію. Сонний дядько не піддавався, тож Ґвідеон просто натиснув червону кнопку виклику охорони під столом. У будівлі не було світла, що ми не одразу помітили, проте часто такі кнопки мають резервне живлення, ми сподівались, що ця має також.

Як раптом нам назустріч по сходах біжить досить молода жінка і трохи блідне, коли побачила нас, а особливо Беніт.

— Що ти з ним зробила!? — Дюбуа вхопилася за її комір на легкому светрі. 

— Що вам від мене потрібно? Вас тут узагалі не має бути, — відповідає жінка з награним подивом.

— Не прикидайся тупою, — коротка зелена рукавичка Беніт стала кулаком і врізалась у ніс невідомої. — Кажи де він, інакше твоя кров не заляпає всі сходи в цьому місці.

— Хто?

Зелена рукавичка, тепер уже з червоними плямами ще раз зустрілася з обличчям незнайомки, цього разу ще швидше та різкіше.

 — Показуй де він, — цього разу вона вже не змогла відмовити та, притиснувши ніс долонями, показувала дорогу до місця злочину. Насправді, я мало розуміла, що відбувається, але почуття ризику та крутості мене переповнювало. 

 

Коли, вочевидь, ця поганка вказала на якийсь кабінет, тепер уже Ґвідеон пригрозив їй “без вибриків”. Вона, закотивши очі та змирившись зі своїм становищем, указала на інший кабінет. Там чекала справді страшна картина. Скривавлений чоловік, можливо той самий Маркс. Через його, водночас блідий та почервонілий вираз обличчя, я не відразу впізнала. Беніт,  ледь стримуючи сльози, підбігла та намацувала його пульс. Живий. Я відразу дістала з кобури свій револьвер, зарядила трьома набоями, що лежали в кишені, та націлилась на Маркса, але несподівано рани почали ще більше розкриватися, із них повилазили шипи невідомого походження. Раніше я бачила реалістичні операції у серіалах про лікарів і спокійно це переносила, але від теперішнього видовища у мене почало крутити в животі. Я стрималася, як змогла, щоб не зіпсувати про себе враження.

— Що це за хрінь, — Ґвідеон помітив шипи. — Схоже, це здібність цієї почвари, що почало рости, коли вона підійшла. 

— Він був правий. Вона вбила того вченого з новин.

— Дюбуа, виведи це стерво. Її здібність має радіус дії.

Беніт послухалася та хутко виштовхала вбивцю в коридор. Судячи зі звуків у коридорі ця жінка сильно пошкодувала про свої вчинки.

Якраз у цей момент я почула сирени, й оглянувшись побачила у вікні синьо-червоне світло. Охорона приїхала, а можливо ще й швидка. 

З ран Маркса перестали рости гострі квіти. Він навіть почав приходити до тями, судячи з руху повік. Я вистрілила в найважчі поранення і вони за мить затягналися. На жаль, здібність пістолета не могла поповнити втрачену кров, тому йому все ще була потрібна екстрена допомога. Я повідомила про це колег і ми винесли ледь живого Маркса на вулицю, де його забрала швидка. З правоохоронними органами розбиралася Беніт, хоч до неї теж були питання, коли побачили побиту, як потім виявилось, убивцю на ім’я Джойс Челліні. Навколо була метушня, яку я мало запам’ятала, бо сиділа осторонь. Я думала лише про те, що, зрештою, я прижилася на новому місці. 

Сьогодні я врятувала людське життя. Це вже неабияке досягнення. Мені не терпілося розказати про це батькам. Вони будуть мною пишатись. Навіть я, вперше за довгий час відчувала за себе гордість.