Сухі чоловіки явно не в моєму смаку

На ранок я прокинулася у своїй кімнаті, яку зняла у Знаменній кобилі. Однак я тут була не одна. Поруч зі мною лежала Утгерд. Обидві ми були повністю оголені.

~ Ммм … Вчорашній вечір отримав дуже приємне продовження. Не думала, що Утгерд здатна на таке.

А вчорашній вечір справді пройшов досить суперськи. Після тої розмови ми вирішили, що нам уже вистачить пити у залі. Тому, прихопивши з собою пару пляшок вина, за які, як і було обіцяно, розрахувалася Утгерд, ми пішли до мене в кімнату. Ліжко там виявилося дуже широким, тому ми відразу вирішили, що це буде нашою основною локацією на найближчі кілька годин, і зняли чоботи, щоб дати ногам відпочити. Слово за слово і ми вже цілуємося.

– Утгерд, а ти досить пристрасна. – Сказала я, на якийсь час відсторонившись від губ подруги.

– Ти ще уявити не можеш, на скільки. – Відповіла вона і почала знімати з мене імперську броню.

Далі нас чекав, без жодних суперечок, найкращий вечір.

Я подивилася на сплячу Утгерд. Войовниця солодко спала у мене на руці.

~ Яка вона мила, коли спить. – подумала я, тихенько хихикнувши. ~ У грі її зобразили вже вельми віковою жінкою, але чи мої моди зіграли роль, чи світобудова так вирішила, у цьому світі вона була красивою молодою жінкою. У моєму світі вона, швидше за все, була б якоюсь спортсменкою. Її тіло у чудовій атлетичній формі. Хоч і моє дуже нічого. М’язами на сонці не граю, але виглядаю досить підтягнутою, а на животі злегка проглядаються кубики пресу.

– Доброго ранку, люба. – сказала Утгерд, прокинувшись і побачивши мене. Замість відповіді, я просто її поцілувала. – Що, хочеш продовження? – спитала вона, коли ми одна від одної відсторонилися.

– Дуже хочу. Але мені час збиратися. Драугри мене вже зачекалися.

– Драугри? То ти любиш старіших?

– Ніскільки. Сухі чоловіки явно не на мій смак. Якби не треба було начистити драконам їхні лускаті дупи, я б туди взагалі не сунулася.

– То ти в нас убивця драконів?

– Як ти вже знаєш, поки що до сніданку дракона мені ближче, ніж до його вбивці.

– Хотіла б піти з тобою. Шкода, що треба йти до цього фермера Лорея.

– А що там у нього? Не може відігнати ворон від капусти?

– До нього на ферму зачастила зграя вовків. Раніше він мені вже допоміг, тому я погодилася допомогти йому.

– Зрозуміло. Ну щасти. Трясця. Знову буду вся в бруді та павутині після того підземелля. Чи не хочеш помінятися завданнями?

– Я воліла б віддати борг Лорею особисто. Хоча маю для тебе невелику пораду. Я думала, якщо ти альтмер, то мала знати про заклинання чистки. Воно очищає твоє тіло від бруду. Купання, звичайно, мені подобається більше, але це заклинання непогано справляється зі своїм завданням.

~ Та годі. Значить, тут ще й заклинання є такі, яких немає у грі?

– Хм… Думаю, воно мені дуже-дуже знадобиться. Де його дістати?

– Зайди до Белетора. У нього має бути томик цього заклинання. Як так сталося, що ти про нього не знаєш?

– З огляду на певні обставини, я в магії поки що трохи вище, ніж нульова щодо володіння заклинаннями. А ти давно в чаклунки записалася?

– Я знаю тільки це заклинання. Дуже зручно в походах і коли ти не маєш часу знімати обладунки. Кажуть, колись якась охайна магічка дуже постаралася над його створенням, щоб поглинало якомога менше мани та було на стільки просте, щоб його змогла освоїти і дитина. Мінус, щоправда, все ж таки є. Воно очищає лише твоє тіло. Все, що на тобі одягнене, необхідно прати і мити вручну.

– Шкода, звичайно, але і на тому дякую. Добре, що ти мені вчора програла та заплатила весь мій рахунок. Залишилися гроші на заклинання.

Поки говорили, ми допомогли одна одній одягнутися. Обладунки тут спроектовані таким чином, що їх можна одягнути і поодинці, причому досить швидко, проте все одно з чиєюсь допомогою це виходить трохи швидше. Принаймні так вийшло з пластинчастими обладунками Утгерд і моєю сталевою бронею, подарованою ярлом. У грі, як би я не намагалася, як би не встановлювала реплейсер, все одно не змогла зробити цю броню такою, щоб вона не робила мої груди плоскими як дошка. Тут же із цим усе виявилося в повному порядку, однак без зайвостей. Зібравшись, ми спустилися до зали.

– Хульдо, дай нам перекусити чогось ситного. Все в мій рахунок. – сказала Утгерд, як тільки ми підійшли до стійки.

– Стривай, ми ж домовлялися, що ти платиш лише за всю вчорашню випивку. – заперечила я.

– Суп до певної міри теж рідина. Грошей у мене достатньо, а ось ти явно на мілині.

– Ваш стогін було чутно вчора по всій таверні. Не могли б ви наступного разу бути хоча б тихішими? – сказала Хульда, подаючи нам миски з супом та хліб.

– Приєдналася б до нас. – видала Утгерд.

– Ще чого. – заперечила Хульда і повернулася до своєї роботи.

– Тебе що, на груповушку потягло? – запитала я Утгерд.

– Хто його знає. – відповіла вона, приступивши до трапези.

~ Хм… Дивно. У мене навіть збентеження не з’явилося після того, як я дізналася, що вся таверна слухала, чим ми там займалися. Так швидко звикла до розпусти, чи що? І, здається, у цьому світі спокійно ставляться до таких речей. Хоча визнаю, наступного разу, якщо займемося цим, треба буде це робити десь у більш приватному місці.

Поснідавши, ми знову пристрасно поцілувалися на удачу та розійшлися. Я попрямувала до Товарів Белетора.

– Ласкаво просимо до “Товарів Белетора”. Радий бачити. – сказав Белетор, як тільки я увійшла до його крамниці.

– Мені сказали, що ти маєш томик Чистки. – відповіла я.

– Так. Є такий. Обійдеться вам у 40 септимів. – сказав він, дістаючи томик заклинання з полиці за ним.

– Чудово. Беру. – сказала я, висипаючи на стійку 40 золотих монет і забираючи сам томик.

– Гадаю, ви прямуєте в дорогу. Чи не хочете зробити якісь ще запаси?

~ Явно намагається втюхати мені свої товари.

– Дякую, відмовлюся. – сказала я і залишила лавку, попрямувавши прямо до стаєнь, активуючи по дорозі томик. На відміну від вогняного, цей ніби розчинився у чомусь на зразок піни.

~ Пам’ятається, у грі у Белетора був такий характер, що коли він пожартував про продаж сестри, хрін зрозумій, чи це був взагалі жарт. Мені, на диво, вдалося прокинутися вчасно, враховуючи такий бурхливий вечір. Промені сонця тільки-но почали пробиватися між будинками.

У стайнях було спокійно. Нікого, окрім чотирьох вартових. Схоже, у цьому світі ярл більше турбується про збереження коней, ніж у грі. Біля стійла я помітила людину, схожу на конюха.

– Добрий ранок. Гадаю, ви конюх? – звернулася я до нього.

– Так, я. Ви за конем? – відповів цей вусатий норд.

– Ярл Вайтрана повинен був дати вам доручення виділити мені коня.

– То це ви та сама дівчина? Що ж. Все вірно. Ходімо.

Конюх провів мене до темно-гнідої кобили. Вона була дуже гарною. Коротка шерсть переливалася в сонячних променях, коли чоловік вивів її зі стійла.

– Королева Альфсігра чи просто Аллі. Одна з найкращих коней у стайні.

– Що ж. Велике дякую. – сказала я, почавши погладжувати коня.

Зрозумівши, що вона нормально на мене реагує, я вскочила в сідло, попрощалася з конюхом і вирушила в дорогу.

~ А як я взагалі так швидко в сідло вскочила? Я ж на коні каталася всього рази 2, у міському парку, у глибокому дитинстві і туди мене взагалі саджали. З бійками історія така сама, як і з сідлом. Якось напрочуд вміло я все це робила. А ще я, схоже, можу бухати і не п’яніти до безпам’ятства. Хоча це скоріше фізіологія. Все вказує на те, що моє нове тіло має фізичну пам’ять. Питання тільки в тому, чи з’явилися ці навички, як тільки я з’явилася в цьому світі або ж до моєї появи в цьому тілі був хтось інший? Хотілося б вірити, що це перший варіант. Ніколи не любила всі ці історії із переміщенням у чужі тіла. Обмін ще куди не йшло, хоча тут теж свої нюанси. Стоп. Обмін? А якщо так само, як я зараз перебуваю в цьому тілі в цьому світі, хтось знаходиться в моєму тілі в моєму світі? Ну ні ні ні ні ні. З обміном тілами я можу ще якось упокоритися тільки при тому розкладі, що ці тіла весь час поруч один з одним знаходяться, а не в різних, бляха, всесвітах. Якщо це так, то я їй дуже співчуваю. Я знаю про цей світ, про тутешні технології тощо, але той, хто потрапить із цього світу в мій, не розумітиме взагалі нічого. Навіть не нічого, а ніхуяшески. Ніхуяшеско… Звучить як прізвище якогось румунського диктатора… Так ось, щодо попадосу. Як у фільмі “Іван Васильович змінює професію”, тільки набагато гірше. Сподіваюся, хоч би в дурку не завезуть. При такому розкладі можна не тільки скласти враження у оточуючих, що в тебе дах поїхав, а й реально головою їбанутися. Не хотілося б у разі чого опинитися в палаті в смиренній сорочці під палким наглядом психіатрів. Дуже і дуже сподіваюся, що це не так. Найкращим варіантом було б те, якби в цьому світі просто створилося це тіло, в яке я потрапила, несвідомо потрапило в імперську засідку на кордоні, а далі вже я прокинулася і виявила себе зв’язаною в возі. Тим більше, що за такого розкладу я можу не хвилюватися про те, що виявиться так, що до моєї появи я начудила десь у Сіроділі чи ще десь, у мене є вороги, які дуже хочуть мене грохнути, але я навіть не знаю, хто вони і за що, і є друзі, родичі і т.д., для яких я була б загубляшкою. Все це створило б до холери велику купу проблем. Просто охуїти яку гігантську. Хоч бери та йди до Хермеуса Мори та дізнавайся про своє минуле. Гаразд. Візьму за основу найкращий варіант. Адже коли я на самому початку взяла за основу варіант, що я не сплю, а цей світ реальний, я мала рацію. Мабуть… Блять! Сука, все! Досить думати про цю хуйню! Так можна себе і в депресію загнати і точно в цьому світі не знайдеться психолога. Незрозуміло навіть, що гірше, їбанута ситуація чи їбануті думки. Їбануті люди поруч із цим точно не стоять. До них я звикла ще у тому світі. Та я й сама, в принципі, по-своєму їбанута. Оно що в таверні витворювала. Мені здається, якщо за цим спостерігав Сангвін, то він задоволено усміхався. Може навіть подрочував? Ха! Якщо це так, цим можна навіть хвалитися. Хоча краще не варто, бо ще образиться. Ображеного на мене принца даедра ще не вистачало. З цими чортами на поточному етапі краще дружити або хоча б просто не зв’язуватися. Мало що. Я ще до ладу навіть не знаю, на що здатна. І як тут на мені працює tgm. Чує дупа, скоро я це дізнаюся. Були б при мені навушники та телефон… Можна було б музику підрубити і їхати було б веселіше. У цьому світі для таких цілей треба із собою барда возити. І те, знатиме він дуже обмежену кількість пісень. І чому зі мною у цей світ не закинуло якогось геніального винахідника, який би підтягнув тутешні технології? Зводила б його в двемерські руїни. Там точно знайдеться щось цікаве та корисне.

Приблизно з такими різноманітними думками я й проїхала всю дорогу до першого, скажімо, чекпоінта. Та сама хатина. За рахунок коня я добралася до нього трохи швидше, ніж це було пішки.

~ А їсти я що буду? Припасів толком не залишилося. Хоча… О. Таки щось залишилося в інвентарі. А ось перед Вітровим піком треба їжі таки роздобути.

Провернувши ті самі дії, що й минулого разу, на ранок я вирушила до Рівервуда. Принагідно згадавши, що звідти я виберусь у якійсь сраці світу, я вирішила залишити коня в селі. На зайві розмови я не була готова, залишати коня на довго у таверни не хочеться, так що я сказала вартовому, щоб він відвів її Алвору і сказав, що Катріна попросила за нею послідкувати до свого повернення. Краще, ніж тягнути її в гору, де буде холодина, не надто багато шансів вижити і потім ще й повертатися за нею. Ще я згадала про ігрову систему швидкого переміщення, якої я, схоже, була повністю позбавлена, як і карти, якою це переміщення проводилося.

Віддавши останні гроші за кімнату, я переночувала у таверні. Рано-вранці одразу відправилася за якоюсь дичиною. Полювання виявилося дуже складною справою. Кілька годин я бігала лісом за якимись зайцями та лисицями. Зрештою побачила, як якийсь вовк завалив козу. Він був один, так що відібрати у нього видобуток праці не становило. Зате тепер я могла не турбуватися про їжу. Цієї кози мені б вистачило на довго. Туша була мною майстерно оброблена, шкура знята, і все це відправлено в інвентар. Під час нетривалого привалу я підсмажила трохи м’яса. Вийшло досить непогано, хоча спецій явно не вистачало. Голод не тітка. А ось ночувати довелося у печері. Багаття стало єдиним порятунком. Принагідно я підсмажила все козяче м’ясо, бо навряд чи мені вдалося б у тих руїнах десь це зробити. Краще приготуватися одразу і закинути все в інвентар.

Так жахливо я ще ніколи не висипалася. Ранок видався нітрохи не добрим. Просуваючись дорогою, я, раптово для себе, наткнулася на напівзруйновану вежу, поряд з якою чергували 2 бандити.

– Гей, красуне. Далеко ти залізла. Хочеш піти цілою, тягни сюди свій гаманець. – нахабно видав мені бандит.

– Дякую за комплімент. А ось на рахунок гаманця хуй вам. Надто вже ви охуївші.

– Чого?! – заревів один із бандитів.

– Схоже ця хвойда зовсім страх втратила. Ну нічо, подивимося, як вона заверещить, коли ми її по колу пустимо. – сказав другий і ці двоє оголили свою зброю. Один мав меч, а другий сокиру.

~ Битися з двома буде проблематично. Скористаюся старою тактикою.

Не довго думаючи, я підпалила обох. Один одразу впав на землю, збиваючи вогонь, а ось другий, що більше, залишився на ногах. В люті він замахнувся сокирою, що кресанула прямо перед моїм носом. Скориставшись моментом, коли він дуже зручно нахилився, я з розмаху зрубала йому голову. Другий все ще катався по підлозі і я вже мала намір його добити, але з вежі вилетів їх ватажок у сталевій броні та з дворучником. Наближатися до такого бугая ідея для мене гімняна. Кинувши меч, я запалила вогонь у другій руці і з двох рук почала поливати полум’ям. Струмінь одразу потрапив йому в обличчя, так що він з виттям позадкував назад. Далі вогонь поступово почав розжарювати його обладунок. Своїм криком він явно налякав всю живність навколо. Щоб описати його крик… Це як покласти вас у залізний чан і підпалити знизу вогнище. Загалом немає нічого приємного в тому, щоб живцем підсмажуватися на сковорідці. Прокричавши так з пів хвилини, він звалився. Я продовжила палити його і ще через хвилину він замовк. У ніс ударив запах горілої плоті. Такий, як і в Хелгені.

– Що ж. Не хотіла я вас так палити, але ви самі напросилися. А де той другий?

По сліду талого снігу я простежила доріжку до обриву.

~ Ну, принаймні, не так сильно мучився. Напевно… Що ж. Схоже, огиди до спалених тіл… Ні. Все ж таки маю. Ну їх у дупу. Огляну краще їхню вежу. Звідки вона, до речі, взялася? Вона взагалі була у грі, чи я її пробігала, не помітивши?

Всередині вежі на першому поверсі я побачила тумбочку, зверху якої лежав мішечок із золотом. Там виявилося 25 септимів. У самій тумбочці нічого корисного не було. А ось уже на верхньому ярусі стояла скриня. Відкривши її, я побачила дуже хороші пожитки. 150 септимів, а до них парочка гранатів, срібний кулон, 3 відмички та золоте кільце з рубіном.

~ Непогано, непогано. Мій бюджет раптово значно зріс. Додам до цього те, що лежить у руїнах і взагалі буде супер. А там і нагорода від Фаренгара буде.

Окрилена успіхом, зовсім забувши про те, що сталося трохи раніше, я спустилася сходами. Знов побачені тіла трохи зіпсували мій настрій. Ватажок досі догорав. А неподалік лежала обгоріла голова громили. Трохи далі його тіло. Залишивши їх не зворушеними, я пішла далі.

~ Ох. Та й холодина ж тут. Скрізь сніг. Хоча стоп… Мені, здається, норм. Холод я відчуваю, але тілу, здається, на нього глибоко насрати. Це через tgm? А якщо спробувати його деактивувати?

З цією думкою прокинувся шалений інтерес, що ж буде. Я викликала консоль та деактивувала чит. Закривши консоль…

– Бляяяяяяяя! Дубаааааак! Сууукаааа! І інвентар не відчиняється! До холеееериии.

Швидко усвідомивши все, що мені потрібно, я знову активувала чит. Одразу полегшало. Я відкрила інвентар, переконалася, що все, що я раніше зібрала, на місці і вже збиралася рухатись далі, як раптом у мене біля вуха свиснуло. Я глянула у той бік, і побачила стрілу.

– Блять! Голова дірява. Я зовсім забула про вас. Сука! – у слух вилаялася я і, приготувавши меч і вогонь, жваво, але під стінкою, побігла в атаку.

Схоже, що бандити біля входу в руїни почули крик ватажка біля вежі, і вже були готові до атаки. Я побачила першого бандита. Він був із сокирою, у хутряній броні.

~ Йохана сокира. Якого дідька ви мені постійно трапляєтеся? Дай я тебе зігрію.

Я пустила в бандита, що підійшов досить близько, довгий струмінь вогню. Хутро спалахнуло дуже швидко. Бандит дико заволав, упав на землю, намагаючись збити вогонь. Я, з’ясувавши розташування стрільця, піднялася далі по сходах, різанула палаючого бандита десь у районі шиї (не було часу розглядати), щоб не мучився, і зигзагами полетіла на лучника. Той навіть не здогадався, що не зможе поцілити в мене і до останнього намагався прицілитися. В останній момент він кинув лук зі стрілою, спробував дістати кинджал, але, по-перше, мені цей кинджал що зубочистка, по-друге, пізно, дядько, ліки пити, якщо меч уже перерізає твою грудну клітку. Хлеснув потік крові і тіло лучника скотилося вниз сходами.

Його тіло я могла вже спокійно оглянути на наявність корисностей. Забрала сагайдак зі стрілами, сам лук підібрала ще коли той тільки впав. У кишенях знайшла 5 септимів та флакон із простим цілющим зіллям. Другий вже не рухався. Холодний вітер, що піднявся, здув з нього залишки вогню і лише одяг продовжував трохи тліти. Я подивилася на те місце, де кресанула мечем. Виявилося, що поспіхом я не потрапила по шиї, розрізавши щоку. Бідолаха, швидше за все, помер від анафілактичного шоку. Раптом я почула шарудіння. Відразу в моїй лівій руці загорівся вогонь і я побачила заціпенілу дівчину, що ховається за колоною, одягнену так само, як і ці бандити. Її обличчя зблідло. У тремтячих руках вона тримала кинджал.

~ Це вона мене так злякалася? Схоже, теж лучниця, а лук свій уже посіяла. Хоча, з іншого боку, напевно, не щодня можна побачити, як твоїх товаришів розмотують, а одного взагалі спалюють. – Відчувши на обличчі якусь вологу, я стерла її рукою. Виявилося, що кров із того лучника дістала навіть сюди. ~ Мдя. Уявляю, який у мене зараз чудовий видок. Імовірно, навіть за мірками цього світу я вчинила жорстоко. Але що мені робити з нею? Напасти на мене вона вже точно не зможе. На скільки можу судити з такої відстані, вона зовсім дівчисько.

– Якщо хочеш жити, вали звідси та знайди собі інше заняття. Полювання, наприклад. Бандиткою бути явно не твоє. Чи хочеш спробувати долю та напасти? Боюся, тоді на тебе чекає така ж доля, – я вказала рукою на обгоріле тіло, – чого мені не хотілося б.

Дівча, дивлячись на мене, почало потроху вибиратися з-за колони у бік дороги. Щоб дати їй упевненості, що я її не зачеплю, я сховала меч у піхви. Проте око з неї не спустила. Мало що вдумає з переляку. Та вже трохи сміливіше й швидше рушила в тому ж напрямку і, коли, на її думку, відстань між нами була достатньою, вона розвернулась і чкурнула вниз схилом.

~ Сподіваюся, хоч не вб’ється з гори. Сенсу тоді від мого благородства? Гаразд. Вистачить шмарклів. У грі всередині було ще двоє.

Я, наскільки могла, акуратно спробувала відчинити важкі двері, але вони все одно голосно заскрипіли, а акустика зали доробила свою справу. Ті двоє одразу почули, що хтось увійшов.

– Гей ви там! Я ж сказав вам стояти на сторожі. І досить нити, що там холодно! – одразу закричав один із бандитів, не бачачи, хто увійшов до зали через колону та купу стародавнього каміння.

Я вирішила не паритися і відразу рвонула до нього з мечем наперевагу. Бандит вже дійшов до колони, як раптом на нього налітаю я, і, не зупиняючись, перерізаю живіт виставленим набік мечем. Жінка, ледь схаменувшись, схопила з пояса короткий меч і змогла захиститися від мого першого удару. Спробувала контратакувати, але через довжину меча не дістала. А ось я, цілячись у шию, кресанула їй трохи нижче рівня плечей. Крик, дзвін падаючого меча та контрольний у серце.

~ Ну поки все йде вдало. Подивимося, що тут є. Та у них тут справжня тусовка була. Сумніваюсь, що того біля входу і цього на труні пацюрва загризла. Зі своїм винищенням вони, в принципі, і без мене тут справлялися.

З тіл я зібрала по 10, 15, 5 та 20 септимів, а також їхню зброю. Броню забирати особливого сенсу немає. Вона була пошкоджена і вся у крові. Таку торговцям явно не продаси. Також мною була розкрита скриня, всередині якої лежали аметист, 44 септими і слабкі зілля лікування і магії.

~ Не погано, не погано. Враховуючи дорогоцінне каміння, мій бюджет зріс на 500 септимів як мінімум. А до цього ще ті брязкальця. А як я збагрю зброю? Все б нічого, але в цьому світі у торговців явно виникнуть питання. Якщо з поясненнями, звідки я це все взяла, можна ще якось порозумітися, то ось як я їх ношу за собою і звідки їх дістаю, для них справді буде великою загадкою, на яку вони точно захочуть отримати від мене розгадку. На скільки я зрозуміла, бездонним інвентарем, та й взагалі інвентарем, у цьому світі володію лише я.

Після того, як я зібрала все, що можна було, я вирушила далі. Зарослі корінням коридори виявилися дуже довгими. Принагідно я, звичайно, зазирала в усі урни та інші місця, де могло щось лежати. Всі ці стародавні стіни тиснули на мене, а знаходитися тут було дуже не затишно. Повернувши до одного з коридорів, я побачила чоловіка. Це був один із тих бандитів. Він підійшов до важеля у центрі великої кімнати і, як тільки він його повернув, зі стін у його бік рушило безліч стріл. Відскочити цей недоумкуватий, звісно, не зміг і звалився поруч із важелем, весь утиканий стрілами.

~ Та годі. Хіба вони, пробравшись сюди, не мали дізнатися про пастки?

Я оглянула його тіло. Знайшла при ньому 33 септими, кинджал, сталевий меч і смолоскип. Броня виявилася добротною та цілою. Недовго подумавши, було вирішено забрати її разом зі стрілами. Зрештою, убитий бандит залишився лише у спідній білизні.

~ Ну а що. Йому все це добро все одно не знадобиться. До речі, настав час уже й свій залізний меч на сталевий поміняти, бо якось воно не комільфо.

Я зняла з пояса меч і відправила його в інвентар. Натомість я дістала щойно піднятий сталевий меч. Оглянувши його, я зробила висновок, що він гостріший, міцніший, та й красивіший. Зважаючи на всі його переваги, він вирушив до мене на пояс замість попереднього.

~ Текс… Стандартна головоломка з колонами, що повертаються. Але де підказки? Вони були на самому верху, над проходом. У цьому світі стародавні норди, схоже, вирішили, що ті, хто прийдуть сюди, будуть не такими вже й тупими та й який сенс залишати явні підказки, якщо хочеш, щоб ніхто не пройшов.

Я піднялася сходами до того місця, де у грі висіли зображення підказок. Час побив ці стіни, але я помітила куточок якоїсь таблички, заваленої невеликим камінням. Розгрібаючи каміння та піднявши металеву табличку, за розмірами десь 10 на 5 сантиметрів, я побачила на ній ледь помітні через іржу вибиті зображення.

~ Тепер мені, здається, зрозуміло, чому той поліз у пастку. Він тупо не знайшов підказку і діяв, не подумавши про наявність чогось, що може вбити. Якщо не помиляюся, вглиб руїн пробрався данмер із золотим кігтем. Схоже, він якось розгадав цю загадку, пройшов, а механізм автоматично закрив прохід і повів колони з правильних позицій. Дуже цікавий механізм. Думаючи про це зараз, у мене значно піднялася думка про стародавніх нордів. Не лише воювати вміли. Серед них виявилися дуже розумні проектувальники.

Розібравши, що було намальовано на табличці, я почала виставляти колони у потрібному порядку: змія, змія, кит. Зважаючи на все, попередні рухи їх трохи розгальмували, тому колони відносно просто піддалися моїм маніпуляціям. Повернувши важіль, прохід попереду мене відкрився і я змогла рушити далі.

Попереду була скриня і трохи інших пожитків, залишених на столі та полицях. Звичайно, я зібрала все.

~ Трясця. Мені тепер спускатися по цих тендітних дерев’яних сходах? Я боюсь таких ненадійних конструкцій.

Робити не було чого і спуститися таки довелося. Дерев’яні сходи скрипіли і погрожували ось-ось проломитися під моєю вагою. Внизу я помітила 2 туші гидьків (ориг. “Skeever” – великі пацюки, що у російській локалізації звуться злокрисами. Також буду називати їх пацюрвою тому, що ця назва мені більше подобається). Схоже, їх тут убили ще до мого приходу. У наступній кімнаті все було в павутинні. На столі лежав якийсь сувій. Однак, тільки-но я до нього доторкнулася, він розсипався. Час тут явно не шкодує предметів. Чим далі я просувалася коридором, тим більше навколо ставало павутиння. Я приготувала меч та вогонь. А ось і ті самі проходи в кімнату, де своє лігво влаштувала величезна павучиха. На підлозі я побачила кілька убитих павуків. Схоже, це вони накидали всієї тієї павутини і, враховуючи, що інших членистоногих тут не видно, лігво досить молоде.

~ Подивимося. Прохід щільно заліплений. Торкатися цієї гидоти немає жодного бажання, так що просто її спалю. Як тільки це станеться, павучиха спуститься. Сподіваюся, вона буде достатньо великого розміру, щоб не пролізти у цей прохід. Якщо це так, спалю її звідси, попутно виляючи з боку в бік, щоб вона не поцілила у мене павутинчастою грудкою. Якщо ж пролізе… Ну в такому разі мені нічого не залишиться, як відбиватися. Теоретично, я могла б на неї застрибнути, але біс його зна, чим це закінчиться. Що ж. Усі нюанси тут я не продумаю, тож уперед.

Зробила все як задумала. Павучиха одразу кинулася в мій бік і, на моє велике щастя, не змогла пролізти в прохід. Я сховала меч у піхви і почала палити її з обох рук. Раптом трапилося те, чого я не врахувала через те, що ігрові павуки так не робили. Вона полізла нагору з проходу. Потік вогню дістати її вже не міг.

~ Їбуче страшило! І що мені, блять, тепер робити? Дістати її не можу, а як тільки я туди сунуся, вона мене зашибе, настрибнувши зверху. Суча печінка. Які у неї хоч ушкодження? Наскільки сильно я її підсмажила? Хвилинку. Там же зараз висить той лайдак данмер. З його позиції йому видно всю кімнату, а значить, він чудово може видати мені розташування павучихи і в якому вона стані.

– Гей, ти там, сірий! – крикнула я всередину – Ти там живий? Бачиш цю тварюку?

– А? Так. Бачу. Вона прямо над входом. – крикнув він. Судячи з голосу явно прихринів, що я його гукнула.

– Які в неї ушкодження? – продовжила я ставити запитання.

– Ти сильно засмажила їй морду. Волосини досі тліють. О… О боги! Вона повзе до мене! Зроби що небудь!

– Їбуча курва. Хоча стоп. А це шанс.

Я акуратно виглянула з проходу і побачила, як павучиха справді повзла до данмера. Скориставшись моментом, я вскочила в кімнату і двома руками підпалила павутиння довкола. Воно спалахнула за секунду і я направила потік вогню із двох рук у павучиху. Та видала якийсь пискучий звук і спробувала втекти у дірку в стелі. Однак вогонь дійшов вже туди, і вона впала на підлогу до верху черевом. Продовжуючи поливати її вогнем із однієї руки, я оголила меч і заскочила на неї зверху. З легкістю проткнувши абсолютно незахищене черево, я розрізала його вздовж. Визг посилився. Тварюці було дуже боляче. Мить і все припинилося. Тільки я зібралася спокійно зітхнути, як почула крик данмера.

– Ти що, ідіотка?! Ти тут усе підпалила! Вогонь зараз перекинеться павутинням до мене!

Це й справді було так. Підхопившись, я вирізала мечем данмера з павутиння і забрала його з проходу. Щойно я це зробила, там усе спалахнуло.

– Боги. Це було близько. Як ти взагалі змогла так довго поливати її полум’ям такої сили? Прошу, розв’яжи мене швидше. – сказав данмер.

– Розв’язати? Тобто, ти називаєш ідіоткою ту, хто врятувала твоє жалюгідне життя і тебе ще розв’язувати? Нахуй мені це потрібно?

– Прошу тебе. У цих руїнах заховано багато багатств. У мене є ключ, без якого не відчинити двері до них. Звільни мене і ми поділимо всі багатства навпіл.

– Думаю, ти про Золотий кіготь, який ти спер із лавки Лукана?

– Так. Саме про нього. Я знаю, як ним скористатися.

– Ну і чому я маю вірити, що він у тебе? Щось я його не бачу.

– Він там. Завис у павутинні поряд зі мною. У мішку, що горить! Швидко витягни його звідти!

Я схопила мішок і зняла його з кігтя, мало не обпаливши собі руки. Як і у грі, він був доволі масивним предметом. І визнаю, якби я цього не зробила, вогонь міг би пошкодити тонкі пазурі, якими цей ключ вставляється у двері.

– Що ж. Дякую. Вибач, але як ним користуватися я знаю сама. Приємно лишатися.

– Що? Ти хочеш залишити мене тут? Їбуча пизда, негайно розв’яжи мене!

Остання фраза не на жарт мене розлютила. Я підскочила до нього з вогнем, що горів у правій руці, піднісши його прямо до макітри ельфа.

– Слухай, сірий ти хуй. Я дуже люб’язно врятувала твою нікчемну тушу від долі бути живцем перевареним, а потім ще й підшмаленим. І ось так ти мені дякуєш, вилупку? Я не павучиха, живцем переварити тебе не зможу. Але виправити другий пункт цілком зумію. Дізнаєшся, як було твоїм дружкам зовні, а я з радістю помилуюсь, як горить данмер.

– Стій, стій, стій! Пробач! Прошу! Я забираю свої слова назад, тільки не спалюй! – благав ельф.

– Слово не пташка. Вилетить, хрін ти його спіймаєш. А ось воно тебе може цілком собі на той світ відправити. Як там потойбічний світ у данмерів зветься?

– Прошу, відпусти! Я одразу піду з цих злоїбучих руїн і не повернуся сюди ніколи! Забирай собі все, що знайдеш!

– А ось те, що я заберу звідси, вирішувати мені. – сказала я, прибираючи вогонь і дістаючи мисливський ніж. – Розплутувати тебе я не маю жодного бажання. Надто вже ти пиздиш, не подумавши. Та й біс його зна, чи не встромиш ти мені чогось у спину, поки я двері відкриватиму або битимуся з драуграми. Але ж я не жорстока лиходійка. – з цими словами я кинула ніж поряд із данмером. – Тримай. Сам собі допоможеш.

– І як же я, блять, це зроблю?!

– А мене це вже не їбе. Думай своєю головою. І ось тобі порада. Поспішай. Чорт зна, чи згоріли яйця цієї тварюки і чи не вилупляться звідти незабаром її голодні нащадки.

Швидше за все, Данмер хотів покрити мене триповерховим, але стримався. Він хоч і вилупок, та не повний ідіот. Залишивши його наодинці з ножем і трупом павучихи, я рушила далі. У сусідній кімнаті я знайшла звичайний камінь душ та кілька монет. Трохи згодом, прихопила ще й інструменти для бальзамування, подумавши, що як-небудь можуть стати в нагоді.

~ Якщо так подумати, то зрештою я все одно йому життя врятувала. Він у будь-якому разі відкинувся б від драугрів, а так має всі шанси вибратися звідси. Якщо, звичайно, вистачить мізків та вміння додуматися, як скористатися ножем. А ще він здивувався моїм використанням вогню. Швидше за все, маги не херачать ним так довго через обмеження мани. У мене ж мана нескінченна.

З роздумів мене вивів шум. Швидше навіть хрускіт. Оглянувши зал, я побачила, як з однієї полиці підіймається драугр. Потік вогню і сухе тіло миттю спалахнуло, як факел. З іншого боку, на мене побіг ще один. Так само він повалився на підлогу, але пробігши перед цим кілька метрів. Я пройшла трохи далі і перед моїм обличчям кресанула сокира. Знову сокира… Цього разу, щоправда, одноручна. Мечем я відбила другу спробу атакувати і відрубала драугру руку, якою він цю сокиру і тримав. Ще один вертикальний удар і вбік полетіла друга рука. Колючий удар пробив іржавий обладунок, але драугр, нанизуючись на нього, намагався і далі рухатися на мене. Витягнувши меч, я зробила заскок йому за спину та розбила його вздовж на 2 половини. Суха туша впала, але ця тварюка продовжила рухатися, звиваючись і гримаючи іржавим обладунком по кам’яній підлозі. Останнім ударом я розрубала йому голову і він нарешті завмер.

~ Фууух. Ну і лячні тварюки. Як зомбі у фільмах та іграх. В принципі, це до певної міри теж зомбі. Хоча ні. Мумії. Але суті справи не змінює. Вони до сраки живучі. Щоб ці тварюки здохли, їх треба спалити, або відрубати, розрубати або якось знищити голову. Що ж. Дуже добре, що магія вогню у цьому світі така імбова, а в мене є чит. Інакше я відкинулася б ще на тих бандитах біля вежі.

Зібравши з драугрів зброю, я потупала далі, але вже акуратніше, прислухаючись до кожного шереху. Як тільки я бачила рух на полиці, я пускала в той бік вогняний потік. Завдяки цьому драугри падали за метр від того місця, від якого вставали. Періодично одночасно вставало кілька драугрів. У таких випадках я палила їх, відступаючи назад і, якщо драугр опинявся прямо поруч зі мною, рубала його мечем. Так я пройшла кілька кімнат та коридорів, збираючи все, що мало хоч якусь цінність. Вдалося знайти навіть із десяток золотих монет. Але не септимів. Якихось давніх. Як не крути, у ті часи, коли були створені ці поховання, навіть ще першої імперії не було, не кажучи вже про Імперію Септимів. Так я дійшла до коридору з маятниками, на кінцях яких були леза.

~ Ух бля. І знову я забула про дуже важливу деталь. І як їх пройти? Я не хочу робити це так, як це було у грі, намагаючись проскочити між ними.

Я дістала один зі стародавніх мечів і спробувала закупорити ним маятник, коли той увійшов у стіну. Але нічого не вийшло і я мало не впала під лезо.

~ Гімняна ідея. Розбити їх теж не вдасться. Схоже, доведеться проскакувати.

Постоявши трохи, запам’ятовуючи і підлаштовуючись під швидкість і періодичність їхнього руху, а також відстані між ними, я проскочила одне лезо, зупинившись за кілька сантиметрів від другого. Постоявши ще трохи, пройшла друге. Пройшовши третє лезо, я наступила на якийсь камінь. Втративши рівновагу, я почала падати, але встигла схопити рукою ланцюг, на якому й утрималася. Піднявшись і відпустивши його, маятники пішли у стіни та припинили рухи.

– Бл… – я закрила собі рота двома руками, щоб не закричати від надлишку емоцій і не розбудити драугрів раніше часу.

~ Бляяяяяяяяя!! Пизда! Курва! Їбана хуйня! Мене мало не перерізало нахер! Я, звичайно, хочу знати, як працює tgm, але не ціною відрубаної голови! Фух. Досить. Достатньо. У минулому житті я не помічала за собою матюків в таких величезних кількостях. Навіть у думках. Цей світ явно погано впливає на мене. Опа. А це що?

Я побачила глечик з маслом, що звисає зі стелі. Акуратно знявши його, я спробувала відправити його в інвентар. На моє щастя, це вийшло, а значить, мій план боротьби з фінальним босом має шанси на успіх.

Подальший рух коридорами і тунелями був без зайвих ризиків. Я так само палила драугрів лише побачивши їх рух і рубала їх, якщо наближалися надто близько. Поступово у мене це виходило все краще і краще, так що я почала справлятися з ними досить швидко. По дорозі мені траплялися скрині та урни, які я повністю обчищала, відправляючи всі предмети в інвентар. Я пройшла печеру з водоспадом. Спускатися донизу не стала, ну його нафіг. Все було не погано, мій настрій трохи піднявся, хоча знаходитись тут було все одно дуже неприємно. Один з драугрів виявився сильнішим за попередніх. Проте все за тією ж тактикою “пали і задкуй”, мені вдалося подолати його без надмірних зусиль.

В одній із кімнат з драуграми я доповнила свою тактику палаючим маслом, яке було розлито на підлозі. Щойно я трохи розслабилася, мені в плече прилетіла стріла. Найсильніший біль не дав мені орудувати мечем, тому останнього виродка, що мчав на мене, я допалювала з однієї руки. Він майже добіг до мене, замахнувся мечем і звалився на землю. Я ж заскочила за труну, щоб драугр-лучник не зміг мене дістати.

~ Їбучий випадок, сука, боляче! – Розлючена, я висмикнула стрілу, після чого пішов різкий, ще сильніший біль – Якого хуя tgm не відрубав мені біль?!

Я відчула, як біль почав згасати, а рана швидко затягуватись. Я це відчула, так швидко проходив цей процес.

~ Ось я і дізналася, як воно працює. Мене можна поранити, але рана вмить затягнеться. Тільки ось біль при цьому зберігається. Я розумію, що факт начитереного безсмертя по суті підтверджений, але бля… Найприкріше, що навіть якби я пам’ятала абсолютно всі чити, серед них не було б жодного, який міг би відключити болючі відчуття. Так. Потрібно усунути стрільця і далі вже можна думати про це скільки завгодно.

Непомітно підібравшись ближче до стрільця, я підпалила його. Той скотився з колод сходів і без особливих заперечень гигнув.

Ще через пару коридорів, я, нарешті, дісталася до тих самих дверей. Діставши з інвентарю кіготь, я розгорнула його і викрутила кільця на двері відповідно до малюнків на кігті. У двері цей ключ увійшов дуже плавно. Щось усередині клацнуло й почувся шум давніх механізмів. Повільно важкі двері, які можна порівняти з тими, які в моєму старому світі ставлять у сховищах великих банків, опустилися. Переді мною відкрився прохід до останньої зали цих руїн.

~ Ось він. Фінал усієї цієї хуйні. Нарешті. Насамперед треба забрати слово сили. Після цього має ожити бос.

Обережно я пройшла до струмка, перейшла міст і повільно, поглядаючи на труну, що стоїть у центрі, я підійшла до стіни слів. Від сяючого слова драконячою мовою до мене пішли потоки. Коли вони огорнули мене, я відчула, ніби в мене увійшла якась енергія і розчинилася десь усередині. Відразу після цього я якнайшвидше дістала посудину з маслом. Кришка труни відкрилася і я закинула цей глечик туди. Тіло драугра-володаря відразу запалало. Я з двох рук почала поливати його вогнем, але, незважаючи на все це, він піднявся.

Пролунало громоподібне “Ро Да” і мене відкинуло в стіну. Він був дуже сильний. У спині щось хруснуло, але, на щастя, хребет залишився цілим. Ледве оклигавши, я побачила драугра, що мчить на мене. Схопившись на ноги, я знову збільшила відстань між нами та почала поливати його вогнем. Драугр знову набрав повітря в груди і крикнув, але цього разу я сховалась за його труною.

~ Якщо він так і кричатиме, хто знає, чи зможу я ухилятися. Потрібно якось підгадати момент та напасти зі спини. Відрубати йому голову і справі кінець.

Драугр уже підбирався до труни. Я чула, як хрускіт його кісток і брязкіт іржавої порваної кольчуги наближалися все ближче. Якоїсь миті я наважилася, схопилася з-за труни і, відштовхнувшись від її краю, стрибнула на ворога. Він спробував набрати повітря в груди, але мій меч встромився в його плечі. Я вчепилася за нього і різким рухом різанула по шиї. Живий труп схопив мене і з силою кинув убік, але справа вже була зроблена. Оклигавши трохи від удару об підлогу, я подивилася на фінального боса. Його голова бовтнулась на недорізаній мною жилці і відпала, коли тіло звалилося.

– Бляяя. Думала, здохну. Уявлялося все це набагато краще. Він точно вже не встане? – я підвелася і переконалася в тому, що його тіло більше не рухається. – Так, сухий вилупку! Фух! Заберу все, що тут є і настав час валити звідси. Не хочу залишатися тут жодної зайвої секунди.

Сказала, зробила. Насамперед забрала сокиру та щит драугра. У скрині, що стояла поруч із труною, я знайшла 200 стародавніх монет, нордські прикраси, кілька дорогоцінних камінців і той самий драконячий камінь. Виявився він досить великим і важким. Кілограм 5, не менше. Все це вирушило до мене в інвентар і я, трохи кульгаючи, вирушила до виходу. Відкривши хід у тунель, я вийшла у невелику печеру. Мабуть, тут було якесь маленьке святилище. Поруч стояла скриня, в якій я знайшла 63 септими.

І ось я, нарешті, виходжу на вулицю. Відразу відчулося свіже повітря, що різко відрізнялося від печерного, що застоялося. Сонце вже давно зайшло, а перед моїми очами з’явилося чудове зоряне скайрімське небо.

~ Завжди любила це небо у грі. Тут воно стало ще кращим. Всі кісточки та м’язи болять незважаючи на tgm. Зважаючи на все, це за рахунок напруги. І, можливо, трішки психосоматики. Чит вже давно відновив усі мої ушкодження. Що ж. Поспішати особливо нікуди, дикі тварини тут мене не дістануть, так що…

Після застосування заклинання чистки, я лягла на камінь, підклавши під голову сумку і просто вирішила трохи помилуватися небом.