Вирішальна битва

Попередження: назва розділу вказує, що тут буде битва (і в наступному розділі теж), а ще з’явиться Розьє, уривки з ним вважаю найбільш неприємними у своїй роботі, тому лишаю це попередження

— Герміоно, прокидайся, почалося.

Вона була не певна, що фраза, яка вирвала її зі сну, звучала саме так, однак розуміння немовби прийшло ще до того, як свідомість цілком увімкнулася.

— Смертежери тут? — перепитала вона.

Реґулус нависав над нею, тримаючи руку в неї на плечі, сорочка ще була розстібнута. Він кивнув.

— Гаразд, — Герміона миттєво скочила з ліжка, наче заповзявшись показати, що вона готова і зовсім не панікує.

Але вона панікувала. Натягнула штани і закрила обличчя руками в марній спробі зібратися докупи. Вони не готові. Гаррі не готовий.

— Герміоно, маємо взяти себе в руки, — наполегливо сказав Реґулус. Він уже встиг повністю вдягнутися.

Замок струснуло. Зі стелі посипалися порохи. Але Блек лишався цілком зібраним:

— Просто зчепити зуби і зробити все від нас залежне. Спокійно. Як роботу, хоч і важку.

Герміона кивнула. Не те щоб його спокій передався їй, однак і не те щоб вона мала якийсь вибір. Це найбільш нестерпне у чужому нападі. Ти не робиш вибору встрягнути у війну, тобі лишається тільки оборонятися. Це вибиває відчуття контролю над своїм життям, а Герміона від цього відчуття буквально залежала.

— Треба постаратися зробити так, щоб вони пошкодували про своє рішення, — додав Реґулус з натяком на посмішку, а тоді коротко поцілував її волосся.

Вдягалася вона немов в якомусь тумані. Замок періодично стугонів і тремтів, однак це не допомагало осягнути реальність того, що Смертежери під стінами Ґримового Лігва. Голова була на диво порожня, Герміона все робила на автоматі.

— Як вони знайшли нас? — єдине, на що спромігся її мозок.

— Наразі не дуже ясно.

— Знову зрадник? — вона уважно поглянула на Реґулуса.

Той знизав плечима.

— Згодом дізнаємося так чи інакше.

Вони разом спустилися у великий передпокій. Більшість уже зібралася там. Ельфи-домовики принесли верхній одяг.

— Герміоно, хвала Мерліну! — вигукнула Ейлін.

— Де ти була? — спитав Гаррі. — Я ходив до твоєї кімн… — він прикусив язика.

Герміона відчула, як спалахнули щоки під насмішкуватим поглядом Ейлін. Смішно, вона може зараз загинути, але її непокоїть, що ж бабуся подумає про її поведінку.

Знадвору зайшов Муді.

— Ще кілька хвилин і щиту кранти, — сказав він таким буденним тоном, наче повідомляв про погоду на вулиці. — Патронусів із закликом про допомогу розіслали скільки змогли, заважають тварюки, яких пускає Розьє. Але Патронусів Нарциси він затримати не міг, тож хтось та й прийде. Поттере, пропоную тобі не лізти до останнього.

— Чого б це? — обурився Гаррі.

— Бо проти Рідла нема кого ще поставити, незамінний ти наш, — втомлено нагадав Муді.

Герміона роззирнулася з певною пересторогою, але ніхто зі Снейпів, схоже, не планував забороняти їй брати участь у бою. З-за зачинених дверей вітальні чулися голоси Талії та Стелли — без сумніву, вони сперечалися якраз на цю тему.

Муді зробив короткий інструктаж. За його планом, частина Ордену фенікса от-от має прибути і напасти на Смертежерів з тилу, ну а їм доведеться зустрітися з ворогом обличчям до обличчя. Після того всі потягнулися надвір.

— Сьогодні все це закінчиться, — з ентузіазмом сказав Дикозор.

У дворі було світло: захисний щит став видимим, по ньому бігали блискавки, осяюючи все навколо примарним світлом. Це дуже нагадувало падіння Гоґвортсу. Герміона струснула головою. Зараз не час для тривожних спогадів.

Звідкись залунав хрипкий сміх Сіріуса і, піднявши голову, Герміона побачила, що старший Блек спокійнісінько стоїть на замковій стіні і спостерігає. Ще більше Герміона здивувалася від того, що поряд з ним була Нарциса.

Блискавки перестали бігати щитом і він наполовину потьмянів, а з-за стіни почулися звуки битви.

— Там добіса людей! — прокричав Сіріус. — Вони прийшли нам на поміч, щоб ви розуміли. Зараз буде класний момент, щоб завдати удару. Сьогодні ми зробимо це! Або помремо!

Герміона гучно втягнула повітря. Над головою раптом з шипінням злетіла величезна світлова куля, Сіріус свиснув, наче прикликаючи пса. Спочатку Герміона вирішила, що нерівне світло кулі зіграло з нею злий жарт, проте придивившись, зрозуміла, що їй не здалося: численні скульптури псів, що прикрашали виступи замку, ожили й кинулися вперед. Крізь відчинені парадні двері теж ринула зграя кам’яних і мармурових псів. Безмовно вищирившись, вони з неприродною швидкістю промчали між рядами чарівників, спритно огинаючи їх, ніби були зовсім не кам’яними. Пси висипали за стіни маєтку і звідти почулося гарчання. Потім брама розчахнулася ще трохи ширше і чарівники пішли у наступ.

Перед Смертежерами наступали інфернії. Їх було багато і вони виявилися значно спритнішими, ніж біля Гоґвортсу, проте кам’яним псам нічого не вартувало розібратися з ними. Однак слідом за розтерзаними на шматки інферніями вже просувалися тролі з кийками. Ніч пронизав звірячий рик, вони махали своїми кийками, дроблячи кам’яних псів Блеків на друзки. Чарівники почали метати в них закляття, але чи не половина променів відскакувала від товстої шкіри тролів. Герміона та Реґулус одночасно метнулися вперед. Тут і там з хлопанням з’являлися домові ельфи — блеківські, гоґвортські та інших чистокровців. Маленькі створіння теж хоробро вступали у бій; частина з них видивлялася поранених, щоб доставити їх у замок і надати першу посильну допомогу.

Четверо найближчих тролів вкрилися шаром криги від чарів Реґулуса.

— Останній штрих! — Сіріус змахнув руками і крижані скульптури з гуркотом завалилися й розбилися вщент.

Реґулус кинувся ліворуч, а Герміона — праворуч, на ходу чаклуючи стіну вогню, щоб захистити чарівників. Тролі завили ще голосніше, в паніці сахаючись від полум’я. Земля тремтіла під їхніми лапами.

Герміона зробила широкий помах рукою, намагаючись поширити вогонь якнайдалі, відганяючи тролів і перегороджуючи шлях іншим нападникам. Точніше вона думала, що стіну вогню не пройде ніхто. Зосереджена на своїй силі, вона не помітила, як її полум’я залишилося єдиним джерелом світла.

Різкий порив холодного вітру задув стіну вогню, ніби свічку, і Герміону збило з ніг його обпікаючим подихом. Їй здалося, ніби вона впала в прірву: все навколо раптово поглинула непроглядна темрява, згасли і зірки й блискучий диск місяця. З усіх боків обступив нестерпний холод. Зникли всі звуки. Герміона шепнула:

— Люмос.

Але перед очима було так само темно. Мороз аж тріщав.

— Експекто патронум!

Важко було викресати потрібну емоцію, страх стискав серце лещатами. Слабкий сріблястий струмінь виповз із чарівної палички, але дементор, що простягав до неї слизькі лапи, все ж відсахнувся. Герміона схопила крижане повітря ротом і повторила спробу, думаючи про всіх, хто був їй дорогий.

Срібляста видра застрибала навколо неї, розганяючи цілу зграю дементорів. Морок трохи розвіявся, і Герміона підвелася. Дементори так і вилися навколо — їх було багато, мабуть, тут зібралися всі вартові Азкабану. Вони кружляли над людьми, створюючи над ними живу вирву, раз у раз спускаючись нижче і з хрипом всмоктуючи в себе емоції. А може, й душі. А з усіх Блеків створювати Патронуса здатна тільки Нарциса.

— Реґулусе! — крикнула Герміона.

Не знаючи, куди бігти, вона крутнулася на місці й кинулася туди, де востаннє бачила Блека, насилу утримуючи при собі Патронус. Дементори ліниво, з неохотою забиралися з її шляху, щоб практично відразу повернутися до своїх жертв. Чудовиськ було забагато.

— Чорт, — прошипіла Герміона.

Не могла ж вона отак лишати людей!

Вона змахнула паличкою, вказуючи Патронусу, куди рухатися. Видра стрибала туди сюди, допоки чарівники на землі не отямилися достатньо, щоб начарувати власних Патронусів. Тоді Герміона побігла далі з жахливим відчуттям, що запізниться. Вона з усіх сил боролася з панікою, щоб утримати поруч із собою Патронус, який тремтів, ніби полум’я свічки на вітрі. У напівтемряві Герміона з розгону налетіла на когось і впала на обмерзлу землю, але відразу схопилася, грубувато відштовхнувши від себе того, з ким зіткнулася.

— Реґулусе! Реґулус! Реґ! — кричала вона.

Вона зовсім виснажилась і вже була не певна, чи в правильний бік бігла, бо не могла його знайти. Страх поглинав не гірше за темряву. Крики, холод, смердюче дихання демонів десь зовсім поруч — їхні роби час від часу торкалися її.

Патронус затремтів і остаточно розтанув. Герміона занурилася в пітьму й оглушливе серцебиття у вухах.

Повітря обпікало легені.

Повз проскочив ще чийсь Патронус-пес. Потім ще один. І ще. Всі вони чомусь здавалися однаковими, але ж так не буває? Дементори ковзнули в сторони і Герміона пальнула вогнечарами навздогін одному. Без палички — просто рукою. Той зашипів, лякаючись і вогню теж. Звісно, разом дементорам вдалося загасити вогонь. Та може, його просто було недостатньо? Герміона постаралася поцілити ще кількох створінь, а тоді знову віднайшла в собі сили на Патронус.

Навколо справді носилася зграя однакових Патронусів — Герміона впізнала Нарцисиного коргі. Невже Нарциса може створити більше одного Патронуса? Таке взагалі реально?

Дементори потроху відступали під натиском тих сяйливих собачок. Та й інші чарівники докидували своїх Патронусів.

Коли дементори дали драла, якийсь час панувала приголомшена тиша, і навіть виникло відчуття, що все закінчилося, погане залишилося позаду.

А потім тишу порушили звуки явлення.

І почалося божевілля.

Герміона одразу пригнулась, рятуючись від зелених променів. Всюди з’являлися Смертежери, орденці, просто якісь незнайомці, здалеку було чути голос Муді, який щось наказував. Герміона кинулася бігти. Вона сама не знала, куди, нікого не впізнавала, хотіла лише одного — знайти Реґулуса. Вона пригиналася, дивом уникаючи зелених променів, раз по раз її штовхали, і вона ледве утримувалася на ногах, але впасти означало бути затоптаною. Паніка. Навколо паніка та крик. Перед очима кружляв дикий хоровод облич і кольорових спалахів, і якось несподівано вона вискочила на вільний п’ятачок.

І нарешті побачила його. Секунда: зосередитись, усвідомити… серце зайшлося в полегшенні. Реґулус лежав на землі, притискаючи кулаки до чола, заплющивши очі і хитаючи головою з боку в бік — здається, він все ще не міг прийти до тями. А буквально за кілька метрів від нього явився знайомий Герміоні Смертежер — світло місяця змушувало його світле волосся майже світитися.

Розьє. Людина, через яку вона пережила, мабуть, найгірші хвилини свого життя. Саме на ньому зосередилася вся її ненависть до Смертежерів.

Герміона підняла паличку і закричала:

— Бомбарда!

Земля під ногами Розьє здибилася брудним стовпом, Смертежера підкинуло в повітря, а там, де він стояв, несподівано розкрилося провалля, жадібно поїдаючи ґрунт клаптик за клаптиком. Герміона позадкувала, наштовхнулася на когось і наступної миті земля пішла в неї з-під ніг.

***

Реґулус ніяк не міг оговтатися. Над головою свистіли промені проклять, а прямо попереду зяяло провалля, що розтягнулося на десятки метрів праворуч і ліворуч. Звідки воно взялося? Реґулус уже хотів підповзти ближче і зазирнути всередину, коли на його плече лягла чиясь рука. Він здригнувся й озирнувся.

— Спиною до спини! — крикнув Сіріус з азартною посмішкою.

Реґулус якусь мить збентежено дивився на простягнуту долоню, потім усміхнувся братові й міцно вхопився за його руку. Сіріус ривком підняв його на ноги, і вони зайняли позицію спиною до спини. І дуже вчасно: з гущавини битви на них вискочили Джаґсон і Роулі. Не найсерйозніші противники, але й Реґулус і Сіріус ще недостатньо оговталися після бурхливих обіймів дементорів. На свій родинний хист розраховувати не доводилося. Давати Джаґсону право першого удару Реґулус не збирався і запустив у нього прокляттям, перш ніж той зрадів шансу битися зі «зрадником Блеком». Прокляття, на жаль, вийшло зовсім не таким потужним, як звик Реґулус, зачепило супротивника по дотичній і не завдало йому особливої ​​шкоди — якби Реґулус був в ударі, Джаґсон уже спочив би в мирі. Тому довелося створити щит і сподіватися, що через якісь півхвилини все налагодиться. Він знав, що Джаґсон не прихильник Непрощенних заклять, однак у ситуації, що склалася, навіть він не буде довго вагатися.

Сіріус за його спиною проробив те саме, і вони почали кружляти на вільному п’ятачку землі, то ухиляючись від проклять, то закриваючись щитами. Якби він мав час на абстрактні роздуми, Реґулус неодмінно здивувався б тому, як у них із Сіріусом виходить діяти так злагоджено — ніби вони мислять однаково. Вони в потрібну секунду дружно робили крок в одну чи протилежні сторони — залежно від того, що було вигідніше. Вони вчасно підстраховували один одного щитами й закляттями, і всі їхні рухи були настільки синхронними, ніби вони багато разів репетирували цю ситуацію або взагалі могли обмінюватися думками. Джаґсон і Роулі вже добряче видихнулися і розлютилися, адже це було абсурдно — на крихітному п’ятачку землі жодного разу навіть не зачепити супротивників.

Обох братів ситуація починала веселити — чим далі, тим більший приплив сил відчували обидва, ніби заряджаючись від своєї несподіваної єдності. Реґулус міг поставити на те, що вони знають, чим це закінчиться. І він угадав.

— Авада Кедавра! — в два голоси заревли Джаґсон і Роулі, теж проявляючи несподівану однодумність.

Реґулус і Сіріус синхронно присіли й відстрибнули в різні боки, і промені Смертельного прокляття вразили двох Смертежерів.

Не встигли вони зрадіти, що лишилися живі, як обох жбурнуло до краю провалля. Реґулус відчув, як тілом пробіг болючий розряд, але на щастя, удар не був розрахований на смертельний ефект. Мабуть, Керроу вирішила вбити їх повільно.

Вона без поспіху наблизилася. Волосся в неї розкошлалося від статичної напруги.

Здається, вони влипли. Остаточно. В очах Алекто блиснули іскри і між розчепірених пальців із сухим тріском затанцювали крихітні блискавки. А потім вона різко скинула руки.

Синьо-білі блискавки розгалужилися і простяглися від її долонь, з тріском розрізаючи повітря. Реґулус відчув, як ворушиться волосся на потилиці від статики, що згустилася в повітрі. Вони обоє все ж таки спробували застосувати свої здібності, але марно.

Сіріус вилаявся й замружився.

А Реґулус просто не міг відвести очей від блискавок, що летіли на нього, тріскучі й іскристі. Він уже вважав себе мерцем, коли блискавки раптом розчепірилися, наче пальці, всього за кілька сантиметрів від його обличчя, зіткнувшись із щитом Протего, і забилися по ньому, як змії об скло. Щит з якимось бульканням прогнувся, електризуючись і приймаючи від цього синюватий відтінок. Реґулус широко розплющеними очима вирячився на це видовище, не в силах поворухнутися — всі м’язи скам’яніли від жаху. Схаменувся він, коли наелектризований щит торкнувся його ноги, боляче куснувши розрядом. Вони з Сіріусом поспішно відповзли назад.

Звісно, це була Талія, бо тільки їй вдавалося начарувати достатньо міцний щит проти сили Керроу. Талія наполовину висунулась із провалля, з напруженим обличчям утримуючи щит. Вона скривилась від натуги і зробила пас рукою, щит вигнувся в інший бік, відкинувши трьох Смертежерів на кілька метрів. Талія зі стогоном впустила голову.

«Я ще живий», — сказав собі Реґулус. Це було збіса близько. Його затрясло.

— Люба, чому так довго? — занадто високим голосом вимовив Сіріус. — Ми майже наклали в штани.

— Замовкни! — гаркнула Талія і спритно видерлася з провалля. — Ти навіть не помітив, що я мало не здохла!

Сперечатися далі їм не дали змоги Смертежери.

***

Герміона різко отямилася, коли на неї ринула крижана вода. Відплювавшись, вона хотіла підвестися, але її тіло міцно обплутали мотузки, боляче впиваючись у шкіру.

— Що? — вона підняла голову і роззирнулася по сторонах.

— Нарешті, — невдоволено пробурчав Розьє і випростався.

Його обличчя було перемазане в бруді, а ліве передпліччя повністю забинтоване шматком мантії, просоченим кров’ю. Він пошкутильгав убік і за волосся притягнув якусь дівчину зі зв’язаними руками та кляпом у роті. Герміона з розпачем впізнала в ній свою однокурсницю Парваті Патіл і безсило впустила голову. Ну чому?! Вона не сумнівалася в прибацаних намірах Розьє. Упоравшись із секундним жахом, Герміона сіпнулася і спробувала спалити мотузки, проте в неї нічого не вийшло.

— Не намагайся, — невдоволеним, ледь не ображеним тоном промовив Розьє. — Ми блокуємо твою магію. Минулого разу ти нам не дуже сподобалася.

Він кивнув на стіну позаду Герміони і, озирнувшись, вона ледве стримала зляканий скрик: замість своєї тіні вона побачила на земляній стіні тінь якогось чудовиська, що ніби схилилося над нею. Герміона шалено забилася, хоч і знала, що мотузки тримають міцно. Що там казав Макнейр? Цей придурок одержимий демоном.

— Спокійно, — Розьє несильно пнув її ногою.

— Що тобі треба, псих? — прошипіла Герміона. — Допоможіть! — закричала вона. Її охопила якась шалена ненависть до цього хворого виродка і вона намагалася вкласти це у силу свого голосу.

Всього в кількох метрах поруч із підземним ходом, вона знала це, йшов бій. І зрештою, не одні ж вони сюди провалилися!

— Що мені треба? Це правильне питання, — спокійнісінько кивнув Розьє. — Я от що пропоную, — він дістав кинджал, і Парваті злякано замичала, втискаючись у протилежну стіну. — Або ти дивишся, як я повільно, болісно вбиваю це дівчисько…

Парваті запищала крізь кляп.

— Та заткайся ти! — гаркнув цей божевільний.

Парваті збавила гучність і тільки тихенько скавуліла від страху. Розьє перевів подих і продовжив так само спокійно:

— Або ти сама вб’єш її швидко. Я покажу як.

Герміона дуже сподівалася, що огида до нього достатньо ясно відобразилася на її обличчі.

Парваті захлиналася риданнями, її били дрижаки, а по щоках котилися сльози.

— Облиш мене, ти, потворо! — сльози безсилої люті (та й трохи страху) скипіли в Герміони на очах.

Вона не витримає цього знову. Її охопив розпач. Чому це з нею? Де Снейпи? Де Реґулус? Де вони всі? Їй було моторошно, гидко, страшно. З грудей вирвався схлип.

— Годі ревіти! — гаркнув Розьє. — Ти — нікчемна сволота. Мене покарали, коли втік Оллівандер. Думаєш, я не знаю, що то твоя провина?

«Він божевільний, я зможу обманути його», — сказала собі Герміона, намагаючись не слухати його. Він ще щось молов про тих, хто не розуміє честі служити Лордові і не оцінив, як класно убивати.

— Гаразд, я зроблю це, — стримано сказала вона. Намагалася звучати спокійно, наче нічого такого у його пропозиції не було. Їй здалося, що саме так краще повестися з навіженим.

Парваті практично завила. Розьє звільнив Герміоні руки і підтягнув Патіл ближче за волосся. Ноги Герміони лишилися зв’язаними. Розьє вклав кинджал їй у долоню і міцно стиснув її руку.

— Просто переріжеш горлянку, — ніжним голосом сказав цей йобнутий. — І все. Я буду допомагати.

Не відпускаючи долоню Герміони, він другою рукою схопив Парваті за волосся і нахилив її вперед. Патіл знову замичала крізь кляп, намагаючись вирватися. Герміона вільною рукою різко вперлася в плече Розьє і спробувала вивільнитися з його захвату, проте хватка Смертежера виявилася сталевою.

— Ах, ти… — він спробував спрямувати лезо на саму Герміону.

Вона щосили упиралася, стиснувши зуби і не зводячи розширених очей з блискучого леза. У грудях стало так холодно, ніби це лезо вже встромилося туди. Парваті вдарила Розьє головою в живіт, і Герміоні вдалося вивільнити руку. Вона всадила лезо Смертежерові в плече, на мить замружившись, коли почула звук, подібний на чвакання. Розьє завив, коли Герміона провернула лезо в рані, одночасно шарячи в кишені його мантії в пошуку своєї чарівної палички, але та, мабуть, була з боку Парваті. Патіл ще раз стукнула Смертежера головою, цього разу в обличчя, і той перекинувся, заливаючись кров’ю з розбитого носа. Кинджал залишився у руці Герміони. Вона, не гаючи часу, перерізала свої мотузки і, підкоряючись чуттю, встромила лезо в стіну — туди, де причаїлася потворна тінь. Істота страшенно заволала — найбільше це скидалося на виск металу під час порізки.

Розьє смикнувся, наче відчував біль цієї тварюки, але Герміона вже підхопилася і з силою вдарила його ногою в обличчя. Намацавши в кишені його мантії свою паличку, вона випросталась і висмикнула кинджал зі стіни. Тварюка з вереском злетіла вгору і зникла.

— Ні-і-і-і-і! — заволав Розьє, підвівся і вихопив з рукава свою чарівну паличку.

— Сектумсемпра! — з ноткою істерики викрикнула Герміона, вкладаючи в це прокляття всю свою ненависть до цієї потвори.

Чорні стрічки посмугували тіло Смертежера, і він з хрипом впав на землю. Кров поштовхами виплюскувалася з ран. Це було жахливо. Герміона поспіхом відвернулася і заходилася закляттям розрізати мотузки Парваті. Руки тряслися. Краєм вуха вона про всяк випадок наслухала, чи той не встане. Парваті невідривно дивилася на конаючого Смертежера.

«Він заслужив», — сказала собі Герміона, але зараз їй було так нудотно від себе, що ці слова не мали сили.

***

Талія серйозно взялася за Керроу. Алекто спочатку веселилася, але Талія напирала все сильніше, відправляючи в неї прокляття за прокляттям з дедалі більшою швидкістю, зосереджено стиснувши зуби і тільки зрідка використовуючи вербальну магію. Незабаром Керроу стало не до жартів: навіть людина, яка погано знала Талію, вже усвідомила б, що вона налаштована більш ніж рішуче. І що своєї мети пані Блек обов’язково досягне. Сіріус якраз вирубив Креба і намірився допомогти дружині, коли Талія все-таки серйозно зачепила Керроу, і та з незвично жалібним зойком осіла на землю. Тоді Сіріус одним влучним закляттям нокаутував Руквуда. Реґулус перевів подих.

— Не варто, я міг би й сам! — награно ображено заявив він.

— Ми купимо тобі нову іграшку, — всміхнувся Сіріус.

Збоку зі зловісним шипінням прилетів червоний блискучий згусток із довгим хвостом іскор. Талія поспішила виставити щит, проте він із дзенькотом розколовся, і закляття-комета приземлилося за якийсь крок від трійці.

Бах!

Світ перекинувся, ноги відірвалися від землі, і Реґулус ледве встиг підняти руки, коли ця сама земля несподівано виникла в нього над головою. Він рухнув на тверду поверхню і стиснув зуби від болю. У вухах залунав якийсь гидкий писк, що заглушав усі звуки, і на очі набігли сльози. Він застогнав, принаймні, йому так здалося, і притиснув долоні до вух: усередині ніби гуділа сотня клаксонів «Нічного лицаря», від яких лускала голова. Скільки часу це тривало, він не знав, але поступово гомін стих і ніби крізь вату до нього почали долинати далекі голоси.

— Вставай, Реґулусе! Вставай, хай тебе!

— Сіріусе, бережися!

Жіночий скрик. Реґулус нашарив свою чарівну паличку і підвівся, дезорієнтований майже повною відсутністю слуху. В голові на мить запаморочилося, його хитнуло — і дуже вчасно: повз нього пролетів зелений промінь. Знову він був за сантиметр від смерті, але обійшлося — здається, блеківське везіння повернулося до нього сповна. Він повернувся, ще з розвороту відправляючи прокляття у противника, проте той без особливих зусиль ухилився від нечіткого удару.

То був Рабастан.