Якого кольору любов?

  Померти б з тобою в один день. Та так не буває…

  Того ранку я бачив уві снах червоні пелюстки троянд. “Як губи Гаррі”, пробурмотів крізь сон: “мабуть, такий колір у кохання”.

  Холодно. Намацую місце поряд. Нема. Його немає. Блядь. Невже Стайлс знову кинув мене? Різко сідаю і бачу записку на подушці: «Пробач, що мені прийшлося піти. Скоро буду. Люблю».

  Хух. Ти довбана істеричка, Томлінсоне. Людина просто відлучилася по роботі, а в твоїй голові вже картинки, як його деруть в усіх позах. Заспокойся. Він сто разів повторив, що кохає, він навіть в записці це написав. І хіба може людина так грати? І для чого йому грати? Гаррі не схожий на того, хто буде вести подвійну гру. Заспокойся, ідіоте. Він любить тільки тебе одного. Він показав і довів це. Тоді чому відчуття, ніби світ рушиться по крихті?

   Я сходив в душ і заварив каву, весь час заспокоюючи себе. Все говорило про те, що йому більше ніхто не потрібен. Але тривога билася нервовою венкою на скроні. Стайлс не з’являвся, і я дратувався все більше з кожною хвилиною.

  Я поцілував аркуш і прикріпив до холодильника: Ти не будеш думати про херню, Луі. Кучерявий не стане обманювати тебе. Він не буде гратися твоїми почуттями. Він же майже святий. Йому і думка не спаде зрадити тебе. Кому взагалі прийде в голову грати почуттями того, хто дихає тобою? Треба провітрити голову від дурних думок.

  Накидаю легку курточку і осінні ванси. Я ж не надовго? Куплю Гаррі квіти і забіжу в Старбакс. Я не повинен вішати на нього свої сумніви. Він не винен, що у мене психологічні проблеми після прийому наркотиків. Він не заслуговує на таку недовіру. Скоро повернуся. «Я ж скоро повернуся?» – запитав в пустої квартири.

  Ноги самі несли мене. Я піддався їм без задніх думок. Брів хвилин двадцять, поки не наткнувся на знайомого чорного позашляховика. Через вікно кафе я побачив Гаррі за столиком з Ніком. Вони трималися за руки і кучерявий посміхався йому.

  Так, як посміхався мені. Так як повинен був посміхатися тільки мені. Я ще не розумів. Я ще не вірив. Стояв, як вкопаний, перед вітриною. І як мазохіст спостерігав за кожним його рухом. А тоді в одну секунду світ рухнув… Я зрозумів все, як тільки прокинувся. Але признав тільки зараз. Мені потрібно було довести все до кінця. Добити себе. Вистрелити в голову. Я зайшов в кафе і сів до них за столик. Протягнув хлопцю руку, вона дуже трусилася, я не зважав.

– Минулого разу наше знайомство не вийшло, – не розумію, як ще можу видавати звуки, рухатися, говорити.

  Він посміхнувся ідеальною голівудською посмішкою. Що ж, гарний. Карі очі, довжелезні вії, красиві риси, м’які губи. Скільки разів він цілував їх? Що ж, Стайлсе, ти трахаєшся лише з красунчиками. Цікаво, тільки з нами двома, чи ще є хтось?

– Я Нік, хлопець Гаррі.

   Я фізично відчув, як серце розірвалося. Знаю я, хто ти. Хлопець-хлопець. Не хвилюйся, я не збираюся його відбирати. Повезло нам, Ніку? Такого янгола відхопили. А як талановито він водить за носа! Посміхаюся, сам не знаю, звідки взялися сили. Як я зміг не висказати кучерявому в лице все, що думаю, як не врізав цьому, ні в чому не винному хлопцю, як не розповів йому всієї правди. Пульс у  вухах глушить всі звуки.

– А я Луі…..Сусід Гаррі…Так, ми живемо в одній квартирі. Я тут мимо проходив, побачив вас, вирішив привітатися.

 Нік, як виявилося, Грімшоу – знаменитий ведучий на одному з топових радіостанцій. І щось ще, що вже не міг чути через товщу води, що заливалася в очі, в носа, горло. Кольору пелюсток троянд. Так ось якого кольору кохання? Кривавого?

  Все ще посміхаюся. Ця гримаса, ніби закам’яніла на мені. Серце пробиває ребра, дихати важко, до горла підступає грудка, мене зараз знудить. Я зараз задихнуся. І я відчуваю підступні сльози. Ні, я не подарую йому їх.

– Добре, не буду вам заважати. Піду…

   Якимись неземними силами піднімаю себе і переставляю ноги. Доходжу до барної стійки і мене зупиняють.

– Луі, ти все не так зрозумів.

  Я аж пирхнув. Як у невдалій комедії. Він навіть не додумався сказати щось не настільки мейнстримне. В одну мить мені стало так соромно. Хотілося повернути час і забрати всі слова назад, не бути настільки відданим, відкритим. Я ніколи не відчував себе настільки слабким, настільки вразливим, беззахисним, обеззброєним. Здавалося, якщо подивлюся в очі, то розсиплюся. Хотілося стати цяточкою, яку ніхто не бачить. Зникнути…

– Ти можеш мені допомогти, Гаррі? – я в шоці від свого спокійного тону. У мене кружиться голова, а в грудях стирчить голка, не вистачає повітря. – Мені треба ненадовго від’їхати, – на обличчі не здригається жоден м’яз, – Дай ключі.

– Для чого? – його голос тремтить. Він наляканий, як заєць перед фарами. Мені вартує титанічних зусиль підняти очі. Я знаю, я бачу, що він боїться. Боїться бути винним. Я вже не вірю жодній його емоції. І я брешу. Він же брехав мені.

– Все нормально. Мені просто потрібна машина.

– Пообіцяй, що ми поговоримо, – шепоче. Мабуть, не хоче, щоб Нік почув. Заперечно хитаю головою.

– Я довіряв тобі, Гаррі, – беззвучно – одними губами. Цілую в лоба і виходжу, не обертаючись.

    Сідаю за руль і вмикаю гучно музику. І тільки проїхавши три квартали, вивалююсь з тачки на коліна, мене вивертає. Хапаюсь за волосся, кричу, хочу викричати цей біль. Відчуваю, як рвуться зв’язки. Качаюсь на снігу, сльози градом. Не знаю, скільки я там валявся. Їду по зустрічній смузі, в очах пливе, машини сигналять. Насрати. Мені треба дібратися до одного конкретного місця. Зупинити мене може тільки смерть.

  В голові ще стирчить гул людей, спроби привести в адекватний стан, натовп, що зібрався навколо, хтось збирався викликати швидку, я зірвався з місця і помчав на всій швидкості. Невже не зрозуміло, що в людини зламалася душа. Все, що я відчуваю – біль. Я тону в болі.

  Все живе, що в мені розквітло, все що відновлював по міліметру з попелу, було зруйновано за секунду. Я ж нічого не просив. Навіщо він так зі мною? Чому він просто не відпустив мене? Для чого придумав таку криваву гру? Невже він до сих пір не пробачив мені? Він ненавидів мене? Він мстився? Перед очами кривавий квадрат.

  Дурні люди. Пропонують воду і заспокоюють. Ніби вони можуть повернути вирване серце. Ніби вони можуть залікувати мою хвору душу. Точніше її відсутність. Ваша вода та пігулки…. Невже не зрозуміло, що у мене забрали повітря, сенс буття, увесь світ? Цей світ викинув моє розідране тіло на берег, і я бився, як риба об лід, що відчуває прихід своєї кінчини.

  Я намагався, хоч якось аргументувати дії Стайлса. Але так і не зміг. Він просто грався мною. Або я просто потрапив під руку, як він і казав. Він насолоджувався тим, яким я бовдуром себе виставляв? Він висмоктав з мене все життя.

  Душі нема, а тіло –  це справа часу. Кажуть «живим в могилу не полізеш». Та я знаю методи. Направляюся в єдине місце, що в силах мене врятувати. Паркуюся в до болі знайомому місці.

– Блядь, Томлінсоне, що з тобою? – барига і той виглядає краще мене.

– Яка різниця? На скільки потягне цей телефон?

  Дилер бере в руки гаджет, який починає вібрувати «Хазза».  Мужик показує, мовляв: “будеш брати?” Заперечно хитаю головою.

– Непогана річ. Але багато не заплачу. Можу дати хорошого порошку і баксів триста.

– Іде. Але мені потрібен герич, – він здивовано піднімає очі. Є речі, які навіть для затятих наркоманів занадто.

– Впевнений? – навіть наркоторговець жалкує мене.

 – Давай, – хриплю. У мене нема сил. Я хочу лягти посеред вулиці в сніг і більше не прокидатися.

  Барига ховає телефон в задню кишеню. Дивиться по сторонам і кидає в мою куртку порошок та героїн. Рахує гроші, і я не витримую, всхлипуючи.

– Та що сталося, братан? Я можу чимось допомогти? – кладе руку на плече.

  Допомогти мені може тільки могила. Ніхто не зможе заглушити це почуття. Я відчуваю моральну біль фізично. Вона сидить грудкою в горлі та рве ребра, а між ними розходиться гаряча хвиля і випалює всі нутрощі. Шлунок постійно стискають різкі спазми. Ковтаю сльози і зломленим голосом шепочу.

– Дай телефон на хвилину.

  14 пропущених – 9 від Гаррі, решта від Зейна і один навіть від  Марка. 5 повідомлень. Нове повідомлення. «Назавжди в моєму серці, Гаррі Стайлс.  Щиро твій, Луі». Надіслати. Протягую телефон, нічого не бачу – сльози застилають пеленою.

– Ти зовсім погано виглядаєш. Може присядеш? – мабуть, дно – це коли про тебе турбується диллер.

– Я поспішаю. Мене чекають…

  Я не розумію, що відбувається. Через густий туман до мене доходить, що я плачу та кричу. Мене тримає пасок безпеки. Врізаюся в дерево.

– Значить, тут і залишусь….

   Дістаю першу пляшку і перший грам порошку. Заднє сидіння завалено алкоголем. Я збираюся все це знищити. Дістаю якусь книгу Стайлса і роблю на ній одразу дві дороги. 10…9…8…7…. Запиваю великими ковтками, поки віскі не ллється по підборіддю, шиї, під куртку. Потерпи, зараз буде легше. Ще трохи. Ллю в горлянку, поки по тілу не йде тепла хвиля, і мені стає легше дихати. Але це не допомагає забути образ Гаррі. Я  відчуваю по тілу його дотики. Тру себе, щоб позбавитися цих відчуттів. Я відчуваю його смак. Я вдихаю його запах, по тілу розсипаються поцілунки. Тільки вони ріжуть опіками, як клеймо.

  Я ревів та бився в конвульсіях, молив Бога, щоб він стер спогади. Біль – все, що мені залишилося. Я настільки загубився в ньому, що з часом починаю насолоджуватися. Мені смішно.

– Кокс чи героїн? Давай кокс, залишимо солоденьке на десерт, – розкладаю ще дві дороги і  обпалюю ніздрі. – Оце по ділу!

  Так ще жити можна. Не довго, звичайно, але один вечір можна собі дозволити. Закурюю. На вулиці темно, і  падає сніг. Я пам’ятаю все до дрібничок. Кожен його погляд, рух, посмішку. Він прокляв мене цим коханням. Це покарання за всі мої гріхи? Доля дала мені доторкнутися до щастя, але воно виявилося ілюзією. Доля підняла мене з Маріанської впадини до Евересту і скинула до ядра Землі.

  Я навіть не хочу уявляти своє існування поза цією машиною Як мені жити? Для чого? Жити, щоб постійно терпіти, терпіти, терпіти? Для чого тягати своє тіло, якщо душа померла? Якщо все, у що ти вірив – маячня. Якщо твоє небо виявилося без Бога? Я в темному і пустому світі.

  Ні один наркотик не заставить забути його. Ні одна людина не воскресить мене, ні один вчинок Гаррі не поверне вирваного серця. Від мене залишиться лише тінь на стіні, як після вибуху в Хіросімі. Я більше не існую. Обгортка, в якій не існує  ні-чо-го.

  В мені потушили кострище, залили водою і розтоптали залишки, а попіл розвіяли. А тепер на цьому місці чорна пустота. Мене нема. Томлінсона більше не існує. Попільний…. Так ось якого кольору любов?

*************

  Він не був хорошим хлопцем. Все, що він робив – приймав наркотики, пив та займався сексом. Люди втомилися розчаровуватися в ньому, але не зраджували. Зате він зраджував одного за іншим, руйнуючи очікування і надії.

  Він не був хорошим хлопцем. Все що він вмів – марно витрачати життя і отруювати інші. Кожного дня він закривав очі на вчинки, що робились для нього. Ніколи нікому не дякував і ніким не цікавився.

  Він не був хорошим хлопцем. Не цінував друзів і родину. Не цінував любов, що йому дарували. І не помічав закохані погляди. Все, що його цікавило – секундне задоволення і сьогоднішній день.

  Він не був хорошим хлопцем. Він продавав наркотики підліткам, не турбуючись про їх здоров’я та долю. Він бив невинних і був готовий розірвати за дозу.

  Він не був хорошим хлопцем. Але він умів кохати. Заради кохання він був готовий покинути все, і став хорошим хлопцем. Став помічати світ навколо і почуття оточуючих. Він пам’ятає, як зламав себе заради зелених очей, що мали владу над його душею. Але для зелених очей цього було замало. І вони вирішили провчити його за всі косяки долі. Вони закохали в себе хлопця, заставили повірити в життя і посадили квітку в грудях, кожної секунду поливали, оберігали і лілеяли.

  І коли зелені очі зрозуміли, що стали сенсом життя поганого хлопця, то вирвали квітку, разом з душею і заживо закопали в землі, залишили подихати поганого хлопця, і битися в агонії над власною могилою. Це знищило поганого хлопця, він рив землю руками, щоб знайти квітку і лягти поряд. А зелені очі спостерігали і глузували, насипаючи землі все більше і більше.

  Але тепер все скінчилося. Нема ні квітки, ні зелених очей, тільки поганий хлопець з пустими очима, в пошуках свої могили. Ніхто і не знає, що за таємниця стоїть за бугром. Тільки вітер літає навколо і мовчить, тримаючи секрет, хто і коли тут  був похований.

  Поганому хлопцю буде добре. Буде тепло і спокійно. Більше його не будуть мучити кошмари про зелені очі. Більше йому не будуть снитися сни ніколи. Йому не буде боляче та холодно. Він буде в кращому світі. Він не буде молитися, щоб це пекло закінчилося. Тепер все буде тихо, буде спокійно.

  Він не був хорошим хлопцем. Але він кохав. Віддавав себе без залишку. Боготворив зелені очі. Цілував їм ноги. Він підписав згоду з дияволом, лишень бачити їх. Але поганий хлопець не був їм потрібен. Чорний… Так ось якого кольору кохання?

****************

  На вулиці глупа ніч. Я відчинив вікно – вітер розвивав волосся. Холодно. Цікаво, скільки зараз градусів морозу? Пічка не працює. І я знаю, що холод вже оселився на моїх кістках. Дістаю платок Гаррі, цілую, вдихаю запах. Хочу відчувати його до кінця. Перетягую руку, набравши п’ять кубів героїну – смертельна доза.

10…9…8….7…. Тепло. Добре. Легко. Все, як я і хотів.

– Ще трохи, рідненька. Скоро ми будемо разом. Я йду до тебе, мамо….

Кінець…. Я була б дуже вдячною, якби ви залишили свій відгук. Тоді б автор знав, що все це не даремно. Всім кохання!