Випускний

Ну шо ви, думали я помер?) А ні, я шукав натхнення!
Не люблю останні дзвоники і випускні, але цього року мені прям сподобалось. Якось надихнула мене цьогорічна подія і я вирішив написати щось отаке дивне, а можливо і сумне, а можлив миле. Ну там як піде.
Всім гарно здати НМТ і щасливого майбутнього у вищих навчальних закладах!
Гарного читання, сонечки<3

Одинадцять років тому малий і дурний Женя святкував свій випускний з дитсадка. Мама того ранку вбрала його в смішний класичний костюм з білою сорочкою, що по-ідіотськи стовбичилася на плечах, бо була куплена з метою дожити до першого вересня. Вони всією групою, за найкращими традиціями всіх випускних в дитячих садочках співали сумні пісні про те, як будуть сумувати за іграшками і цим місцем, і про те, як вони вже хочуть піти в ту ще поки незнану, але таку звабливу своєю невідомістю школу.
А тепер він знову випускник, тільки цього разу вже школи. Так, тої самої, колись незнаної, а тепер вже до нудоти набридлої. Ну, так Янович думав до цього дня. На святі він виявився, на подив навіть для себе, тим самим однокласником, що майже весь час пускав сльозу, говорячи, що не хоче покидати рідну і улюблену школу. І от він сидить на сходах біля ресторану з пляшкою вина, що вже потроху зікінчується, на годиннику майже перша ночі, його стрічка випускника перекрутиляся на плечі і тепер незграбно звисає, заважаючи нормально підносити пляшку до рота.
А Жені сумно, пиздець як сумно. Він, здається, ще стільки всього хотів зробити в школі, але все – час вийшов. За вечір хлопець встиг поплакати, напитися, трохи прийти в себе, знову поплакати, а тепер от, знову п’є.
Сьогодні можна – сьогодні випускний.
Женька підносить погляд вгору, дивиться на зірки, що як завжди миготять на небі, сьогодні воно безхмарне, як личить для теплої ночі в кінці травня. Алкоголь діє, все ледь-ледь пливе перед очима і Янович декілька разів швидко кліпає, аби зігнати набігаючі сльози. Він тулиться лобом об холодну металеву трубу і голосно видихає.
– Пити самому не найкращий варіант. Це, типу, вже алкоголізм, – почулося зі спини. Женя одразу впізнав голос товариша, повернув голову і розплився в усмішці.
– Тоді приєднуйся! – хлопець долонею ляснув по плитці біля себе, вказуючи Спартаку куди сідати.
– Приєднаюся, але пити не буду. – Суббота спустився на дві сходинки вниз і сів біля Жені.
– Ти ніколи не п’єш! – дорікнув Женя. – Навіщо тоді взагалі приходити на вечірки?
– Ну, комусь ж треба слідкувати за тобою, – саркастично промовив хлопець. Він справді не пив, майже ніколи. Просто не хотілося, та і зараз зовсім не хочеться. Особливо, коли дивишся на ці напівживі тіла, що ледь рухаються, але тягнуться по ще одну порцію алкоголю.
– Не обов’язково взагалі-то! – далі відстоював свої п’яні права Женя.
– Там всі знову танцювати пішли, може підеш також? – Спартак зрозумівши, що сперечатися далі марно, перевів тему. На що Янович похитав головою, відмовляючись від і так не дуже заманливої пропозиції.
– А ти чому не танцюєш? – запитав тоді Євген. Дурне питання. Спартак ніколи не танцює. Напевно… Але поговорити хотілося, тож заповнювати паузи між не дуже добре розвиваючоюся розмовою треба було.
– Не хочу, – знизив плечима Суббота.
І знову пауза.
Женя широко відкритими очима дивився на чаруюче небо, старанно шукав на ньому сузір’я, хоча точно і не знав, як вони виглядають. З-за дверей гупала музика, колонки були погано налаштовані, тому баси сильно били по вухах, а серце підлаштовувалося під ритм якоїсь поганої клубної пісні. Хлопець ще раз підніс пляшку, відпив декілька великих ковтків, ледь зкривився і видихнув весь вуглекислий газ з власних легень.
– Куди вступати плануєш? – Женя все ж старався хоч якось зачепити друга та витягти бодай слово. Можливо в глибині душі він розумів, що це їх останній вечір?
– Не знаю точно куди, але на психолога… А там може і далі піду.
– Далі? – перепитав Янович.
– Психотерапевт, психіатр, – уточнив однокласник. Вже колишній однокласник.
– О, круто. В тебе вийде. Я вірю, – усміхнувся Женя.
– Дякую.
Женя одним ковтком допив залишки вина в пляшці і поставив її на сходинку нижче. Скло голосно стукнуло об покриття, якби хлопець не старався діяти акуратно.
– Це ж наша остання зустріч? – запитав Спартак, перериваючи чергову довгу паузу.
– Ей, ти чого? – Янович блимнув на друга вологими очима. Ці слова вдарити по вухах батогом гіркої правди. Але Женя далі відгороджувався від прийняття. – Ціле літо попереду, ми будемо бачитися. А потім… Потім зустрічі випускників! Батько говорить це круто. Бачити, як ті ідіоти з якими ти провів своє дитинство стають людьми. Ну, майже всі стають… – Янович засміявся з власних слів.
– Я не прийду, Жень, ти ж знаєш, – ледь чутно промовив Спартак. – А літо… Я їду через три дні і… – слова ледь складалися в речення. Так важко було говорити, знаючи, розуміючи(!), що це означає, – …і я не знаю чи повернусь хоч колись.
– Як? А куди? Може я приїду? Я зможу, точно зможу колись приїхати. – Женя засипав друга питаннями, бо він не вірив власним вухам. Бо він не хотів відпускати. Спартак засміявся. Якось розчаровано і сумно, хитаючи головою, показуючи, що це погана ідея. – Ну Спартачок! Чому?
Янович заглянув в блакитні очі, що при місячному світлі, здавалося, відбивали в собі небо і стали майже чорними. Та попри це Женя бачив в них своє відображення. А Суббота мовчав. Далі будував між ними бар’єр з тиші, який з кожною секундою було все важче знищити. Будував, бо всередині знав відповідь на всі-всі Женині питання і знав, що вони справді, можливо, зі стовідсотковою вірогідністю, ніколи не зустрінуться. Він поглянув на товариша, обвів поглядом все тіло, і тихо покликав того:
– Жень… – хлопець одразу повернув голову на знайомий тихий голос.
– Шо? – сумно запитав Янович, відчуваючи, як перша сльоза зривається з вій і котиться, залишаючи теплий вологий слід на щоці. Він швидко підніс руку до обличчя і розтер краплю тильною стороною долоні.
Спартак завмер, затамував подих. Чомусь в голові майнула думка: “Ну от, довів Женю до сліз! Молодець. Ідіот…”. І він потягнувся вперед, обхопив вологі щоки долонями й притиснувся губами до Женіних. Відчув, як швидко, ніби з переляку, хлопець втягнув носом повітря. Час, як і серце в грудях, зупинився. Це були тільки лічені секунди ледь помітного доторку до чужого обличчя, до чужих вуст, але скільки всього вони пережили за цю мить. Спартак подарував свій перший поцілунок йому – людині до якої відчував найбільший спектр позитивних емоцій, людині в яку був по вуха закоханий ще від сьомого класу. А можливо і раніше, просто до того він не знав, що таке та закоханість.
Очі, широко відкриті, досі наповнені сльозами, дивилися на нього, ніби шукаючи відповіді на незнані нікому, окрім самого Жені, питання.
– Щ-що ти зробив?
– Поцілував тебе, – тихо промовив Спартак, досі тримаючи чуже обличчя в долонях.
– Поцілував мене..? – ледь чутно повторив Янович.
– Так, – Спартак хитнув головою, додаючи своїм словам впевненості.
Суббота знову нахилився вперед, торкнувся Женіних вуст, цього разу сміливіше. Він вкладав в цю дію приховані сенси, які до кінця не розумів і сам, але вони там точно були. Спартак відчув, як хлопець цього разу сам піддався на зустріч. Опустив одну долоню зі його щоки на шию, провів нею, ледь торкаючись вороту сорочки. Пальцями торкнувся короткостриженого волосся, проскользнув до потилиці, занурив їх у кучеряве каштанове волосся. Женя привідкрив рот, розслабившись, схоже, зажадав більшого. Спартак поглибив поцілунок, невміло проник язиком до чужого рота, так як бачив у фільмах і зловив ледь вловимий, приглушений стогін, що вирвався з Женіного горла.
Янович відсторонився і посміхнувся, дивлячись прямо в очі. Спартак прибрав руки, склав їх на власних колінах, нервово заламуючи пальці. Женя підсунувся на сходинці якомога ближче, сів так аби торкатися до хлопця плечем. Він торкнувся до Спартакової долоні і переплів їх пальці, міцно стискаючи, і поклав голову на плече.
Женя відчув чуже дихання, що лоскотало шкіру, зігріваючи теплими потоками повітря. Вони сиділи мовчки. Час ніби застиг на місці, даючи їм змогу насолодитися цим моментом, запам’ятати кожну деталь, аби потім, можливо, повторювати це в голові.
– Ти – собака сутула, – сказав Женя і шморгнув носом.
– Ей, чого це?!
– Ну от, дав мені тут надію, зацілував мене, а тепер їдеш, – очі потроху наповнювалися сльозами, а в носі неприємно щіпало. – Скажи правду, це ж нічого не змінить? Ти поїдеш і все…
Вся романтичність і затишок цього моменту одразу зникли. Спартак виструнчився, машинально змушуючи Женю прибрати голову з плеча. Яновч направив вологий погляд на красивий профіль, що окреслювався світлом ліхтаря.
– Вибач, – єдине що Спартак зміг вичавити з себе. Слова крутилися в його голові. Мільйони слів, мільони думок. Проте, ніодне з них не могло знайти виходу, кріт цього скудного “вибач”.
– Нічого страшного, – сумно посміхнувся Женя.
Суббота притулився губами до Женіної потилиці, залишивши ледь відчутний поцілунок. Вдихнув запах засобу для вкладання волосся, що давно вже перестав тримати Женині кучері в порядку. Знову поцілував його, на цей раз в скроню. Тепер хотілося залишитися. Залишитись тут, в цьому моменті, зараз і назавжди.
– Вибач, – знову повторив Спартак, але цього разу відповіді не було і він розумів чому.
Вони сиділи так ще довго. Певно п’яним однокласникам було далеко до їх відсутосі. Женя час від часу шморгав носом, витирав сльози рукавом сорочки. Він знову притулився до міцного Спартакового плеча. Хлопці мовчали. Дихали прохолодним, вологим і важким повітрям майже літньої ночі.
Женя дістав сигарету, закурив, від чого Спартак зкривився і трохи відвернув голову, проте, не відпусив товариша. Янович усміхнувся, всередині душі вважаючи це маленькою помстою.