Випадковості

Вода крапає на холодну підлогу ванної вже годину. Усі крани у кімнаті закручені. Норт впевнена, що цей світ ніколи не бажав їй добра.

Всі, рано чи пізно, ранять, ідуть, помирають. Вона нізащо не мала би іти з будь-ким на компроміс. Життя не має того сенсу, який міг би існувати, якби люди вміли любити. Ніхто не міг її полюбити. І вона не збиралась любити нікого у відповідь. Це все не має змісту, не зумовлюється логікою: в усіх ланцюгах, так чи інак, знаходиться невідповідність, вона не була готова миритися з цим, просто забувши зло, що живе у кожному закутку…

У двері постукали.

— Норт, все нормально?

Тільки не це.

Після вчорашньої вилазки на ній залишилось багато слідів. Перші півгодини вона намагалась зробити з ними щось, щохвилини послаблюючи свій натиск, а потім зовсім зупинилась, занурившись у думки. Маркус не мав бачити її такою. Але вона тут вже вічність, що вона могла вдіяти?

— Все нормально, — відповідає Норт, лише тому що не вміє передавати інформацію словами. Вона сподівається, що її надірваного плачу, який вона навмисне не приховувала, вистачить.

— Норт, я зайду.

Навіщо він знав її? Це приносило лише біль. Вона не могла сказати йому про те, що її так турбує. Який тоді з них вийде зв’язок? Тривожно-уникаючий? Він міг сприйняти все буквально й піти розбирати власних тарганів, що неодмінно поселилися у його голові через останні події. А він не сприйняв.

Норт ховає обличчя, проте не відходить, коли Маркус обіймає її за інерцією.

— Чому ти не сказала, що тобі потрібна допомога?

— Тому що вона мені не потрібна.

Маркус збирається сперечатись, але розуміє, що частина правди в цьому є. От тільки це не тому що вона всесильна. Проблема була не у подряпинах, що досі не потемнішали.

— Тебе не могло розвезти лише через глибокі рани, чи не так? — каже він, заглядаючи у її очі.

Щось у них йому не подобається. Це рідке явище. Вона не довіряє. Тут, на цій зоні — ні. Він вирішує підтримати її у цьому. Хтозна, що вона може утнути. Маркус знає Норт не краще, ніж вона його. Принаймні, на його думку.

Не враховуючи схлипів Норт, дезинфікування минуло у повній тиші. Коли Маркус закінчив, вона відвернулась від нього, ніби передбачила наступне питання.

— Де пластирі?

— Не знаю.

Він витримує павзу, аби дати їй можливість щось додати, але Норт не додає. Він не розуміє.

— Ти вирішила вбитись? — Маркус починає самотужки шукати пластирі по різноманітних шухлядах.

— Ні, — вона реагує занадто швидко. — але я не хочу ліпити пластирі.

— Безперервне використання самокаліцтва дорівнюється до повільного самогубства.

— Звідки тобі знати, наскільки довге це самокаліцтво?

Це дрібниця, але вона справді гнівається. Він весь час тільки і робить, що нагадує: він вартий спроби, з ним можна побудувати щось хороше. І Норт це ненавидить. Вона ненавидить, що її намагаються витягти з надійного й безпечного місця.

Маркус знаходить пластирі й ліпить по черзі на кожну оброблену рану. Звісно, він помічає.

— Ця не схожа на свіжу.

Вона ніби не знаходиться на цій планеті.

— Норт?

Її очі буквально виглядають порожніми. Якщо вона прикидається, в неї дуже добре виходить. На її щоки знову налізають сльози, й Маркус полегшено зітхає — від проблеми не відмовляються, а отже, її можливо вирішити, й може, навіть дуже скоро. Він пригортає її до себе, цього разу не відпускаючи.

— Чому ти тут?

— Тому що я твій друг. Я маю допомагати тобі.

— Ні, я маю на увазі, взагалі. Що принесло тебе сюди?

— Ну, це довга історія, — Маркус шаріється, тому що не припускав, що їй коли-небудь буде цікаво. А ще не хотілося переводити фокус розмови на себе.

— Просто я ненавиджу, що я ще не бачила тебе таким.

“Вразливим”. Вона дійсно не вміє користуватись словами. Можливо, в цьому є позитивні аспекти. Інакше Маркус, напевне, не був би для неї особливим. Вийшло би прикро.

— Мені соромно це визнати, але нічого жахливого не сталося. Мене лише викинули помирати через сина свого господаря, та й по всьому.

— І це — нічого жахливого?! — Норт сміється, хоча дивиться нажахано.

Йому не смішно, але Маркус сміється разом із нею. Це вперше, коли він почув її справжній сміх.

— То звідки той шрам?

ЇЇ сміх переривається, але зараз Норт не почувається так неправильно. Ба більше, їй самій хочеться поділитися. І вона не впевнена, чи варто.

— Колись я була іграшкою для чоловіків, — вона відчайдушно сподівається, що Маркус не запитає про деталі. Той мовчки слухає. — Коротше кажучи, один із них багато собі дозволив, я не стрималась й почала бійку, — їй доводиться зупинитись, тому що вона не може не плакати, згадуючи про це вголос. — Дійшло до того, що він мало мене не вбив. Я вижила дивом.

Вона дивиться на Маркуса, не знаючи, що від нього чекати, проте чітко передчуваючи, що не витримає, якщо він скаже бодай слово. Це ірраціонально, але зараз усі емоції множаться на декілька разів.

Маркус чує її думки. Він відриває пластир й ліпить на цей шрам на її крихкій щелепі. Передає: “Це нормально — боятися минулого. Якщо тобі так легше, забудь про нього”, й додає, приклавши долоню: “Я допоможу — забути”.

Вогні в її очах неохоче оживають.

Начальство ніколи не слухає безліч своїх бійців, як і війна ніколи не слухає безліч начальств.

Все це — палаючі рами вікон, повалені стенди, гудіння поліцейських машин, — не зроблене для тонкої душі Норт. Вона спілкувалась мовою поетів і сварилась міцними лезами переконань, її доля не мала бути такою невизначеною, але водночас, Норт не треба було вчитись, аби призвичаїтись до нинішніх реалій. Вона проводилась так, наче провела дитинство на вулиці. Маркусу подобалась ця її риса — хороша мобільність.

Більшість речей приходить до нас зненацька, хай іноді ми цього не помічаємо. Це ж не означає, що ми повинні на усі несподіванки реагувати щирим здивуванням. До деяких несподіванок можна пристосуватись. З ними можна познайомитись, іноді — подружитись, але в будь-якому разі, вони залишаться випадковостями.

Проблема страху смерті — відсутність досвіду. Про смерть замало знають. З нею стикаються раз на життя, й свідків опитати не допоможе. Через це смерть є найбільшою несподіванкою. Вона є найбільш негативним результатом випадковості. Що може бути гірше?

Норт думала про смерть тільки здалеку та ніколи не заглиблювалась у цю тему. Вона вважала, що такі сцени минають швидко, тому що рідко зустрічала когось, хто тримав горе у собі довше, ніж рік. Здавалося, перечекати пекучий біль легко, якщо знаєш, що це закінчиться.

Коли смерть прийшла до Норт у найбільш доречний момент, — на полі бою, — вона все ще почувалась, наче її внутрішній світ перевернувся. Коли Маркус отримав це поранення й стікав кров’ю на її руках, вона із вбивчим спокоєм розмірковувала, як його втрятувати. Їй кричали, щоб вона кинула його і сховалась сама, але вона знала, що він житиме. Вона не встигла припустити свою неправоту.

На жаль чи на щастя, вона не мала пластиря, який би перекрив те, що їсть Маркуса, як зробив це для неї він.

Все, що залишалось — нарешті зустрітися зі смутком, що сидів у ній увесь цей час. Груди різало, голова грозилася вибухнути. Навколо помирали інші. Звуки їхньої агонії розносило усім містом. Помирав світ.

Навіщо ж Маркус знав її?