Випадкова сповідь

Насправді, було нікому невідомо, коли саме Бог створив Всесвіт, янголів, а потім і Землю з людьми. Біблія пише, що це сталося п’ять-шість тисяч років тому, але це досить не точна інформація. Це лише здогадки самих людей, і теорій можна почути багато. Така їх була природа, бажати знати все, навіть, якщо це не потрібно. Якщо раптом ви Його зустрінете, і напряму про це спитаєте, ви здивуєтеся. Бо це було так давно, що і він не згадає.

Після створення Всього, Бог створив чотирьох синів – архангелів. Він був досі не задоволений цим, і пізніше він створив людину. Потім янголів, які будуть наглядати за ними. Могутні створіння не всі бажали підкорятися таким примітивним комахам, як смерті, тому розділилися на два табори.

Одні були Михаїла, який без запереченнь, виконував будь-які накази Батька, навіть якщо вони йому не подобалися. Інші буди на стороні Люцифера, що радше хотів користуватися своїми силами, ніж служити комусь такому жалюгідному, як люди. Так і розпочалася битва, після якої Михаїл скинув Люцифера, а за ним всіх його прибічників. Але в цій битві було не лише дві сторони, як буває в світі – все зовсім не чорно-біле.

Архангел Габріель не підтримував ні одного з старших братів. А коли раптово Бог зник, не знайшов іншого способу, як самому втекти від вибору. Він провів довге та веселе життя серед людей. Йому так швидко вдалося освоїтися, що ніхто не здогадувався, ким він є насправді. Гейб цим пишався. Він легко вжився в роль бога Локі, місце якого він зайняв, і більше ніколи не повертався на Небеса. Він розважався, щоб не думати про війну між братами, і про її продовження в майбутньому. Його поведінка більше нагадувала підлітка, що розчарувався в батьках, які вирішили розлучитися. Частично, так і було.

Габріель зустрічав багато смертних та безсмертних, і мало хто розділяв його принцип – шкодити тим, хто шкодить іншим, але самим дивним способом. Єдина, хто підтримала його – відьма Вів’єн Грінвуд. Вона була розумна, чарівна та вміла розважатися. А ще відьма розуміла його, чим заслужила довіру. Вів’єн єдина знала, що він архангел. Гейб серйозно думав, що кохав відьму, і ідея провести з нею вічність вже не здавалася такою інфантильною. Навіть, якщо вона з Великого ковену, і її родина проти їх стосунків, бо притримується своїх суворих звичаїв. Навіть, якщо в неї вже є син, який став демоном. Навіть, якщо цей зв’язок загубить їх обох. 

Вони були разом цілих два століття, поки раптом Вів’єн не зникла. Тоді Габріель відчув те, що люди називають розбитим серцем. Він розлютився. Він не розумів, чому вона покинула його, не сказав ні слова. Чому вона пішла? Це його провина? Він зробив щось не так? Чому не можна просто сказати??

Архангел рухався далі. Старався не думати більше ні про братів, ні про кохану жінку. Він почав нову інтрижку з богинею Калі. Це була гаряча жінка, в його смаку, але не така весела, як Вів. Але для Калі він був Локі, тому вона терпіла його фокуси. Гейб починав думати, що і цей період він залишив позаду. Все мало на цьому і закінчитися.

В один день Вів’єн з’явилася так само раптово та неочікувано, як і зникла. Вона була бліда, змучена і майже безсила. Але жива! Слова застрягли в горлі архангела в той момент. У нього було стільки питань, стільки емоцій! Він не знав, що він хоче більше – вбити її чи розцілувати. Він перш за все був злим чи щасливим?

― Ха! Я вижила! ― перша почала говорити Вів’єн. ― І тільки для того, що сказати, яка ти погань, Гейб!

― Я?!

― Ти міг сказати! ― перебила його колишня коханка. ― Міг попередити, щоб ми могли це обдумати.

― Обдумати що? Як ти зникла?

Вів’єн мовчки дивилася на нього і продовжувала триматися за двері, щоб встояти на ногах. Габріель тільки зараз це помітив, як і те, що відьма постарішала на десяток років. Від цього у нього з’явилося ще більше питань. Коли перший всплеск емоцій у обох спав, Вів зітхнула і відкрила двері повністю. Позаду архангел побачив маленьку дівчинку. З таким же мідним волоссям, як у її мами, з такими ж медовими очима, як у її батька. на вигляд їй було вже п’ять-шість років. Дівчинка дивилася прямо на Гейба, тримаючись рукою за мамину спідницю.

Розуміння прийшло відразу. Його лють остаточно зникла, а місце зайняла розгубленість. Габріель зробив кілька кроків назустріч.

― Це?..

― Сюрприз! ― відьма зробила радісне обличчя, обіймаючи доньку вільною рукою. ― Познайомся, це Еліс. Сонечко, ― вона поглянула вниз на дівчинку, приховуючи свій вразливий вигляд. ― це Габріель.

― Чому ти мені про це не сказала? Як я міг це не відчути?

Архангел підійшов до них, присідаючи до доньки. Нефілім досі вагалася, чи варто відпускати маму чи ні. Не дивлячись на свій дуже малий вік, погляд у Еліс був досить дорослим. 

― Щоб вони прийшли за нею? Ні, я не могла так ризикувати. ― Габріель зустрівся поглядом з Вів’єн. ― Більше того, я не могла нічого зробити. Нефілім забирає занадто багато сил.

― І як тобі вдалося вижити?

― Ніяк. Еліс захотіла, щоб я вижила, і все. ― відьма важко зітхнула, порожніми очима дивлячись перед собою. Кажуть, що вагітність це казковий час для жінки. Вів посперечалася б з ними! Це була її не перша дитина, але жінка була впевнена, що це дитя її вб’є. ― Офелія допомагала нам. Але все скінчено, Гейб. Я пішла з Ковену, у мене більше немає захисту.

― За це не хвилюйся.  

Архангел повернув погляд до дівчинки. Він відчував, як його губи розтягуються в усмішці. Це було дійсно сюрпризом для нього, та він не був зовсім впевненим, що щасливий. Габріель ніколи не бачив себе в ролі батька, та і не можна було. Але дивлячись на доньку, він подумав, що збирається стати найкращим батьком усіх часів. Архангел розвів руки, для обіймів:

― Ну що, зефірка? Обіймеш свого татуся?

***

Мене звати Елістер Ґаббі Грінвуд, і це сімейне ім’я. Елістер – звали мою пра-пра-пра-пра-прабабусю, яка теж була відьмою, а Ґаббі назвав мене тато, в свою честь. Так мене називав лише батько, а з ним і всі інші янголи, які хотіли вирвати з мене душу. А ще “байстрюк”, “антихрист” – тому я люблю, коли мене називають Еліс. Мене ростили звичайною людиною, хоча в моєму випадку це не так легко. Мені казали, що світ великий та небезпечний, але я мала сили, щоб справитися з цим. Як би моя мама не хотіла, але я швидко мала подорослішати.

З часом я починала розуміти страхи інших янголів. Мої здібності проявилися ще до народження. Гейб пояснював, що я єдина дитина від архангела, тому ніхто не знав, на що очікувати. Для власної безпеки, я не користувалася навіть своїми крилами, щоб мене не знайшли. Але у мене були і “пасивні” сили, які ніяк мене не викрили.

Наприклад, я могла чути розмови янголів. Вони всі говорили на різних радіочастотах, які можуть вловити проста рація чи радіоприймач. Звичайний людський слух сприймав їх розмови, як білий шум, а я розуміла кожне слово. Таким чином я спілкувалася з Гейбом, але в основному я слухала музику. Тобі не потрібно купувати плеєр і шукати нові компакт-диски, якщо вся музика світу може звучати в твоїй голові, коли ти забажаєш. Я інколи навіть ловила військові частоти, але це не так цікаво, бо треба знати шифр. Головне контроль, бо потім починалися мігрені.

Ще для мене було звичайним бачити різних надприродних істот. Я могла впізнати демона чи янгола, просто поглянувши їм в обличчя. Я могла бачити і привидів, але не тоді, коли вони навмисно ховаються. А якщо вірити не тільки своїм очам – все стане відразу зрозуміло. 

Я сприймала і бачила світ по іншому. Щоб зрозуміти його, я просила батьків пустити мене до школи. Мені був всього рік від народження, і ми тільки переїхали в маленьке містечко в Айові. Та я не хотіла бути Рапунцель і сидіти вдома, поки небезпека не мине. Якщо я мала бути звичайною дитиною, то мене мають оточувати звичайні люди. В школі я зустріла своїх перших друзів, Тессу та Енді Кауфман, і через них я вивчала іншу сторону світу. 

Тесса та Енді були з віруючої родини, вони кожен тиждень ходили в церкву, молилися перед їжею та сном, і розповідали мені історії з Біблії. Спочатку я хотіла посперечатися з ними і попередити, що їх захисники – янголи, насправді холоднокровні створіння, які виконують будь-які жорстокі накази. Небесні воїни, яких не хвилюють людські жертви. Але подруга була такою щирою, що я почала сумніватися.

Вперше я увійшла в “храм Божий”, в церкву, з сім’єю Кауфман. Я не розповідала про це мамі, бо самостійно контролювала розмови янголів, і вони цього не помітили. Це був перший урок – Бога там немає. Це просто уособлення людської віри, яка тримає їх на плаву. Місце людських молитв, думок та секретів.

Мені там сподобалося. Мені подобалася спокійна атмосфера храму; проповідь священика, який казав правильні речі спокійним та власним голосом; тонкий запах ладану та гарячого воску, який нагадував мамині кельтські ритуали; загадкові мозаїки святих, які сяяли кольоровими барвами в променях сонця. А ще там була якась таємниця, яку більш за все я помічала в дерев’яній кабіні, прихованій за темним балдахіном. В тому маленькому просторі зберігалися жахливі, сором’язливі та безглузді сповіді різних людей.

Тоді мені було лише сім, точніше, два, але в це ніхто не повірить. Але я була занадто мала, щоб бути грішною. Моя цікавість змусила мене увійти в сповідальню і сісти на високе сидіння. За ґратчастим віконцем нікого не було. Мені залишалося чекати на священика, вигадуючи історію, якою я б хотіла поділитися. Всередині пахло свіжою фарбою та пахощами. Сидіння було обтягнуте шовком, але незручним та твердим. Стінки кабіни були з різьбленими візерунками. Балдахін кидав тінь всередину, тому я не могла розгледіти того, хто увійшов навпроти. Я побачила, що це точно чоловік, і коли той опинився навпроти, він почав перший:

― Отче, я згрішив.

Мій рот так і залишився розкритим, я зомліла. Пізно я зрозуміла, що переплутала і сіла на місце священика. Це не дивно, бо ніде не вказано, куди треба заходити. Але чоловік не звернув уваги на тишу, і продовжив глухим, нещасним голосом.

― Я вбив людину. Вбив жінку. ― силует підняв голову. ― Отче?

― Продовжуй, ― я старалася зробити голос нижче і тихіше, щоб не виказати себе. Вийшло погано, але чоловік був настільки засмучений, що не звернув уваги. Він хотів, щоб хтось його вислухав.

― У мене була дівчина. Мері… Мері її звали. Вона була чудовою, гарною, веселою. Але я розлюбив її, таке трапляється. І я вирішив, що не варто змушувати страждати нас обох. І вирішив відразу сказати, що ми маємо розійтися. Мері так розізлилася. Спочатку вона плакала, потім просити подумати,сказати, як вона може це виправити. А потім почала погрожувати, що зробить щось з собою.

Я не повірив в це, я так втомився. І вирішив просто піти, залишити її просто посеред вулиці, а вона накинулася на мене, почала битися і кричати. Я намагався її заспокоїти, та вона не зупинялася, ставала все злішою, і я…

Він замовчав, і я почула щось схоже на схлипування. Йому було все важче стримувати свою біль та сльози. Але я була занадто мала, щоб зрозуміти його. Мені було більше цікаво дізнатися, що було далі, і його мовчання починало мене дратувати. Особливо тоді, коли справжній священик почує його, і вирішить перевірити з ким той говорить, і тоді мене виженуть.

― Я відштовхнув її, ― сам продовжив незнайомець, наче відчуваючи моє нетерпіння. ― А там – машина, і Мері впала прямо під колеса. Вона загинула відразу. ― він знову витримав паузу, даючи мені прийняти це. ― Так сказали мені лікарі. Далі був суд. Мене виправдали. У мене друг хороший адвокат, він виставив це так, наче вона сама впала на дорогу. Я навіть на похорони до неї не прийшов, не міг подивитися в очі її матері. Просто закрився у себе в квартирі і пив.

Саме тоді, я почав бачити її – Мері. Мою Мері! Вона сиділа на ліжку, як звичайно. Але вся в крові, з понівоченим тілом. Я подумав, що це я просто перепив, але на ранок, вона все ще була зі мною. І вона сміялася. Сказала – тепер ми вічно будемо разом. Вічно… ― він повторив останнє слово пошепки. 

― Вона стала привидом? ― запитала я, вже забувши, що маю робити з себе вигляд звичайного священика. Але чоловік був настільки розчавленим, що не думав, хто його слухає. Він просто підняв голову і поглянув на мене, точніше на гратки. 

― Так! Ви вірите мені? Її привид ходе за мною вже три роки! Я не можу спокійно спати, бо навіть уві сні бачу її тіло під колесами. Я пішов з роботи, відвернувся від сім’ї та друзів. Я закрився у себе в квартирі, і виходив на вулицю, щоб купити їжу. У мене неймовірні борги по кредитам! Бо вона всюди, де б я не ховався. Вона в кожному погляді, в кожному обличчі. І я більше так не можу! Мері перемогла.

Він піднявся на ноги, і я завмерла, затримуючи подих. До моїх вух дійшов примарний, жіночий сміх.

― Хай прийме Господь мою душу…

Коли він вийшов з кабіни, я зпригнула з сидіння і виглянула назовні. Нещасний пішов до дверей на виході з храму. Я побачила його темний костюм, який висів на худорлявому, сутулому чоловікові, з сивиною на скронях. Коли залишалося декілька кроків, двері самі відчинилися, а в них я побачила силует, схожий на дівчину. Примара спочатку була схожа на тінь, в світлі сонця, але потім я розгледіла її довге волосся, прилипше до голих плеч, у власній крові. Сукня, раніше приємного персикового кольору, була розірвана, в темних, пурпурових плямах, її босі ноги були в синцях. А з однієї руки біліла зламана кістка. 

Вона протягнула руку чоловікові, і він лише на мить зупинився, щоб зібрати свої останні сили, та одним кроком переступити поріг. Мері швидко прилинула до його плеча і вони разом покинули територію храму. Я оглянулася по сторонам, щоб перевірити, чи побачив хтось його, чи мене. Ніхто не звернув увагу, декілька прихожан говорили біля п’ядесталу. Коли до мого дитячого мозку почало приходити розуміння всього, що зараз сталося, я швидко пішла геть. Мері і того чоловіка вже й слід простиг.

І я ще довго думала, що з ними сталося. Я була впевнена, що вони мали бути з Садбері, і декілька днів прослуховувала поліцейську частоту, шукаючи якісь натяки. Через декілька тижнів я почала шукати підказки серед могил міського кладовища. Нарешті, я знайшла потрібні могили! Спочатку я знайшла Мері, її я впізнала по фото та надгробку, а поруч була свіжа могила чоловіка. І хоч могили були дві, на них був однаковий напис – “тепер навіки разом”. 

Я знову почула сміх Мері, який чула в храмі, і більше не поверталася до них. Це було ознакою того, що перша моя пригода з привидом була закінчена.