Виклик демона

Довге світле волосся застлало частину пентограми. Кров повільно розтікалася по рунам старовинної мови. Життя в очах молодої дівчини тануло. Останньою краплиною повітря що залишилася у грудях вона прошепотіла:

— Спасіть мене…

***

Ритуал пройшов суворо за книгою. Вісім чоловіків, по чотири з кожної сторони кола, та один церемоніймейстер. Свічки обов’язково з воску, руни дивляться на схід, а в якості жертви незаймана дівчина.

І демон з’явився.

Книга описувала усіх демонів як знаючих, могутніх істот. Вони однією волею можуть змінити реальність навколо, в їх розумі таяться знання що навіть розумнішим з людей й не насняться. Можливість призвати такого собі на службу варта великої жертви, й тим паче варта життя дрібної людини, блаженної у своєму незнанні.

— Почуй наш голос з самого пекла та прийди! Nācet!

Церемоніймейстер промовив завершальну фразу та вскинув руки догори. Згустки червоного туману почали підійматися з крові на підлозі. Вони збиралися в едині струни та перепліталися між собою, формуючи собою нелюдський силует. Усі культисти затаїли подих. Після усіх зусиль по пошуку людей, по знаходженню ідеальної жертви та місця для вбивства, демон все ж таки прийшов.

Нікому не вистачало духу мовити слово. Церемоніймейстер вже набрав повітря в легені щоб сказати годинами відрепетовані слова, але раптом, ледве чутна мольба розрізала тишу.

— Спасіть мене…

Й величний, під три метра зростом, демон схилив донизу голову, що схожа на козлячий череп, та відповів — “Слухаюсь”. В якісь миті рана на животі дівчини затягнулась та вона різко почала дихати. Культисти зашепотіли один до одного. Дехто почав перевіряти правильність деталей ритуала. Церемоніймейстер перервав напругу гнівним викриком:

— Забудь про неї, я твій господар! Це я тебе викликав!

— Невже? — демон вишкірив два ряди гострих зубів у щось що схоже на посмішку. — Тоді чому не ти лежишь у цій пентограммі? Чому не ти віддаєш свій останній подих?

Культисти разом вісторонилися. Церемоніймейстер від здивування роззявив рота. Демон подивився у повні жаху очі дівчини.

— Чекаю наказів. — проревів він.

Були ті хто не чекав що вийде хоч щось, були ті хто очикував на незначний результат, але ніхто не чекав що демон насправді з’явиться. А тепер він ще й на стороні тій кого намагалися вбити. Спочатку побіжав один з чоловіків. Після другий, а за ними усі останні. Лише церемоніймейстер зостався на місці, безпомічно слухаючи відлуння волань своїх підлеглих.

— Ну ні… — головний культист схопився за ритуальний ніж, що незадого різав плоть дівчини. — Я не дозволю так просто відняти в мене те, що мені належить!

Дівчина скрикнула та заслонилася руками від атаки ножем, але біль не наступила. Замість того, вона побачила як демон тримає культиста за зап’ястя. Чоловік скривився та декілька разів спробував звільнити руку, але марно. Було видно яка велетенська сила демона що її тримав.

— Жадібний сліпий дурень. — мовив демон зневажливо. — Ти забув що значить справжня жертва. Не зміг навіть правильно прочитати це в книзі. Була б моя воля, я б зламав тобі шию. Але зараз вирішую не я.

Під час промови дівчина на карачках відповзла у сторону та прижалася до бетонної стінки. Темрява не давала гарно розгледіти місцевість, але було зрозуміло що вона в недобудованому приміщені. Зараз же, вона зустріла погляд демона та обомліла.

— Що з ним робити, господиня? — спитав він та став терпляче чекати.

— А… А що я можу? — нарешті відповіла вона.

— Накажи вбити, й я вб’ю. Накажи відпустити, та він втече. Накажи покарати, та зможешь перетворити його життя на біль.

— Не треба! — вирвалося в неї. — Ти… Ти кажешь що він втече?

— Не наважиться інакше.

Культист вже був повністю блідний та намагався шепотіти якесь закляття на латині. Втім, демон на нього ніяк не реагував.

— Ти можешь зробити так щоб він більше не міг проводити… таке? — нарешті спитала дівчина.

— Можу.

— Тоді зроби!

Демон взяв культиста за другу руку та підняв до рівня своїх очей. Наступної миті білий туман почав вириватися з обличчя чоловіка та всмоктуватися у морду демона. Культист став волати та вириватися, та його не чекало ніякого успіху у тому. З кожною секундою він становився повільніше, доки не обм’як зовсім. Демон розтиснув хват й тіло чоловіка безвільно впало на підлогу.

— Ти… Ти вбив його?

— Лише частку душі. Без неї він не зможе провести жодного ритуала.

Повисла тиша. Дівчина широкими очима дивилась то на демона, то на культиста, то на місце в якому була рана. Усі події здавалися їй неправильними, нереальними. Вона згадала як її викрали серед білого дня в давці метро. Хіба могло таке статися з нею? Культисти, жертва, демон… Чи не наснилося їй все це? В решті решт, вона помотала головою, ніби проганяючи дурний сон та спитала:

— Що буде далі?

— Те що побажаєшь. — спокійно відповів демон.

— Ти що, виконаєшь три моїх бажання, чи щось таке?

— Три бажання? — демон знов вишкірив зуби у посмішку. — Низько ж ти цінуєшь своє життя. За плату останнім подихом, ти прив’язала мене до себе. Відтепер тобі закрита дорога до раю, а з моєю поміччю сила пекла у твоєму розпорядженні.

— Стривай, що значить закрита дорога до раю? Він існує? Це означає що я після смерті потраплю до пекла? — щирий жах з’явився на її обличчі, ніби її живіт знов проткнули кинджалом.

— Якщо відречешься від мене та підеш каятися до церкви, тоді, можливо, знайдешь пробачення.

Гримаса жаху на обличчі дівчини перетворилася на здивування, а після на гнів. Вона нарешті встала на ноги та почала ходити з одного боку в інший. Так діло не пійде. Вона не обирала цей шлях, вона опинилася тут раптово. Невже вона так згрішила що заслуговує на це? Ні. Ні, ні та ще раз ні. Через декілька секунд дівчина встала навпроти демона та мало не викрикнула:

— Це несправидливо! Я не винна в тому що мене викрали! Не винна в тому що благала про поміч, в тому що хотіла вижити! Я не стану каятися!

Демон знизав плечима.

— Бог милосердний, а не справидливий. Ти або граєшь за його правилами, або за іншими.

Почувши це дівчина замислилась. Цікавість з’явилась в її очах.

— Іншими правилами? Якими іншими?

— Християни не перші хто вигадав правила як жити. Й не їм одним вирішувати що буде з людською душею. — демон вказав когтистою рукою на книгу, що виронив головний культист. — Там написано про це також.

Дівчина вагалась декілька митей, але все ж взяла книгу до рук. Товста стопка пожовтівших листів у шкіряній палітурці. “Rituālu Grāmata” — говорила назва на передній частині.

— Ну що ж, най буде так. — хмикнула вона. — Я не стану вибачатися не за свою провину. Потрібно знайти інший шлях – знайду.

— Це ваш вибір, господиня.

— Краще зви мене Яна. — сказала вона і демон хитнув головою. — Я піду додому. А ти не йди за мною, щоб не побачили. Як мені тебе позвати, якщо знадобишся?

— Звернись до мене в реченні, а після промов слово “nācet”. Тоді я прийду.

— Зрозуміло… Все зрозуміло…

Яна кинула ще один погляд на книгу в руках, потім на демона. Він справді був таким як демона можно уявити. Те що спочатку здавалося його головою, виявилось справжнім козлячим черепом, що він носив як маску. Під нею у темряві світилися два білих вогника – очі. Те що здавалося його міхом також виявилось одежею, частки якої звисали по боках ніби міхова спідниця.

Демон нічого не казав, через що Яні стало зовсім незручно. Думки роїлися в голові як комахи. Як далі бути? Як знайти дорогу додому? Що розповісти батькам про зникнення? Міцно стискаючи книгу, дівчина вийшла з приміщення. Тепер з цим всім їй потрібно жити.