Взаємність

Єва

– І що це у біса було?! Ти повірив випадковому чоловіку, який просто сказав що знає мене?! 

Йорґен сумирно розставляв книги на своїх полицях, змушуючи мене ледь не гарчати від злості. Хотілось відсмикнути його від роботи, але все-таки я стрималась з поваги до нього. 

– Якби він був випадковим, я б не повірив йому… – розуміючи, що таких пояснень мені мало, він зрештою додав: – Він прийшов наступного дня, коли ти поїхала. Ходив по окрузі, шукав тебе з Люком і йому вказали на мене. Я спочатку прогнав його, але зараз за дівчатами ніхто так не бігає, як він за мною. 

От що Фокусник мав сказати Феліксу, щоб усе закінчилось цим? Понад усе хотілось якось опинитись за одним столом із ними тоді. Я б усе владнала, обох поставила б на свої місця! А так?.. Це усе неправильно, усе мало бути інакше! 

– І скільки він бігав? 

– Тиждень. Артур навіть почав їжу йому носити, бо він майже весь час був тут… З такою наполегливістю він мав би руки твоєї просити. 

З вуст мимоволі вихопились істеричні смішки. 

– Він одружений.

– Дивовижно. Або його дружина найщасливіша жінка у світі, або найнещасніша. Він переповів ту саму історію, що й ти, запропонував сховати Люка. Враховуючи, що Поліція вже рискала в окрузі, ідея була непоганою… Принаймні з усіх твоїх друзів він, здається, найадекватніший. А ще він повернув твою іграшку, один з ножів. 

Господи, що за ніж? Ніж мій у нього звідки? Хіба що… 

– Отакий десь? 

Я показала пальцями приблизну довжину.

– Так. Він у тебе в кімнаті. 

Ніж, який я лишила Марі… Ні, він занадто добре до мене ставиться. Хочу зненавидіти його за це. 

– Послухай, – Йорґен нарешті сів за стіл і торкнувся моєї руки, привертаючи увагу, – ти сама чудово знаєш, що іноді треба поступатись. Якщо не поступаєшся, готуйся втрачати. Я зробив це не тому що злякався в останній момент чи тому що так було легше. Так було безпечніше – от і все. 

Як і я, Йорґен не вмів просити вибачення. Замість цього він гарно виправдовувався. Горіхові очі виказували усе його співчуття та жаль, благали зглянутись, повірити. І що мені лишалось робити? Звісно ж хотілось його пробачити, відпустити цю ситуацію. Та й сил на подальшу сутичку у мене вже не було. Простягаючи правицю на столі, я поклала на неї голову та шумно видихнула від насолоди. 

– Хоч би записку яку написав! Ти хоч уявляєш як я злякалась, коли дізналась, що Люк в Ланґрасі? Мало того, що Люк невідомо з якими людьми там – я навіть не знала чи ти живий!

– Більшість часу я теж гадки не маю чи ти жива. Це називається взаємністю, Єво. 

Я могла лише брови підняти на таку нахабність.

– Тобі настільки тут самотньо, що ти вирішив такими методами привернути мою увагу? 

– Хтось має тобі мізки вправити, – байдуже відмовив він. 

І все-таки не було за що на нього злитись. Йорґен не зробив нічого нового. Я не можу вимагати від нього більше, ніж можу дати. Це називається взаємністю. 

– Вже помирились? 

Люк поставив на стіл три чашки, від яких тягнулись цівки пару, та сів до нас. На його питання я лише хмикнула, шкрябаючи нігтем найближчу до себе чашку. 

– Ми і не сварились. 

– Занадто тихо хтось кричав, як для сварки. 

– Йорґене, якщо тобі бракує мого крику, лише скажи – я обовʼязково виправлюсь. 

Ми затихли на деякий час. Тишу не хотілось лишати, але сил на слова не було. Зрештою, мені вдалось навіть очі прикрити без зайвого страху. 

– Ти ж лишишся на кілька днів? – з надією спитав Люк. 

Не встигла я набрати повітря, щоб протягнути повітря, як Йорґен встряг: 

– Лишиться. 

– Питали не тебе, – видихнула я, розуміючи, що це однаково марно. 

– А хто тобі сказав, що твоя думка під моїм дахом враховується? 

І знову цей голос, знову цей погляд. Зараз це лише злило. Я теж хочу дати собі відпочинок, але хто тоді зробить за мене мою роботу? Хто поховає Фокусника? Я навіть не знаю чи є у Марі могила. Принаймні я встигла владнати усі справи в Ланґрасі та обчистити усі свої кімнати в штабах, але я досі не була в нашому з Марі будинку. Ерата ще не посилала туди нікого для прибирання за моїм наказом, але однаково звідкись знала, що там цілковита руїна. Хотілось подивитись на це, владнати це самотужки. 

– Я з радістю покину твій дах. 

– Спробуй.

Навіть Люк відклав чергову книжку в очікуванні чогось цікавого. Ривком допиваючи залишок чаю, я підвелась та потягла за собою сумку. Спираючись на ціпок, я почовгала до своєї кімнати. Слід було зібрати деякі речі, а деякі залишити. 

Спочатку я розклала свій одяг, який позбирала по штабах, відклала деякий непотріб, що шкода було викидати. Тоді я наважилась на невеличкий перепочинок. Підбираючи тоненький ніж з комоду, я сіла на ліжко. 

Вона спеціально лишила його у Шавлія? Щоб показати, що він їй не потрібен? Чи щоб мати привід повернутись до Фелікса? Чи це лише проста людська випадковість? Хотілось спитати. Але у кого? 

Ні, не подобається мені відпочивати. Занадто багато дурних думок в голові. Тепер я наважилась торкнутись своєї шкатулки. Спогади боляче вдарили в голову, роблячи мій погляд скляним. З портсигару я дістала його карти, лишила тільки бубновий туз. Обережно обвʼязуючи колоду шнурком, на якому бовтався ключ Марі, я лишила її спочивати серед інших решток свого життя. Далі я взялась за документи. Деякі папірці я відклала, щоб відправити потім Ераті. Доходячи до останнього аркуша у своїй теці, я застигла – це був чек на імʼя Марі. Що я маю зараз з ним робити? Спалити? Порвати? Викинути? Зберегти? Щодо цього теж хотілось спитати. І знову не було в кого. 

Не знаю на що робив ставку Йорґен, але його бажання все-таки здійснилось – я лишилась в Даупері на декілька днів. Щоправда, вдома я здебільшого лише ночувала, але це дрібниці. За цей час я зʼїздила до нашого з Марі будинку. Багато чого було побито, ще більше вкрадено. Цілий день я присвятила намаганням повернути цьому будинку знайомий вигляд, але нічого не вийшло. Скільки б я не прибирала, скільки б не розставляла усе на свої місця, а будинок я не впізнавала. Хотілось ридати. І я ридала. Та навіть це не допомогло. 

Іншого дня я наважилась поїхати на давно знайоме кладовище. Я звикла навідуватись туди з Марі, але тепер навідувалась до неї. Літо було у самому розпалі, а я ніяк не могла зігрітись навіть з вʼязаною хусткою на плечах. Завершував ланцюг абсурду Йорґен, який вирішив поїхати зі мною. Знову він не прийняв жодної відмови, користуючись моїм розбитим станом і неможливістю відстояти власне право на страждання.

Перш ніж навідати Марі з Анною, я вирішила звернутись до працівників цвинтаря – Фокуснику потрібна була могила, а мені місце, де я могла б оплакати його.

– Ховати пусту труну? Без посвідки? Ні, цього не буде. Ми і без того використали забагато місць після катастрофи в Стохесі. 

Що ж, очікувано. 

– Я хочу поховати пусту труну не абиде, а на ділянці, яка належить мені. Яка вам, в біса, різниця?

– У мене є закон. Я ховаю тіла. 

– То може ти і знайдеш тіло, розумнику? Бо я маю ідею, але тобі вона не сподобається. 

Користуючись переляком цього бовдура, Йорґен відсмикнув мою руку від руківʼя ножа. То от чому він поїхав зі мною. Не довіряє мені? Як же гидко. Зрештою, Йорґену вдалось достатньо залякати цього вишкребка – мені навіть не довелось доплачувати. Робітник злякався його настільки, що я змогла поховати Фокусника того ж дня. Навіть смішно, що в цивільному більше бояться Йорґена, а не мене… Бракувало лише могильного каменя, який пообіцяли вирізьбити найближчими днями. 

Після стількох років їхня родина нарешті знову разом. Знову без мене. На щойно насипану могилу Фокусника я поклала оберемок червоних троянд, Анні дістались ромашки. Ми з Марі завжди приносили їй ромашки… З величезним соромом я поклала на могилу Марі білі лілії. Вона хотіла б не цього, зовсім не цього… Але це все, що я можу їй дати. На могилах Анни та Марі вже були полишені кимось лампадки, поруч з якими припасували візитівки з адресою і підписом: “Єво, будь ласка, звʼяжіться зі мною”. Мабуть, це той чоловік, який звинувачував себе в її смерті… Не зараз. Доставляючи і Фокуснику лампадку, я поквапилась їх запалити. Тоді я обережно опустилась на коліна та почала молитись. В дитинстві мене не вчили молитві за упокій, але зараз я знала її краще, ніж молитву за здоровʼя чоловіка, дітей, за короля. Коли я нарешті закінчила із цим, то з щемким здивуванням виявила, що Йорґен весь цей час стояв на колінах поруч зі мною. А він же цих людей знав лише з моїх розповідей… 

– Я не вірю в це, але поважаю, – пояснив він, підводячись.

Цього разу я прийняла його руку допомоги і слідувала за ним. Він вивів мене до чергової могили, що нічим не вирізнялась з усіх інших. Маркус Шефер, імʼя померлого, не було мені знайоме. Швидко прикидаючи, я зрозуміла, що він назавжди лишився молодшим за мене. 

– Хто це? – обережно спитала я, розуміючи, що відповідь мені не сподобається. 

– Мій друг з кадетського училища. Але похована порожня домовина. 

Він жодного разу не розповідав про свої втрати. Я знала, що їх багато, але завжди боялась спитати. 

– Як це сталось? 

– Він був занадто ідейним для Поліції, хотів справедливості… і майже її отримав. Маркус зібрав усі докази проти нашого командира, хотів давати хід справі… Напередодні до мене зайшов наш командир і спитав про отруту, яка не лишатиме жодних слідів, а я розказав… Він сказав, що хоче використати це проти одного жахливого злочинця, якого ніяк не вдається зловити, я повірив. Наступного дня Маркус помер з невідомих причин. Тіло так нікому і не віддали – чи втопили десь, чи спалили… Це він подарував мені портсигар, який я віддав тобі. Він ненавидів, коли я курив, але однаково хотів подарувати щось корисне… 

Я довго мовчала, боячись усе зіпсувати. Це вперше в його голосі було стільки провини, болю та сорому. Вперше я бачила кришталики сліз в його очах. Тепер я знала чому він насправді не хотів бачити мене Липою…  

– Ти вважаєш мене винним? 

Погляд, який він раптово націлив на мене, злякав. Це була мʼяка суворість. Він завжди так дивився на мене в Поліції, коли хотів дати вартісний урок. 

– Ні.  

– Тоді чому винуватиш себе? 

Під цим поглядом я ніколи не вміла пояснювати логіку своїх дій. Цей погляд змушував лише опустити голову та сумирно прийняти свою поразку, ковтаючи сльози.

– Ти цього не знаєш. 

– Але знаю тебе. Знаю біль, коли ховаєш порожню труну, знаю ненависть до себе, коли не можеш поховати рідних через службу. Я вже бачив твій погляд у дзеркалі. 

– Болітиме менше? 

Він задивився в мої очі, які я наважилась підвести, задумався над відповіддю. 

– Так. 

Чомусь це прозвучало, ніби брехня, щоб втішити мене. 

 

Того дня я ще заїхала у Стохес, до Ханджі, але вже без Йорґена. Хотілось її компанії, поговорити, як раніше, просто побути поруч… Мені стало трохи легше, коли я побачила Марко та Арміна, які допомагали їй з дослідженнями. Вони були на своєму місці… Але сама подруга була занадто зайнята своїми дослідами. Було відчуття, що вона геть мене не слухає, киває лише з ввічливості… Я давно не почувалась такою самотньою. 

Невдовзі я повернулась в Даупер, забрала потрібні речі та поїхала до Тросту, щоб зупинитись в родинному помешканні. Поки що мені не було сенсу повертатись до казарм – слід було закінчити справу з аукціоном. Тут буде легше цим зайнятись… Мені відчинив Вайорель, який майже не змінився з мого дитинства. В одному його вусі досі бовталась золота сережка. За його словами, це усе, що лишилось у нього від матері. Золоте волосся тепер не мало такого чистого кольору, але усе ще було зібране в маленький хвостик ззаду. На смаглявому обличчі уже яскраво виділялись зморшки. Я поквапилась обірвати усі формальності, якими він почав сипати – на це я не мала сил. 

– Будинок не готовий для проживання. Ми тільки закінчили реставрацію стін… 

– Мені достатньо стін. Чи не буде у тебе трохи вільного часу на розмову зі мною? 

– Звісно буде, моя пані. 

Це звертання здалось несмішним жартом, на який я ввічливо посміхнулась. За декілька хвилин ми вже сиділи в невеличкому кабінеті, ховаючись від двох служниць, яких я встигла помітити. 

– Ти вже познайомився з моєю новою ставленицею? 

– Так. Пані Ерата… цікава особистість. Але доволі здібна.

– Якщо вона прийматиме дивні або шкідливі рішення, попередь мене. Вона звикла вести дещо інші справи і трохи інакшим чином, тож їй потрібен нагляд.

– Я зрозумів. Емі вже встигла поскаржитись на неї, тому я однаково був би уважним. 

Згадка Емі викликала мою щиру усмішку. Добре, що вони є одне в одного. 

– Зі старої прислуги лишились тільки ви вдвох, правильно? 

– Так. Девід поміняв прислугу, відтоді, як вигнав вас. Я завжди йому подобався, а Ґретта… Вона завжди була його слабким місцем, він дослухався до неї, але без вас усе це зникло. Ґретта померла, не побачила народження молодого пана, а Емі дивом лишилась при дворі.

– Дякую, що дбав про неї.

– Я майже нічого не зробив. Це усе завдяки її власній праці… Емі хотіла лишитись, бо знала, що колись ви повернетесь, пані. 

Мені заледве вдалось ковтнути сльози. Вона справді чекала на мене стільки часу…

– Що за інцидент з Блюмом? Емі послала із цим до тебе. 

Вираз його обличчя миттю перемінився. Щелепи стиснулись, погляд опустився, брови схрестились – видно було, що тема неприємна. Це мені не подобалось. 

– Він чіплявся до неї і отримав по зубах… Я думав, він Поліцію на мене нацькує, але ця наволоч просто втекла з кінцями. 

– Це не зійде йому з рук.

Лишилось тільки вигідну помсту придумати. Я вже не в тому становищі, щоб просто вбити… Є одна ідея, але потрібен дозвіл королеви.

– Щодо фінансових справ… Усе не настільки погано, як може здатись. Я фальсифікував звіти. Прибуток з цього невеликий, але стабільний. 

– Я гадала, що Рада виплачувала копійки на утримання. 

– Не зовсім. Ланґрас давній і заможний маєток, на нього мав амбіції кожен в Раді, кожен погоджувався виділяти гроші зі спільного бюджету, щоб потім не відновлювати нічого своїм коштом. Але так вони і не вирішили кому ж він має належати. 

Ця історія пробила мене на сміх. Це ж наскільки вони дурні! 

– Гаразд, надаси усі звіти без фальсифікації Ераті. Вкладемо кудись ці чесно тобою зароблені гроші. 

Він лукаво посміхнувся мені у відповідь. 

– Звісно, моя пані.

За декілька днів мене навідав Фрідріх. Він усе намагався вмовити мене на кращі апартаменти, що навіть злити починало. В його очах я справді одна з тих розпещених дівчат, які принадні лише для витрачання на них грошей? Але сваритись не хотілось, тож я лише ввічливо відмовлялась. Якою б я не була в його очах, він однозначно мав лише добрі наміри до мене. Навіть Ерата не знайшла гріхів у нього за душею, тож буде тупо відкидати таке корисне знайомство лише через власний гонор. Так само, як Ерата завжди подавала мені маску, дбаючи про образ Липи, Фрідріх надавав усе можливе, щоб відродити образ дворянки в мені. Ніхто б не дбав про усі ці звичаї так само віддано, як він, тож варто було вчасно прикусити язика і подякувати. Якби не Брен, довелося б мені терміново шукати гожий для аукціону одяг. За цей час я геть забула про свою потребу в якійсь пишній сукенці, на яку люди подивляться і скажуть, що Єва Вайс має збіса гарний смак. Поруч була тільки військова форма, що змусило мене нервово ходити по своїй спальні за день до події. Коли служниця сповістила про черговий його візит, коли я вийшла до нього, відкрила простягнуту коробку… 

– Вона належала моїй покійній дружині. Можливо, я помилився, але мені здалось, що вона може підійти тобі і… 

Ця рожева сукня змусила мене вперше задуматись про своє майбутнє після відвоювання Марії. Може, мені слід покинути Розвідку і повернутись до життя, яке мало б мені належати? Справді, було б дуже зручно сховатись за спиною Фрідріха, віддати йому віжки і просто розслабитись. Я могла б стати хорошою заміною його колишній дружині… Беззаперечно, я можу отримати шлюб із ним, якщо постараюсь. Треба буде зʼявлятись на публіці з ним та посміхатись, удаючи щастя – не дуже важко… Гадаю, я зможу проявити до нього трохи взаємної поваги та доброти. 

 

Аукціон пройшов достатньо вдало. Ніколи б не подумала, що з портретів моїх батьків можна отримати стільки грошей… Тут Фрідріх теж подбав про більшість клопотів, тож я могла просто ходити поміж своїх гостей, вступати в порожні балачки та слухати їх і посміхатись, ніби лялька. Це був… важкий день. В голові крутились списки, які я мала подати Ервіну. Через ті ж самі списки, але для Піксиса, більшість часу був відсутній Фелікс. Лишатись з Рошель без його посередництва було нестерпно. Найгіршим було те, що вона не планувала пробачати мені. Тож навіть якби я була найслухнянішою дівчинкою, ми б однаково зберігали дистанцію, лишаючись поруч тільки заради Фелікса, заради спільного минулого. За цілий день вона майже не дивилась на мене, майже не говорила, але принаймні була поруч… Я виглядала такою ж байдужою в очах Марі?

 

Будні в Розвідці зцілювали або просто не наносили нових ран. Я ніби і не почала спати більше, але витрачала менше енергії, тож вигляд мала не такий мертвий. В мене знову зʼявились ранкові ритуали, рутина. Я знову почала молитись перед сном. Навіть не знаю навіщо – стіни усе ще глухі. Найбільшим моїм щастям стали листи. Я могла вільно листуватись з Йорґеном, Люком, Ератою, Емі, Вайорелем – з усіма. Усе ще був ризик витоку інформації, але ця інформація помітно втратила ціну, тож мене це не хвилювало. 

Життя тепер здавалось сном і це лякало – сни завжди закінчуються чимось поганим. Невдовзі я знайшла це саме погане в кишені своїх штанів. Це була візитівка з кладовища. Прокручуючи між пальцями пасмо свого волосся, я розмірковувала над можливим вибором та його наслідками. 

Останнім часом мені було так добре… Настільки добре, щоб забути її? Це і є ціна мого спокою? Я не хочу її платити. Що тоді? Знову божеволіти? Присвятити своє життя примарі з минулого? Вона сама хотіла, щоб я жила майбутнім. Нашим спільним майбутнім… 

Щойно Ханджі остаточно повернулась зі своєрідного відрядження, я наважилась поїхати до Стохеса. Як і казав Леві, Ханджі прикриє мене, якщо буде потрібно. Принаймні в цій ситуації я ж можу цим скористатись? Це ж не буде злочином в очах Леві? 

Потрібну адресу я знайшла швидко. Це був не дуже просторий, але і не дешевий будинок. Щось середнє, на чому зазвичай зупиняють свій вибір молоді пари з дітьми… Родина, в такому будинку має жити дружна, щаслива родина. І це відлякувало, змушувало мене довго стояти на іншому кінці вулиці, не наважуючись зробити перший крок. 

Немає там родини. За час, що я тут стояла, хтось мав вийти. Якась дитина мала вибігти зі сміхом, щоби погратись з сусідськими дітьми. Якийсь дорослий мав вийти, щоб наглядати за дитиною… Ця ядуча самотність заспокоїла, заколисала мене. Тут не буде нічого нового, нічого дивного для мене, не буде чергової родини, частиною якої я ніколи не стану. Цілком безпечно… Двері мені відчинив той самий чоловік. Він дивився на мене як на найріднішу незнайомку, що викликало дискомфорт. Довелось ніби випадково чиркнути рукою по своїй щоці, щоб переконатись у відсутності маски чи балаклави. Він провів мене до просторої вітальні, доки я представлялась, розповідала йому про візитівку, як її знайшла і навіщо явилась сюди. На стінах будинку було багато портретів, закутих в рамки вирізок з газет чи угод. Були навіть дитячі малюнки… У Йорґена теж була купа подібних речей, але він ніколи не виставляв цього на показ. Якось він показав мені коробку, в якій зберігав малюнки Саші, її іграшки, які випадково лишались в нього. Можливо, у нього була така ж коробка і для мене, хтозна… 

– Марі багато розповідала про тебе. Точніше, розповідала лише про тебе. 

Я змусила себе обережно посміхнутись, ніби її самотність була вагомим приводом для щастя. 

– Мабуть, ти злишся на мене. Мене не було поряд в найгірші моменти життя її родини, аж тут… 

– Я не люблю звинувачувати людей просто так. 

Принаймні намагаюсь не займатись таким поза Поліцією. Але я не мала сил бути говіркою… Алекс, як він представився, задивився у власну чашку чаю та трохи хитнувся у кріслі-гойдалці. Я ніяк не могла перестати порівнювати його з Йорґеном, тому така педантичність занадто яскраво виділялась. 

– Я був близьким другом їхньої родини, допомагав їхньому батьку з бізнесом… Іноді здається, що вони були і моїми дітьми теж. Я памʼятаю як Віктор вчився їздити верхи, він тоді злазив з сідла хіба щоб на гітарі пограти, провести час із сестрами і навчитись нових трюків від матері. Марі увесь час проводила на репетиціях матері, намагалась у всьому її копіювати. Вміння танцювати, манери, акторство, гра на піаніно – усе від матері взяла. Тільки карти їй ніяк не давались… Анна, – він посміхнувся усмішкою повною скорботи. Цікаво, чи він памʼятає як вона виглядала? Я памʼятаю лише її пшеничне волосся, – була дуже неспокійним немовлям, весь час кричала, тому її і вирішили в майбутньому вчити співам. “Треба реалізувати потенціал”, – так казала їхня мати… Пробач, я заговорився. Я вів до того, що чудово знав як і чому померли їхні батьки та що було після. “Мені довелося їх покинути”, – щоразу собі говорю, коли не можу заснути. Моя дружина померла під час пологів тоді, я залишився один з чотирма дітьми. Я не певен був, що зможу прогодувати принаймні одного з них, тож…  Ті три могили – наслідок мого особистого вибору в будь-якому випадку. 

За розповідь про їхнє дитинство хотілось віддати усе, що у мене тільки було. Завжди хотілось знати про це все більше, але Марі щоразу починала плакати щойно згадувала батьків. Не хотілось її розчаровувати. А тепер взагалі нема в кого спитати… 

– З вашими дітьми усе гаразд? 

Якщо ця жертва не виправдається… 

– Так, так, вони у нормі. Старші вже мають свої родини, а молодша усе торочить про вступ до Розвідки… Така бешкетниця… 

Молодша… Це вона має бути ровесницею Саші. Що ж… Фокусник з Марі, та й Анна, мабуть теж, загризли б мене, якби я спробувала образитись на цього чоловіка та його дітей. Думаю, вони хотіли б, щоб я хоч щось хороше для нього зробила. Можна спробувати наглянути за його дочкою.

– Я хотів спитати… Нещодавно на цвинтарі зʼявилась могила Віктора і я підозрюю, що це твоїх рук діло. Чому зазначена неправильна дата смерті? 

– Це дуже довга і трагічна історія і ви можете не вірити, але дата правильна. Наслідок вже мого особистого вибору. 

Я почувалась міською божевільною. Тепер я розуміла увесь трагізм їхнього життя. Знати правду, але не вміти її донести, не могти її підтвердити… Це болить більше, ніж сама правда. 

На моє прохання Алекс розповів ще багато чого цікавого з їхнього дитинства. Тепер я могла уявляти себе в їхній родині, могла повноцінно будувати цю мрію, тепер я повністю розуміла погляди Фокусника та Марі, коли вперше розказала їм про своїх батьків. На закінчення зустрічі він вручив мені немалий пакунок.

– Вона так хвилювалася за себе, боялась підхопити щось… на роботі і більше не побачити тебе… Марі просила передати, якщо з нею щось станеться.

Навіть після смерті її романтизм усе ще тисне на мене. 

Перше, що я зробила, опинившись на вулиці – обійняла Яблуню. Рідний вологий запах заспокоював, її фиркання заколисувало моє горе. Вона однозначно не розуміла що саме відбувається, але точно відчувала хвилю моєї паніки та розгубленості. Єдине в чому я була певна – я ніколи більше не повернусь до цього будинку всупереч усім обіцянкам, які дала цьому чоловіку. А ще мені терміново треба було знайти хоч краплю бренді. 

Більш ніж за годину я повернулась до фортеці Розвідки. Мені вдалось навіть усамітнитись у своїх кімнатах і не зустріти нікого дорогою. Звалюючись в уже улюблене робоче крісло, я поквапилась розстібнути верхні ґудзики сорочки та відкоркувати пляшку. Тоді я обережно згребла усі предмети на краї столу, щоб звільнити місце для середніх розмірів старої валізи, яка зносилась настільки, що комусь довелось її обв’язувати декілька разів якимось шнуром, щоб бува не відкрилась. Лише після третього ковтка я наважилась розкрити це жалюгідне створіння. Доволі очікувано всередині спочивали листи. Я дістала доволі немаленьку звʼязку і поквапилась знайти найновіший лист. Йому було трохи більше від пів року, написаний під час нашої сварки щодо її роботи. В грудях стояла ядуча суміш радості та розчарування, що не знайшлось листа свіжішого. 

“Люба Єво! 

Мені неймовірно прикро, що ми так давно не бачились. Але я все розумію і не звинувачую тебе. І все-таки я сумую, що ти більше не засинаєш поруч зі мною, не розповідаєш про те як пройшов день і чому тебе навчив Шавлій. Це так нерозумно, але я справді сумую за тими часами. Скільки вже років минуло? 

Мене бентежить, що ти ніби приклеїлась до своєї уніформи. В тебе неймовірно гарне тіло, тобі дуже личать сукні з відкритими плечима! Як жінка ти справді гарна і приваблива, але щодня ховаєш цю красу за купою тканини. Це несправедливо! Я хочу, щоб ти на секунду згадала як це – бути шляхтянкою, тому дарую тобі ці прикраси. Я купила їх за власні гроші, мені їх ніхто не дарував, тому, будь ласка, носи мій подарунок якомога частіше. Вони дуже личитимуть тобі, я впевнена у цьому. Хоча тобі тепер доведеться проколоти вуха… Я б хотіла тобі допомогти із цим, але якщо ти це читаєш, то вже не можу. 

А ще я залишаю тобі власноруч вишитий жилет. Я знаю як ти їх любиш. Будь ласка, носи його. Не залишай на поличці в пам’ять про мене, а носи. Живи в ньому, розлий на нього своє бридке бренді, пропали своїми клятими цигарками і заляпай кров’ю. Мені хочеться знати, що він був тобі у пригоді…“

Я не стала далі читати. Увесь цей час… вона так само ділила ліжко з розумінням великих ризиків померти? Сама нічого не казала, а мене в мовчанні звинуватила! Яка ж вона, в біса, нестерпна! Як же мені бракуватиме її… 

У валізі і справді була невеличка оксамитова коробочка. Довелось зробити з десяток ковтків перш ніж таки відкрити її. Всередині виблискували вишукані золоті сережки з немалими смарагдами. Вони були достатньо прості, не дуже громіздкі, але при тому прості робітники могли прожити декілька років на їхню повну вартість. Я все дивилась на них тупим поглядом і не розуміла навіщо. Фокусник колись обіцяв повернути мені намисто, яке я продала для Анни. Марі вирішила своєрідно виконати його обіцянку? Якщо у неї були на це гроші, то чому вона не почала займатись своєю школою? Навіщо?.. За роздумами я дійшла до такої точки кипіння, що захотілось закопати ці сережки десь на її могилі, повернути їй цей подарунок цікавим способом. Тоді я знову захолола, заспокоїлась. Більшість вагомих родинних цінностей доведеться відшукувати та повертати усіма правдами і неправдами, а поки… Ці сережки були достатньо гідними, щоб зробити їх новою родинною цінністю, передати у спадок дітям, яких у мене ніколи не буде… Якщо все-таки наш рід матиме продовження через Люка… цікаво, як з плином часу зміниться історія цих сережок? Яку легенду про них придумають? Навряд будуть розповідати, що мені їх подарувала подруга-повія, яка була закохана в мене і виявляється мала страх неочікувано померти. Мабуть, придумають, що до мене залицявся якийсь багатій, може, навіть Фрідріху ці сережки припишуть. Але Єва Вайс була не лише холодною та нелюдимою, а й збіса хитрою, тому попри відмову сережки таки взяла… Сміх та й годі. 

Заки я дійшла до жилета, пляшка бренді вже була порожня. Я знала, що вона не дуже ладнає з шиттям, але вишивка виглядала доволі охайно. Хоча, можливо, алкоголь просто замилив мені погляд. Або це були сльози, які не сила вже було стримувати. Жилет усе ще пахнув нею. Я знала, що мені просто ввижається, але зараз хотілось відчайдушно довіритись цій фантазії. І я вірила, поступово відриваючись від реальності, в чому алкоголь лише допомагав. В таких бажаних фантазіях я відповідала їй взаємністю, знову і знову. Аж доки мене не загукали. 

Відриваючи нарешті очі від споглядання невеличких порожнин між стібками, я перевела їх на двері, в яких охайно стояли Ханджі із Леві. Це рефлекторно змусило мене посміхнутись беззубою посмішкою, взяти її за захист, захист від власної тупості. 

– Я не закрила двері, так? 

– Так… 

Ханджі хотіла ще щось сказати, але я її обірвала: 

– Уявімо, що я все-таки їх закрила. Будь ласка. 

– Але… 

– Ходімо. Нормальні люди не говорять з зачиненими дверима. 

І Леві просто витягнув її з моєї кімнати, погоджуючись на мою пропозицію. Щось підказувало, що справа далеко не в моїй давнішній погрозі щодо вторгнення в мою кімнату… Ні, зараз байдуже. Я обірвала свої страждання лише для того, щоб насправді зачинити двері. 

Ранок після таких пригод виявився очікувано поганим. Не вперше в принципі… Я все-таки перепила, тож до кінця дня змушена була імітувати привида, що боїться найменшого світла чи звуку. Сама винна.

– Куди поділась Ханджі? – ліниво спитала я у Леві за сніданком, коли Фелікс з Рошель десь загубились.

– Поїхала до Ервіна.

Дідько. Таке упустила! 

– Це тому ви вчора мене шукали? 

– Так. Вона хотіла уточнити щось щодо звітності. 

Він був таким обережним! Жодного докору, жодного погляду огиди. Жодного зайвого питання. На мить навіть здалось, що я чула співчуття в його словах. Якось це… не так. Ніби він знає про мене щось нове і я про це ще не знаю, ніби має якийсь козир проти мене… 

– І ти не будеш нічого питати? 

Якщо він не питає, значить знає відповідь. Може, справа в цьому? Але… Звідки він міг дізнатись про причину моєї бульварної драми? 

– Про що? Чому були замкнені двері? 

Я припинила окреслювати пальцем вінця чашки лише щоб задивитись в його очі в пошуках правди, яку достатньо швидко вдалось знайти. Його віддана гра за моїм сценарієм змусила мене посміхнутись. Мабуть, це своєрідна подяка за розмову про Кенні або… хтозна. У будь-якому випадку цей його погляд мене тішив. Ми нарешті вийшли в якусь хитку взаємність. Воно було того варте.