Вечір

Був майже вечір. Красувався гірський пейзаж. Деякі гори були настільки високі, що пухнасті хмари закривали їхні вершини, зливаючись зі снігом. Тааак, там було багато снігу. Один крик – і є ризик заснути вічним сном під цією холодною ковдрою. Як добре, що ті двоє були ближче до підніжжя…

Темноволоса дівчина і рудоволосий хлопець стояли на льоді, на невеликій відстані один від одного. Дівчина була одягнена у форму хокеїста-воротаря і впевнено стояла на ковзанах, тримаючи в руках ключку. Її опонент, на відміну, стояв без хокейської форми. Натомість у нього був плащ, штани, шапка та шарф. Ну, і ковзани, зрозуміло.

—До-бре-нько. Нумо, Ріглі, вдарь ключкою з усієї сили, а я спробую відбити шайбу! – гучно сказала юнка, закриваючи своє обличчя захисними ґратами на шоломі.

— Т-Ти впевнена? А якщо занадто сильно вдарю? Я не хочу тебе поранити… – із турботою відповів юнак.

Дівчина сперлась на свою ключку і поглянула на Ріглі з усмішкою, піднявши одну брову.

— Ой, ой, та не хвилюйся ти так…Та і доведи, що зможеш вдарити настільки сильно, щоб мені кістки переламати.

Після цих слів дівчина хитро посміхнулася, продовжуючи дивитися на хлопця своїми синіми очима.

Рудько випростався і трохи насупився.

— Ну, гаразд….Тоді…

Хлопець швидко приготувався до удару і мовив:

— ОтримУУУЙ—!

Зі свистом ключка стукнулася об шайбу і та на великій швидкості летіла убік синьоокої.

— Ой-ой— –це все, що встигла сказати дівчина.

УДАР! ПОВНЕ ВЛУЧАННЯ!!….В голову, правда….

Хокеїстка ледь похитнулася і взялася за голову, одягнену в шолом, а потім впала на трохи присипаний снігом лід.

До хлопця не одразу дійшло, що трапилося.

— Еббі?……ЕББІ! – рудько кинув ключку і швидко просковзнув до подруги.

Присівши поряд з нею, він почав швидко говорити, паралельно штовхаючи її, щоб та прийшла до тями або навпаки не відрубалася, у разі:

— О ні, Еббі, пробач! Пробач мені, будь ласка! Я ж і справді не хотів! Проба—

— Ей, ей, спокійно! Та це звичайна справа для хокеїста отримати в морду шайбою, ха-ха! – з усмішкою на обличчі, несподівано озвалася Еббі. – Я в порядку. Гаррррнений удар, Рі!

Хлопак трішки здивувався, але потім зітхнув з полегшенням. Він перевів погляд своїх зелених очей на дівчину, щоб перевірити, наскільки в порядку вона. Нехай Еббі і світила зубами, а кров з носа потекла струмком. І ґрати на шоломі були трохи погнутими.

— Я ЩО, ТОБІ НІС ЗЛАМАВ!? – злякано крикнув Ріглі.

— Щ– А! Заспокійся, заспокійся! – промовила синьоока. – Навіть якщо й так, то мені не вперше, не хвилюйся. — з усмішкою відповіла дівчина.

— Вперше чи ні, але перевірити треба. Ідімо до Хоші.

— Все нормааально – протягнула Еббі і спробувала встати.

Ріглі озразу ж допоміг дівчині і коли вони двоє добре стали на лід, він сказав:

— Навіть якщо не хочеш піти перевіритися, нам все одно потрібно повертатися. – рудько поправив шарф. – Ходити можеш? Ще чогось не пошкодила?

— Уууф … Так, тупцятм можу. Як же ти переживаєш все таки – вона просковзнула повз хлопця, мимохідь поплескавши його по плечі. – Поїхали, Рі.

— Д-Добре, тільки візьми щось, щоб прикласти до носа.

Зібравши речі, двійко друзів почали спускатися з підніжжя.

Ближче до рівнини, природа змінила свої холодні та зимові тони, на теплі та весняні. Було тепло, тому Еббі та Ріглі зняли свої головні убори і продовжували йти до гільдії. Рудько ледь розворушив своє волосся, а синьоока зібрала своє волосся в хвіст, пустивши свою розтріпану гривку. Хлопець дорогою зірвав пару квітів і трав, і почав робити вінок, щоб скоротити час. Він уміло вплітав стеблі з листям між собою і повертав бутони так, щоб виглядало гармонійніше. Дівчина на той час просто йшла і думала про своє, час від часу витираючи кров з носа. Іноді, вона могла надто сильно притиснути і колючий біль спритно пробігався по покаліченій області.

Було боляче. Але синьоока і справді звикла до забоїв, переломів та інших казусів, так що це для неї, як крапля в морі. Ріглі один із тих, хто стежить, щоб вона чогось гірше собі не зробила. Еббі помічає його турботу, і нехай це може виглядати, немов вона підколює рудька через його переживання, насправді дівчина цим дуже цінує.

За тими справами, друзі дійшли до гільдії. Здоровенні ворота та червоний прапор з емблемою постали перед ними. Синьоока крикнула чоловікові на вежі з проханням відчинити “двері”. Брама відчинилася. Навіть увечері притулок Героїв жеврів життям: хтось займався своїм ремеслом, хтось відпочивав, інші спілкувалися з друзями, ну, а ще деякі могли просто бити байдики.

Наші герої вирушили до Хоші.

— Як твій ніс? – гукнув Ріглі.

— Болить. – дівчина демостративно помахала пальцем біля лиця.

— Ох…Ще раз пробач… – рудько з жалем відвів погляд.

— Оу, та не— Я ж сказала, що все в порядку! – заспокоювала дівчина. – Зараз до Хоші збігаємо, вона мене миттю залатає.

Хлопець повернув голову до подруги й тепло посміхнувся.

На щастя, довго шукати медика їм не довелося – жіночка з темним волоссям у зеленому одязі з капюшоном не була у своєму наметі, а чимось займалася на вулиці. Друзі почали підходити до неї, і Еббі, коли відстань трохи звузилася, крикнула:

— Пані Хоші!

Медик озирнувся і глянув своїми світло-зеленими очима на тих двох.

— О, ви повернулися. – з усмішкою відповіла жінка, а потім, глянувши своїм натренерованим оком на Еббі, сказала, – Сонечко моє, що вже сталося?

— Якщо ви про носик, то … Я шайбу обличчям прийняла, хе-хе – нервово посміялася дівчина і потерла потилицю.

— Як я зрозуміла, удару завдав Ріглі. — Хоші перевела погляд на рудька.

Той здригнувся і хотів щось сказати, але його випередила Еббі:

— Якщо вже й звинувачувати когось, то мене, тому що це була моя ідея влупити ключкою з усієї сили.

— О-оу, все гаразд, Еббі, я визнаю свою провину – відповів хлопець.

— Так, так, я нікого не звинувачую, не переживайте. Ходімо зі мною. – добродушно промовила жінка.

Ті пішли за нею і Хоші разом з цим розпитувала, як хокеїстка себе почуває. Хлопець теж потрапив під цю “роздачу”.

— О, народ, привіт! – до них підбіг каштановолосий, з темно-зеленими очима хлопак, одягнений у лицарські обладунки.

Він хотів щось сказати, але прокумекавши, що з ними стоїть медик, мовив інше:

— Щось трапилось?

— З Ріглі все гаразд, а ось Еббі отримала забій. – відповіла жінка.

— Оуу, сподіваюся, все буде добре. – потерши потилицю, сказав зеленоокий.

— Звісно, буде! Ти щось хотів, Конане? – проговорила синьоока.

— Та там потрібна допомога, вирішив запитати вас. Проте, якщо ви зайняті, я попрошу когось іншого, все добре.

— Оу, я могу піт— –почала Еббі, але Хоші її перебила:

— Хвалю твоє бажання допомогти, але ти йдеш зі мною.

— Меее – протягнула синьоока.

— Ой, ну…Я б міг прийняти це завдання..Якщо це не виглядає ніби я кидаю Еббі з травмою..Яку ж сам і завдав… – обережно обізвався Ріглі.

— Не турбуйся, Рі, я переживу. – з легкою посмішкою відповіла молодша. – І перестань себе гризти, чуєш? Я вже пробачила. – насупилась дівчина.

Герої попрощалися і хокеїстка з медиком потупцяли до намету.

Біля входу стояли дві дівчини. Одна, коричневоволоса з пекуче-зеленими очима, була в якомусь спортивному костюмі, а на вусі красувалося срібне кільце. Друга дівчина, вища на зріст і з блакитними очима, була одягнена в майку і шорти. На голові виявився перев’язаний “канатик”. Міцна статура натякала, що вона з легкістю могла переламати комусь руки… Або хребет. Боксерка, що скажеш.

Медик одразу ж щось запідозрив.

— Так, так, так, і що ви вже натворили? – озвалась Хоші, схрестивши руки.

Дівчата обернулися і жінка помітила, що коричневоволоса приклала якусь тканину до голови, а кремезка затуляла свою руку іншою рукою.

— Моті, Дорі, что трапилося? – спитав медик.

— О-о, привітик, Хоші-сама…Та ми тут тренувалися і…– дівчина забрала руку від голови.

Там проходив, хоч і не величезний, але поріз. Крові було небагато.

— Я випадково розбила глечик і уламок полетів у голову Суші. – з прізвиськом для Моті, продовжила боксерка. – Ну, і я трошки поранилася. – Дорі підняла руку, в яку встромилися пару уламків.

Жінка зробила квадратні очі.

— Ви як дві сестриці-зірвиголови, які подають такий самий приклад своїй молодшій сестрі чи племінниці. – помахавши головою, сказала Хоші.

— Тобто? – спитала Дорі.

Медик трохи відійшов, щоб увага тих двох переключилася на Еббі.

— Оі! – помахала Моті.

— Привіііт. А шо сталось? – мовила боксерка.

— Мені шайба ніс вгріла. – з усмішкою відповіла хокеїстка.

— АХАХА, ОТ ДАЄШ— – голосно засміялася висока дівчина.

Хоші суворо подивилася на Дорі, і та закрилася.

— Усі троє, за мною. – проказав медик і три “сестриці” пішли за нею в намет.

Пацієнти посідали на стільцях. Жінка проробила медичні “махінації” спершу на старших дівчатах і, перевіривши ніс Еббі, сказала:

— Так, на щастя, ніс ти собі не зламала. Але була близька до цього.

— Залишилося пластир наліпити і будеш, як новенька! – весело й гучно мовила Моті.

— Так, так.. До речі, про пластирі, де вони? – жінка почала озиратися на всі боки.

— А хіба ви тільки що ними не користувалися? Он цими. – коричневоволоса вказала на коробку поряд із медиком.

— Мені потрібні менші.

— О, у мене напевно є такі. Я майже завжди їх із собою тягаю – Дорі вже хотіла шукати, але потім зрозуміла дещо, – Оп, помилочка вийшла. Пластирі в сумці, а я її не взяла, хе-хе.

— Все одно дякую. Вони повинні бути тут. Ви двоє вільні, а ти, Еббі, залишайся поки що. – промовила Хоші

— Оу, добре. Швидкого одужання, Еббі-чан! – зробивши жест “Побачимося”, попрощалася зеленоока.

— Тримайся, мала. – мовила боксерка.

— Дякую! – помахавши рукою, відповіла хокеїстка.

“Старші сестрички” вийшли, а медик почав шукати потрібні їй речі.

— Хіба пластир такий потрібен? – запитала Еббі.

— Його не завадить наклеїти для фіксації. – продовжуючи шукати, сказала жінка.

Порившись у коробках на полицях, Хоші все ж таки знайшла ті медичні штуковини і підійшла до синьоокої. Вона обережно наліпила один пластир на ніс Еббі і промовила:

— Якщо стане гірше або ще щось – не бійся підходити! Те, що я гаркаю на Моті і Дорі не означає, що я не хочу їх бачити, не подумай.

— А, так, все добре! Спасибі велике! – відповіла молодша.

— Ой, а ти зуби не пошкодила? – запитала жінка.

— Ммм, та ні, начебто. – Еббі провела язиком по своїх зубах. – Ага, здається, всі зуби та протези на місці!

— Протези? – здивовано сказала Хоші.

— Ага, зубні. У мене їх чотири. Думаєте, мені вперше щось в обличчя прилітає? – усміхнувшись, мовила синьоока. – У мене і майже всі кістки хоч по одному разу ламалися, мені не звикати.

— Тобто ти теж будеш моїм частим гостем, так? – усміхнулася старша кішка.

— Нуу, тут вже, як піде. – знизила плечима Еббі.

— Гаразд, як я вже казала, якщо щось не так – тупцяй до мене. Я й сама потім перевірю, але раптом щось трапиться.

— Добренько! Дякую ще раз. – молодша встала і хотіла потягнутися, але через те, що вона рефлекторно примружила обличчя, ніс нагадав їй про травму. – Ауч, мені треба якось бути обережнішою.

— Отожбо. – сказала Хоші. – Але не хвилюйся, до весілля має зажити.

Було темно, але ліхтарі освічували містечко, а люди досі не влягалися спати. Еббі не була такою вже втомленою і вирішила, не поспішаючи, прогулятися гільдією.

Віяв теплий вітерець, збираючи запахи рослин і чогось смачного, які синьоока обережно ловила. Зірки розкинулися по темно-синьому небу. Увечері була особлива атмосфера для дівчини. Місто, де виросла синьоока, у такий час не рідко загравало іншими барвами. Вона згадувала, як маленькою з батьками ходила на матчі хокею, як тато горлав, коли їхня команда забивала у ворота, як купували всілякі закуски. Саме з того часу дівчина полюбила цей крижаний спорт і почала цікавитись грою. Вона займалася на уроках по цьому спорті, а також просто з батьками. Її тато і мама теж були із запальним та ексремальним характером, але вони були дбайливі та нікому не дозволяли нашкодити їхній маленькій хокеїстці. І якщо татусь міг розібратися по-доброму, адже був добродушним, то матуся могла змусити пояснити за базар трохи жорсткіше… Але вона все одно залишалася доброю жінкою. Еббі згадувала свою сім’ю та рідне місце. Це гріло їй душу.