Вечір спокою і тиши

Сьогодні сонце світило яскравіше, таким чином дерева здавались світло зеленого кольору, такого літнього і безтурботного. Після вчорашнього дощу на траві було небагато роси. Але майже через декілька годин всі вони висохнуть. У корпусі розвідзагону панувала нервова та галаслива атмосфера.

Цей день був дуже зворушливим. Кожен з розвідників готувався до 57-Ї вилазки за стіни. Хтось нервувався, хтось старався відволіктись. Деякі прощались один з одним, бо передчували свою смерть. Спецзагін капітана Леві Аккермана галасливо обговорюють план, що потрібно робити, щоб захистити Ерена. Через декілька хвилин всі дали клятву про те, що захищатимуть хлопця навіть своїм життям. З кабінету всі вийшли, залишивши чоловіка одного. Це почуття… воно не дає спокій, складно навіть сидіти на одному місці. Єдине, що могло відволікти брюнета – звіти. Ервін Сміт знову залишив купу паперу для Леві, щоб він його заповнив. Це допомагає не думати, про вилазку.

Настає час обіду і елітний загін збирається за своїм столом. Тиша. Але Гюнтером вирішує змінити це:

— Агов, чого ви всі такі кислі? — найменше брюнету хотілося обговорювати про великий відсоток смертності на вилазках.  Однак треба було якось розрядити тишу.

— А ти чого такий веселий? — не відповідаючи на питання Шульца, запитує вже Оруо. — Чи тобі нагадати, що ми не безсмертні?

— Вибачте, просто.. ми ж усі як-ніяк кращі з кращіх. Хотілося хоча б щось сказати. — хлопець вже й не хотів продовжувати. Лише вибачився й відвів свій погляд куди далі, щоб не дивитись в очі друзям.

***

Вечір сьогодні більш спокійний. Сідає сонце, залишаючи червоне небо. Ясне небо поступово змінюється рожевими хмарами. Все тепер як уві сні, чарівне, неймовірне й вражаюче.

Після обіду думки Петри Рал лише про свого командира. Аккерман не з‘явився на обіді й, скоріш за все, навіть не виходив зі свого кабінету. Сердце янтарноокої боліло через те, що сьогодні не прийшла до нього, не посміхнулась і навіть майже не дивилася на Леві. Її коханий сповна у роботі. Саме час принести йому чашечку зеленого чаю, допомогти зі звітами та поговорити по душам, чого вони зовсім не робили останнім часом.

Через деякий час дівчина вже стоїть біля дверей та чекає поки зважиться на те, щоб хоча б постукати в двері. А капітан знав. Він знав, що вона стоїть там, що вона турбується за нього.

— Петра, ти можеш увійти. — дуже спокійно вимовив сіроокий, вже чекаючи на Рал. Рудоволоса увійшла з подносом, на якому стояв чайник з завареним чаєм та дві чашки. Мимоволі це змусило трішки посміхнутись чоловіку. — Так і знав, що ти будеш з чаєм. Мій улюблений?

— Так, зелений. — хоча вона знала, що останнім часом коханий почав більше посміхатись (хоча це робив тільки наодинці з Петрою), але це змушує дівчину червоніти. — Іноді мені здається, що ти кохаєш мене лише тому, що я роблю чудовий чай.

— Ну і дурепа — повів бровою брюнет.

— Хотіла тобі допомогти, ти як завжди весь у роботі, а я сьогодні навіть не була у тебе. — розвідниця зробила невелику паузу, пригадуючи події всього дню. — Окрім ранку, коли всі наші тут теж були.

Світло в кабінеті було лише завдяки свічці, яка стояла біля Аккермана. Чоловік підпалив ще одну, ближче до краю стола, де напроти стояв стілець. На ньому Рал постійно працювала разом з капітаном, заповнюючи, перевіряючи чи відбираючи важливі документи. Сьогодні Петра зробила так само, сідаючи дивилась на Леві. Серед цього світла його обличчя здавалось ще витонченішим, ніж завжди. Тепер атмосфера була більш інтимною й домашньою, ніж було раніше. Так приємно просто посидіти з ним, попити смачного чаю.

Мимоволі на обличчі з‘явилась посмішка. Петра пригадала, як декілька місяців тому сиділа так само й почала бесіду. Тоді серед самого розпалу діалогу вона й зізналася в почуттях до нього. На що командир лише приблизився до неї та вкрав її перший поцілунок. Неймовірно ніжний й вражаючий, але всеодно такий пристрасний. Тоді все перегорнулось у її житті з ніг на голову, янтарноока і уявити собі такого не могла.

— Я закінчила. — все також з посмішкою говорить дівчина.

— Я теж, — дивлячись у самі карі очі дівчини відповідав начальник. — ти як хочеш, але, напевно, що я піду спати, чекаю на тебе.

— Вибач, спочатку напишу лист до свого батька, перед нашими вилазками він дуже турбується..

Цьомкнув підлеглу у щоку, чоловік вже направився до спальні, що була суміжна з кабінетом. Сів на місце Леві, рудоволоса почала писати:

«Дорогий тато!

Це я, твоя люба дочка Петра. Пишу тобі лист, щоб повторити про те, щоб ти не турбувався про мене. Я сподіваюсь, що все буде добре, тим паче зі мною Леві, який охороняє мене. До речі! Хотіла вас познайомити після вилазки за стіни, сподіваюсь, що ти не проти.

Загалом у нас тут дуже спокійно, нічого дивного й поганого не відбувалось. Звичайно, що всі зараз знервовані, але наш бойовий дух не падає! Як у тебе справи? Що нового? Буду чекати лист від тебе. Постараюсь скоріше відпроситися на вихідний, щоб приїхати до тебе. Бувай!»

Відложивши все, Петра трішки розібрала розкиданий по столу папер й направилась до Аккермана. Знявши усі речі окрім сорочки, лягла до нього. Чоловік обійняв кохану.

— Все закінчила? — сьогодні Леві такий спокійний, цілий день. Але у голосі можна почути нотки нервування.

— Так, сподіваюсь, що воно прийде в ранці, а не увечері. — подивившись на брюнета, ще добавила: — А ти чого такий знервований?

— Погане передчуття..

— Все буде добре, надобраніч — дівчина встигла закрити очі та поринути в сон.

— Ти вже спиш? — відповіді від Рал не було, але Аккерман продовжив — знаєш, у мене в житті було багато жінок. Але ні з ким із них я не бачив майбутнього. А з тобою бачу, лише з тобою хочу одружитися…

Знервований день змінився на вечір тиши та спокою. Хто знає, чи це останній такий день у житті..