Вечір незнайомок

Це був літній вечір. Я була вдягнута в бузкову сукню, а каштанове волосся як завжди наполовину заплетене. Ми зайшли в палац, якраз коли подув прохолодний вітер. Брати були моїм супроводом, адже наполегливо відмовлялась від усіх парубків.

Палац був вишуканим, блискучим та настільки великим, що було легко загубитися лише йдучи у бальну залу. З кожним кроком музика ставала гучнішою,  не тільки вона, а ще й люди, які там знаходилися і розмовляли.

І ось ми тут. Через деякий час прийшла королівська сім’я, а мої родичі розбіглися хто куди. Що ж, певно, час потинятися тут між людей та столів.

Ім’я моє сім’ї ніколи не було чимось видатним для інших, незважаючи на те, що ми виготовляли найкращі лікарські трави. Це військове королівство, отже і поважають тут лише військові досягнення.

Танець короля і королеви закінчився, настала черга кронпринца з його нареченою. Я налила собі гранатового соку. Здавалося, це найкраще, що могло статися сьогодні. Ніколи не любила всі ці танці, але батьки досі сподівалися, що я знайду собі партнера по життю. Пройшов деякий час, танці королівських осіб закінчилися, а отже настала черга дворян. Я продовжила тинятися у залі, щойно допивши сік. Відійшовши подалі від столів із закусками та інших дворян пройшла до стін. І далі я побачила тебе – панянку з темним русявим волоссям у блакитній сукні. Це було не так важливо, як вираз твого обличчя. Трохи бліде, похмуре, але ти мала сяючі сині очі. Здавалося, ти не знала, що робити у цій величній залі. Бентега так і грала на твоєму лиці.

Я вирішила зробити цей крок і підійшла до тебе.

– Панно, чи не хотіли б Ви станцювати зі мною один танець? – я подивилась у твої сині очі, які тепер були більш здивованими, ніж занепокоєними. Ти оглянулась навколо, але так і не знайшовши те, що шукала, подала мені свою руку.

Ми злилися у танці. Не можу сказати, що це було свідомо, але ми потрапили у центр зали. І було байдуже на ті здивовані охання та проникливі погляди. Здається, я втратила відчуття часу та міри. Ми закружляли й було видно лише бузково-блакитні кольори для інших, але для мене лише твої глибокі небесні очі.

– Панно, а ми не зустрічалися раніше? – наївно запитала я.

– Якби зустрічалися, я б цього не забула, – м’яко усміхнулась ти.

Декілька хвилин, а по відчуттям вічність. Дві дворянки вперше «на сцені» серед інших людей танцювали. Не сестри, не далекі родички і навіть не подруги. Просто незнайомки, які зустрілися 5 хвилин тому.

Не зговорюючись вийшли на двір. Вже було темно, тож тебе освітлював лише повний місяць та багато зірок. Ми пройшли глибше у сад.

Була тиша, а ми досі йшли. І ось сіли на одну з лавок. Слова були зайвими, вони могли все зруйнувати. Зруйнувати цей чарівний момент. Наші руки доторкнулися одна до одної, коли ти дивилася на небо, а я на троянди у садку, які було майже не видно у цій темряві, але які відбивали місячне сяйво.

Пройшло 5 хвилин. Ти обійняла мене і заплакала. Щось точно сталося, коли ти так когось і не дочекалася, а, може, тобі просто було сумно через самотність, навіть якщо знала, що так і буде, якщо прийдеш у цей палац.

Я погладила тебе по голові, але продовжувала мовчати. Ти подивилася на мене і потягнулася ближче до обличчя, після чого поцілувала. Це було так неочікувано й так неймовірно, що я розгубилася й лише через декілька митей відповіла на цей поцілунок.

Ти не знала мене, а я тебе. Але цей поцілунок був сповнений смутку, натхнення та щастя. Ми цілувалися обіймаючись.

Ти пам’ятаєш все це? Сподіваюсь так, адже пройшло 5 років і ми досі разом. Далеко від палаців та дворян. Ти досі настільки ж сяюча, а я досі неймовірно закохана.