Вечір у Ложі

Робота за артами не з фандому 91 дня: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=5296457300429730&id=1383298271745672&m_entstream_source=timeline

Але, враховуючи балакливість п’яного Кортео уві сні в чібі спешлі, така ситуація цілком імовірна.

Звичайний спекотний літній день, проведений в маєтку Ванеті та біля самогонних апаратів, виснажив їх обох; задуха розривала комір, і ковток холодного алкоголю в пустинному Ложі був цілком доречним. Втомлений і розпалений мозок заспокоювався, наповнювався приємною знемогою, поки вони удвох сиділи й випивали бурштинову рідину, обговорюючи останні новини. Анджело особливо подобалося слухати, як Кортео міркує про складні, на його думку, речі. Занадто рідкісні в його житті безглузді розмови. Занадто гарні блискучі очі друга.

Анджело тихо зітхнув, дивлячись на Кортео, який очевидно перебрав із випивкою і тепер лежав на столі, спираючись на руки. Розуміння, що він просто взяв і заснув, змусило куточки його губ підвестися на зразок посмішки. Уві сні друг виглядав напрочуд спокійним, від чого Анджело відчув укол незрозумілих раніше почуттів. Бо тільки його провина в тому, що Кортео найчастіше висловлював занепокоєння і нервозність у компанії мафії і навіть його самого.

Не знаючи причину свого пориву, Анджело простягнув свою руку до друга й погладив по голові, зариваючись пальцями у м’яке волосся, що спадало тому на обличчя. Від цього він відчув щось гірке, давно втрачене. Рідна мати так само гладила його в дитинстві перед сном, тому рух здався чимось рідним, начебто, природним.

Анджело занадто м’який із Кортео – він усвідомив це досить давно. Із підсвідомості ніяк не вислизали спогади про хвилювання, яке належало тієї стороні його особистості, яка зазвичай прихована за похмурістю Авіліо Бруно. Він переживав через Кортео та його новий зв’язок із Барберо. Переживав, тому що той почав палити. Йому це не пасувало. Куріння огидне. Кортео прекрасний.

Складні емоції щодо Кортео не лякали його так, як лякають думки щодо приязні до Неро – ні – вони стали частиною його природи, тим, що утримує розум від падіння в прірву. Щось на зразок фіксованої ідеї помсти або жаги до простих повсякденних розмов, щоб відволіктися від гнітючої порожнечі.

Кортео під його долонею заворушився і простогнав щось незрозуміле.

— Я люблю Авіліо…

Анджело застиг на місці. На обличчі Кортео жодний м’яз не здригнувся після такого освідчення. Він спав. Анджело відчув, як зрадливий рум’янець поповз по щоках, а серце, зазвичай спокійне навіть у напружених ситуаціях, упало в грудях.

— Ох… — тільки і могло вирватись із його рота після недовгої паузи. Лаґуза не знав, що сказати. Красномовність хоч і була в його стилі, але в нього зовсім не було досвіду в любовних розмовах, і як висловити всі свої почуття Анджело не тямив.

— Він розумний і сильний… У нього прекрасні очі… — продовжував бурмотати уві сні Кортео, трохи посміхаючись. На його обличчі грала фарба від сп’яніння. — А ще він дуже гарний…

Щось у голові в Анджело кричало. Він зніяковіло кашлянув, не маючи змоги відірвати від Кортео погляд. Напевно, таке відчувають звичайні люди, і це для них нормально. Ті, в кого є плани на життя і супутнє ним світле майбутнє. Для них цілком природно любити, освідчуватися, одружуватися. Але для Анджело це була неприпустима роскіш. Як він може наблизитися до переживань інших людей, покинути все й втекти разом із Кортео, якщо він так близько до завершення плану помсти сім’ї Ванеті?

— Дякую, — прошепотів Анджело, не підібравши потрібних слів.

Кортео лише ширше посміхнувся, вхопившись за його руку й піднявшись зі стола.

— Але тихіше, не говори йому.

Пара каламутних сірих очей дивилася прямо на нього.

— Звичайно, — Анджело усміхнувся, стискаючи чужу долоню. Дурний рум’янець ніяк не спадав з лиця, змушуючи нутрощі горіти.

Кортео впав назад на стіл, певно, вирішивши, що розмова закінчена, а Анджело ніяк не міг позбутися тяги нагадати йому ці слова пізніше. Лише зімкнувши очі до болючих іскор, він зміг прибрати це недозволене бажання геть, у глибину підсвідомості, сподіваючись, що Кортео нічого не згадає. Не варто ризикувати його життям, не варто йти на поводі у своєї прихильності. Він має справу. З цією думкою він ледве відчутно доторкнувся губами до чужих кісточок пальців, прибрав руку і вийшов із Ложа. Рум’янець на вітру темної ночі Лоулеса нарешті відступив.