Вбити час

Костя дістає з верхньої полички останні запаси яйць, вирощених в лабораторії, і розбиває в тарілку. Економити харчі більше немає сенсу — все одно їхній час чітко вирахуваний. А на 34 людей тут запасів більше ніж вдосталь, перш ніж вони почнуть втрачати розум через дію некроніуму та повільно помирати. Саме цим вони з Валіком і виправдовують вечори, що проводять за випивкою і переглядом фільмів. 

Цього разу в них будуть млинці з шоколадною пастою під останню частино Веному, невідомо як вцілілу та дожившу до їхніх часів. Валік підходить зі спини і обіймає Костю, пальцями залазить під футболку. Костя плавиться під його доторками, відкидає голову назад на плече Валіка і потирається носом об його шию, вдихаючи знайомий запах. 

— Ну ну, всю увагу на плиту, а то карамель зараз пригорить, — говорить Валік крізь посмішку. — Не можна так марнувати харчі. 

— Не думаю, що два яйця і жменя борошна зможуть нас врятувати від неменучої гибелі, — Костя теж посміхається. 

***

Валік приводить Костю на дах. Це єдине місце, де вони можуть хоча б на хвилин 10 постояти і подихати повітрям без наслідків. Звичайно з масками-фільтрами. Костя дивиться на дахи домів та недобудови над ними. До того як відкрили Астеріон, людство шукало порятунку у висоті, поки не стало ясно, що близькість до неба вбиває теж. 

— Як ти думаєш, про що люди думали раніше, коли підіймали голову до верху і бачили зірки? — починає Костя. — Коли їм не треба було панічно шукати останнього порятунку серед мільйонів інших планет, коли зірки було ще видно просто з землі і люди могли насолодитися їхньою красою? 

— Напевно, вони ламали голови над загадками нескінченності, вбачали своє майбутнє десь серед далеких зірок. Мріяли дослідити цей світ, знайти відповіді на всі питання, — відповідає Валік, беручи Костю за руку. 

— Іронічно, не думаєш? Мати такі великі амбіції і закінчити ось так…, — Костя жестом обводить краєвид перед собою. — Кінець, який ми самі для себе створили. І, можливо, навіть заслужили. 

— Людство було приречене від самого початку свого існування. Жоден вид не є вічним — це було питанням лише часу та того, як саме це станеться. Тисячі дослідників до нас, мільйони зроблених виборів і врешті решт все призвело до цього.

— Ти справді думаєш, що це кінець? — повертає до нього голову Костя, аби зазирнути в очі. — Що виходу вже немає? 

— Можливо і є, — нарешті відповідає Валік, зустрічаючи погляд Кості. — Але я не впевнений, чи встигнемо ми його знайти.