бісить.

— Лейтенант Лі, не хочете кави? — чужий приємний баритон наповнює невеличке приміщення, змушуючи Мінхо здригнутися від несподіванки.

«Ага, щоб я її тобі на голову вилив», — думає Лі, але замість цього на обличчі просяює псевдомила посмішка.

— Якось іншим разом.

Детектив Бан, новенький у їхньому відділі, тихо видихає, відсуваючись у власному кріслі, поки Мінхо ігнорує погляд, що дрилем свердлить потилицю. Напевно, варто бути м’якішим та не випускати одразу всі свої, як кажуть друзі, котячі кігтики, бути більш ввічливим та привітним. Чан нічого такого не зробив, а точніше нічого поганого точно — жива реінкарнація Христа. Ось хто сто відсотків завжди виглядає, наче еталон вихованості: всякчас посміхається, коли приходить на роботу, допомагає колегам, намагається влитися в робочу атмосферу, що у нього успішно виходить, і просто блять бісить Мінхо. У нього що, довічна підписка на позитив? Нащо вистрибувати зі шкіри, щоб усім догодити, та бути таким ідеальним? Детектив ніколи не запізнюється, постійно приходить першим, приносить каву на всі чотири сторони, хоча вище за званням кожного, хто сидить разом з ним у кабінеті, та посміхається, посміхається, посміхається. Мінхо це злить до тіпаючого ока. Лі ніколи схожого плану люди не подобалися, і, якщо когось такі безтурботні екстраверти заряджають, то його навпаки — тягне в прірву втоми.

Посмішка моментально стікає з обличчя, і він повертається до своєї справи, гучно клацаючи штампом по документах.

— Може, Вам зробити чаю?

Факсиміле вдаряється у папір занадто яро, розбризкуючи чорнила на папки та руки Мінхо, який голосно видихає, різко розвертаючись.

— Ні, дякую.

На обличчі колеги усмішка ледве в’яне, а в очах прокладається німе питання, змушуючи Лі відчути провину — ну, лише її нуль п’ять відсотка. Крім того, як один із мільярда підпунктів, його жахливо дратує — детектив достобіса вродливий. Таке враження, що він потрапив не до слідчого управління в маленькому містечку у чорта на болоті, а в якусь корейську дораму, де кожен персонаж, як із журнала моди. Форма сиділа на ньому, ніби влита, обмальовуючи кожен вигин нічого собі такого тіла, викликаючи у практиканток та навіть старої вахтерки приступ червоніючих щік та заїкання. Кожен сантиметр у ньому геть наповнений досконалістю: від милих, — як би Мінхо не хотів визнавати, — кучерів, особливо у вологу погоду, до міцних мускулів, що ростуть магічним чином — Лі рік треба зі спортзала не виходити, щоб хоч третину таких мати. Одним словом — бісить.

— Сік?

— Ні, дякую, — він надавлює на кожне слово, вбиваючи його в чужу нетямущість.

Мінхо напрягається, коли знову відвертається, але, замість бажаної тиші, за спиною чути кроки.

— Я Вас якось образив?

Чан стоїть прямо за ним, трохи схилившись над столом і склавши руку на спинку крісла, що Лі може легко відчути, як його дихання гойдає волосся на загривку. Мінхо зі злістю стискає перше, що трапляється під руку, і сердешний звіт надривається на краю. Файно, тепер його прийдеться переписувати, і все завдяки кому?

— Так, — він гонорово підіймає голову, кислотно посміхаючись, — тому не могли б ви не вдиратися у мій особистий простір?

Повисає мовчання, але детектив не рушає з місця, тільки декілька секунд дивиться прямо на нього, а потім прижмурює очі. Лі зависає на тому, як його довгі вії тремтять, що свідчить про те, що той про щось думає, а потім тихо зойкає, тому що крісло від’їжджає, коли Бан смикає те на себе.

— Що Ви собі дозволяєте? — Мінхо блимає очима, відкриваючи-закриваючи від ахуя рот.

А після він взагалі впадає в осад та відлітає в іншу стратосферу, коли напарник опускається перед ним на коліна й дивиться зверху-вниз.

— Тоді я можу якимось чином спокути свою провину? — глибокий голос гіпнотизує Лі, а той пече раків, поки легені зовсім відмовляються працювати.

Мінхо виставляє руки вперед, зачепившись за чанові широкі плечі та намагаючись його підняти, проте той важить, буцім ціла скеля, тому залишається стояти на місці. Бан блять Чан перед ним на колінах. Дожилися.

— Н-ні?

Як на таке взагалі реагувати, от скажіть? Людина, що тебе бісить ось уже як місяців п’ять своїми кавовими запрошеннями та ямочками на щоках, раптом стає перед тобою на коліна.

— А якщо так? — вперше на обличчі Бана грає не посмішка, а саме вищир, що явно не прогнозує нічого хорошого.

Чан повільно опускає руку на его член, обережно проводячи, а шкірою розповзаються наполохані мурашки хто-куди. Лі завмирає від неочікуваності, бо ні мама, ні життя, ні товариш майор в академії до такого не готували, і тому тупо дивиться на чужу жилясту руку у себе на пахвині, кліпаючи очима. У цьому є якась клявза?

— Добре, — Мінхо все ж таки гучно ковтає в’язку слину у роті, змирившись.

Ніхто ж не постраждає від одного маленького мінету, правда? Камер тут нема, час вже пізній, на роботі ніхто, окрім них, не засидівся, а якщо життєрадісному бісячому детективу так сильно хочеться щось узяти до рота, відплачуючи за всі свої неіснуючі гріхи, то Мінхо не надто й проти допомогти.

Бан киває, втамовує тихий посміх, а пальці повзуть вище до пояса, відстьогуючи кобуру, тому що бути випадково застреленим під часу сексу — ситуація з анекдота категорії б. Бігунок йде з ледь чутним шелестом, що губиться у гучному зітханні Мінхо, який змушений закусити губу. Блять що він витворяє?

— Підніміть дупцю, — просить детектив, а у Лі перед очима обертаються зірочки від спокуси, тому він слухняно підкоряється, — який розумничка.

Штані сповзають по ногам разом з білизною, зображаючи Мінхо в усій красі. Він ніяковіє, червоніючи, та щільно зводить бедра, але щось у погляді Бана, який розсуває їх назад, змушує нервово крутитися, поки детектив не кидає погрозливе «сядь». Переконавшись, що лейтенант заспокоївся та не втратив свідомість, Чан наближається до члена та, заплющуючи очі, проводить по голівці язиком, відчуваючи її на смак — солонуватий та терпкий. Лі дригається, зойкаючи та хапаючись за ручки крісла, бо здається, що він зараз крізь землю провалиться від сорому та раптового гострого бажання. Детектив піднімає голову, подивившись прямо у затуманений погляд Мінхо, надсилаючи його тілом приємні розряди.

— Можете покласти руку мені на голову, якщо хочете, — навіть, якщо це просто пропозиція, Чан сам бере його долоньку, кладучи пальці на маківку, а той мимоволі стискає темні кучері. — Не бійтеся.

«Не бійтеся? — несеться у голові писклявим голосом. — Та в мене зараз серце зупиниться».

Лі все ж із силою стинає в руках прядки, коли Чан знову посміхається та легко дує на голівку, і, не зупиняючись, повільно проводить язиком по рельєфним венам. А тоді, як Мінхо не стримується, загучно вистогнуючи, накриває член ротом вбираючи фактично повністю. Бан допомагає собі рукою, ковзаючи від кінчика до основи та назад, поки Лі не може думати ні про що, окрім того, як йому добре. Хто ж знав, що такий ідеальний в усьому напарник ще й гуру мінетів?

Він відчуває, як його ж член упирається у гаряче горло, розуміючи, що розрядка скоро, а пальці самі до болю стискають чанове волосся, спонукаючи того гортанно застогнати, пускаючи по члену вібрацію. Мінхо протягло скулить, не встигаючи попередити, та кінчає прямо в чужий рот, поки перед зіницями вибухають кольорові плями. На очах лежить волога плівка задоволення, але він все-таки помічає силует, що піднімається з колін, а після тихо пищить, бо Бан цілує, поділившись своїм же смаком з ним.

— Чан! — репетує Мінхо, пнувши того у плече, а детектив відстороняється, провівши язиком по губам, та сміється.

Звісно ж, Бан його бісить, але разом з цим Мінхо його незмірно обожнює — як взагалі насправжки може дратувати власний хлопець? Якщо бути відвертим, з самого початку новий співробітник його і справді бісив за всіма тими ж самими пунктами. Лі не одразу почав помічати, як детектив вгризався у шкіру, зачаровуючи його своєю дуркуватою посмішкою та недолугими кучериками, а коли зрозумів у чому справа — сидів уже на першому побаченні в котячому кафе.

— Награвся? — Чан дістає із ящика пачку вологих серветок, протягуючи спітнілому Мінхо, допомагаючи застьогнути брюки. — Може, перестанеш на мене ображатися?

Лі фиркає, чим точно стає схожим на кота, піднімаючись з місця.

— Ні, ти розбив мою улюблену чашку, — він уже хоче відійти, але детектив ніжно бере його за лікоть, пригорнувши до себе. — І тобі подобаються рольові ігри, погодься.

— Це всього-на-всього чашка, Мінхо, — відповідає Бан, не сперечаючись з останнім твердженням.

Обіймашки провалюються з тріскотом, коли Мінхо виплутується з цупких долоней, плескаючи свого хлопця по біцепсу.

— Вона була з котиками! — він маше руками туди-сюди, демонструючи степінь свого обурення, а на обличчі навпаки посмішка тільки яскравішає.

— Я куплю тобі набір таких, — у голосі віє лагідністю, і Чану вдається, притягнуть Лі до себе в обійми, вмощуючи голову на плече та заспокоююче погладжуючи по спині, тому що ноги у Мінхо досі трохи тремтять.

— Ага, тільки пам’ятай, що з цією зарплатні ми відкладаємо гроші на поїздку на море, — бубнить лейтенант у тканину чанової форми, покірно опоясуючи його талію руками.

— Чашки з котиками по бюджету не вдарять.

Мінхо цокає, нарешті розслаблено посміхаючись та пробачаючи свого хлопця за всі його грішки.

— Вдома ще поговоримо.

***

до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch