Білі ходять першими

Тим, що не виспався, Женя виправдовувався, коли програв першу партію, тому було прийнято рішення замовити каву на двох, аби трохи збадьоритись. В результаті позіхати він став менше, та все ж затишна атмосфера світлої тераси, де вони усамітнено влаштувались – зручні м‘які крісла, далекі шелесткі голоси людей десь на нижніх поверхах, ще й разом з гарячими напоями – діяла доволі присипляюче.

Вони не слідкували за годинником, тому час можна було відслідкувати тільки по сонцю, яке повільно підповзало до їхнього столу крізь панорамні вікна і відблисками відбивалось в окулярах, від чого Спартак час від часу мружився.

Разом з регулярними тренуваннями в залі шахи вже стали для нього своєрідною ранковою зарядкою для мозку, одним з цікавих способів запустити механізм в голові перед початком робочого дня. Женя люб’язно складав йому компанію, але надто захоплювався і довго розмірковував над ходами, тоді як Спартак діяв впевнено, часто прораховуючи свої дії наперед, і приймав рішення доволі швидко.

Тому зараз вже пів хвилини спостерігає, як Женя замислено хитає пальцем туру.

– Якщо вже взяв фігуру – ходи, – спокійно нагадує.

– Я цей, топчусь, – той важко зітхає і нарешті пересуває туру на пару клітин вперед.

Правила професійних шахів забороняли гравцям переговорюватись під час партій, але для них двох кілька мовчазних годин здавались справжніми тортурами, тому цю настанову вони ігнорували і традиційно перекидувались жартами та підколами. Женя дозволяв коментувати свою гру, хоча Спартак в будь-якому разі не втримався б від порад. 

– Та що ти вчепився в цю туру, розвивай решту фігур! 

– Може вона мені подобається, не ревнуй, – Женя віджартовується на автоматі, та все ж робить наступний хід пішаком. 

Спартак відповідає ферзем, впевнено просуваючись на чужу половину поля, та в очікуванні спирається підборіддям на сплетені пальці. Для нього вже очевидно, що позиція Жені з нестачею сильних фігур відверто безнадійна. Той, здається, теж це передчуває, але все ще сподівається якось викрутитись – нервово совається у кріслі, робить ковток кави ніби для підзарядки й рішуче нахиляється до дошки, та знову зависає слоном на одній клітинці, потихеньку його розгойдуючи.

– Жень.

– Шо? Це розгон, – Женя показово збільшує амплітуду і виводить фігуру на правий фланг, та не надто впевнено, аби це можна було зарахувати за вдалий напад. 

Хід доволі безглуздий, насправді, тому слон очікувано потрапляє під загрозу чорного пішака, на що Женя досадливо зводить брови, і між ними залягає глибока зморшка. Спартак гадає, що з такими живими рисами обличчя з того можна малювати ілюстрації в дитячі книжки, щось на кшталт підручника «Емоції в картинках». І мимоволі цьому усміхається. 

– Зловтішаєшся? – Женя коситься на нього, і, наче в доказ його думкам, по-дитячому примхливо схрещує руки на грудях.

Цей вираз обличчя однозначно можна визначити як похмурий. І в тій книжці його, напевно, зобразили б як вихрясту і невдоволену сіру хмарку.

Від цього порівняння стає ще веселіше і Спартак тягнеться до своєї кави, намагаючись сховати широку усмішку за чашкою. 

– В покер тобі грати протипоказано, це точно. 

– Чого це?

– Я ніби емодзі в телефоні гортаю, у тебе тупо все на лиці відображається. Ти себе викриєш в момент. 

– От взяв і поламав мій план розорити казіно, шо ти за людина? – Женя все ще вдумливо вивчає дошку, але у куточках губ все ж проглядається усмішка.

– Тебе дуже просто читати, насправді. І цікаво. 

– То я просто твоя настільна книжечка? – Женя на мить піднімає на нього погляд і нарешті щиро усміхається, від чого в кутках очей з‘являються милі промінчики зморшок.

Спартак відчуває, як всередині розтікається щось тепле і лагідне – чи то сонце вже наблизилось і припікає у спину, чи то від кави, що зігріває нутрощі і повільно підбирається кудись в область серця.

Женя оглядає нове положення фігур і спантеличено чухає потилицю, що робить його ще більше схожим на персонажа якоїсь типової комедії, – акторський досвід нагадує про себе кумедними і трохи карикатурними жестами. Можливо, вони вже стали невід’ємною частиною нього самого і він справді впевнений, що так краще думається.

Хоча в цьому він був би майже правий.

– Щоб покращити кровообіг мозку, треба задіювати точки в області лоба, це розумову активність стимулює. Тому краще терти отут, – Спартак для наочності тягнеться через стіл і м‘яко стукає його пальцем в скроню.

А потім, піддавшись якомусь незрозумілому пориву, ковзає вздовж вилиці вниз по щоці. Легко і невагомо, ніби допомагає змахнути з обличчя крихти від неохайно з‘їденого раніше круасана. Принаймні, Спартак пояснив би свої дії саме так, якщо б той спитав. 

Та Женя не питає. Натомість задумано нахиляє голову і раптом тягнеться до його пальців. Не відриваючи погляду від дошки, все ще насуплений, як маленьке совеня, здається, робить це зовсім неусвідомлено, та наче лащиться до долоні, від чого у Спартака на мить перехоплює подих. 

Ця власна реакція трохи отвережує, тому він не дозволяє собі затриматись дотиками довше належного, і, досягнувши колючої щетини, наостанок тільки грайливо піддіває підборіддя. 

Поки він замислюється, чи не був його коментар насправді просто приводом торкнутись чужого обличчя, Женя робить спробу бодай якось покращити своє положення і забирає його пішака, та легковірно потрапляє в пастку, яку Спартак впевнено вибудовував останні кілька ходів.

– Коня мого увів, ти диви! – Женя проводжає поглядом фігуру, зажату між його пальців. – Ти як циган.

– Я ще й наворожити можу, що тобі мат через шість ходів.

– Де? – Женя відверто дивується і оглядає дошку.

Така щира розгубленість зворушує. З ним взагалі не хотілось грати надто серйозно, бо засмучувався він завжди по-справжньому. Запальний і азартний, він і під час перегляду спортивних змагань щиро переживав за програш улюбленої команди, тож власні поразки, особливо кілька підряд, сприймав не менш емоційно, і ще довго ходив похмурий і мовчазний, обмірковуючи все, що відбулось.

Тому ще більше такому Жені хотілось піддатись. Навмисно помилитись, спростувати вдалі ходи і самому дозволити загнати себе в кут, аби він нарешті порадів власній перемозі. Звісно, здивувався би сам собі, але одразу б засвітився і розслаблено розтікся в кріслі, до біса собою задоволений, а на щоках з’явились би ті самі чарівні ямочки.

Але Женя його спробу підіграти однозначно не схвалив би. Бо разом з усім і до біса гордий.

Тому Спартак продовжує послідовно пояснювати наступні кроки:

– Дивись, я зараз хожу слоном. Цим атакую твого слона і нападаю на туру, – він вказує по черзі на білі фігури, – тобі краще всього буде відійти, бо якщо розміняєш слонів – я поб’ю твого конем і поставлю шах королю.

– Ти куди мене зажав?! – Женя хапає свого слона і хутко відступає, як він підказав.

– От, я тоді погрожую йому турою, а ти можеш, – Спартак схвально киває, коли той робить наступний хід, – так, захистити слона конем. Тоді я беру твого пішака, ти відступаєш, я нападаю конем… – він переставляє фігуру і Женя різко втягує повітря, ніби готуючись до болючого удару, – … і твоєму королю тепер нікуди бігти, бо якщо ти забираєш мого слона, то підставляєшся під мат турою.

Женя скиглить майже жалібно і театрально ховає обличчя в долоні. 

– Ти надто агресивно граєш! Взяв зв’язав з усіх сторін, шо і не рипнешся, якесь жорстке БДСМ. 

Спартак ковтає раптовий і якийсь зовсім нераціональний сором за свій виграш та поблажливо заперечує:

– Нічого агресивного, звичайна тактика і трохи уважності. 

– Давай ще раз, короче, – Женя приймається жваво розставляти фігури на стартові позиції, ніби намагаючись скоріше стерти сліди своєї поразки.

Спартак користується перервою і нарешті допиває каву, спостерігаючи, як той з легким стогоном потягується і розминає шию.

– Ой, ніби в залі відпахав, господи, – він не втримується, аби того не піддіти, і картинно закочує очі.

– Та ти мене тут так впорав, це кабзда яке навантаження!

Женя підсуває крісло ближче, налаштовуючись на нову партію, і все починається спочатку. Напруженість ніби обнуляється і він одразу прискорюється – натхненно переставляє вперед центральних пішаків, затим коня. Спартак виводить на поле слона і відмічає:

– Це французький захист, до речі. 

– М-м-м… – багатозначно тягне, але так і не підібравши, як вдало прокоментувати, видихає: – Романтично.

Спартак посміхається.

– Дуже. Пішака тобі навіть подарую, тримай, – він підставляє фігуру і Женя ставить на її місце свого коня.

Він навіть трохи загорається, ніби професійний термін підбадьорює і створює враження, наче він зробив щось дійсно вражаюче, хоча Спартак лише озвучив назву дебюту, який той розіграв. Але, як він з‘ясував ще на початку їхнього знайомства, Женю легко мотивує схвалення, хай навіть і таке незначне. Той сміливо розвиває фігури, отримуючи певну перевагу, в слушний момент проводить рокірування, та коли гра набуває темпу, запал і впевненість починають згасати. 

Спартак веде партію виважено, координує свої рухи і робить все більш складні й розраховані ходи, тому попри вдалий початок через деякий час обличчя Жені знову похмурніє, а зморшка повертається на своє місце між насупленими бровами. Він приставляє палець до одного зі своїх пішаків і підіймає на Спартака запитливий погляд, уточнюючи, чи правильно збирається діяти. Той намагається підказати – робить хід конем, провокуючи Женю на розмін, та той не наважується і відступає назад, на що Спартак тільки промовисто важко зітхає. 

Він переживає за Женю, схоже, не менше, ніж він сам, нехай і не виражає це настільки ж емоційно, лише стримано піджимає губи, болісно прикриває очі і злегка хитає головою на його невдалі ходи. Хоч і розуміє, що це аж ніяк не додає тому натхнення, особливо коли зараз він впевнено нападає пішаками, поступово загострюючи ситуацію.

Женя нервово видихає і хапається рукою за край стола, наче нещасна шахова дошка разом з ним зараз кудись втече, а він в такий спосіб намагається втримати її, зібратись і сконцентрувати увагу в межах чорно-білих клітинок.

Здається, якщо постаратись, можна буквально почути неспокійний вир думок в його голові, від яких ніби ще трохи, і кучері дибки встануть, як наелектризовані. Хочеться якось заземлити і вгамувати їх, от тільки Спартак впевнений, що ніякі слова і підказки зараз не зможуть зарадити.

Тому він приймає єдине, на його думку, правильне рішення в цей момент – м‘яко накриває руку Жені своєю.

Той такий зосереджений, що навіть не сіпається, і Спартак розігрує партію далі, паралельно з тим погладжуючи його долоню, лагідно огортає пальцями зап‘ястя, обережно ковзає великим під ремінь годинника.

Женя лише трохи стискає його руку у відповідь, тільки підтверджуючи думку, що йому це здається природним на якомусь несвідомому рівні. Щось з тих механічних звичок аби чимось зайняти руки, як то під час запису подкасту крутити в пальцях олівець, смикати мотузки толстовки або накручувати на ручку чашки нитку від чайного пакетика.

І Спартак цією звичкою нахабно користується – замість умовної чашки з вже холодною кавою дозволяє йому перехопити свою руку і м’яко ковзати великим пальцем по кісточках, ніби перераховуючи їх, як чотки. 

Вони так і продовжують гру, не розчепляючи рук, і Спартак міркує, як довго вони зможуть так просидіти, перш ніж до Жені дійде вся інтимність жесту і він висмикне пальці з полону, збентежено віджартовуючись і червоніючи кінчиками стирчастих вух.

Раптом це видається йому всім, що взагалі має значення. Таким буденним і правильним, ніби підтримка між ними повинна відбуватись саме так.

Тактильний контакт як метод заспокоєння і зниження напруги – такі очевидні для Спартака речі в теорії, зараз, на практиці, наче вперше відчуваються так гостро, криштально зрозуміло і так необхідно насправді йому самому.

Неважливо, виграє він або програє, неважливо, чи взагалі по правилах вони грають, і якою саме буквою ходить кінь. Нехай ходить тільки прямо, або по діагоналі, та хоч би і по кругу. Нехай Женя цілу фортецю з фігур на дошці збудує та почне гратись королем і королевою, як маленькими дерев‘яними ляльками, говорячи за них кумедними голосами – будь-що, що вигадає його творча уява.

Тільки б просто бути з ним поряд. Просидіти так аж до самого вечора, розмовляти про різні дурниці, пити каву, тримати його теплі пальці і відчувати пульсацію серцебиття в самих їх кінчиках.

В цей час Женя похмуро зітхає і невпевнено штовхає вперед туру, на що Спартак проводить ще кілька простих перестановок фігур та врешті забирає її ферзем.

– Це шах, – він вимовляє це тихо і майже винувато.

– Та як! – Женя драматично скидає руками і відхиляється – майже падає – на спинку крісла. – Як ти, трясця, це робиш?

Питання риторичне, насправді. І в голосі разом з очевидним розчаруванням мішається захват. 

В цьому пориві розпачу він все ж машинально відпускає руку, розриваючи цей раптово виниклий зв’язок між ними, і повертає Спартака знову в теперішній момент. Де він щойно поставив Жені шах. Де треба дограти цю кляту партію і, схоже, знову відібрати у нього перемогу, знову побачити цей розчарований вираз обличчя і засмучені згаслі очі, в яких метушаться сплутані думки.

Виграшне становище, яке б мало тішити, взагалі не відчувається для Спартака як щось приємне – в цей момент він готовий проклинати свій розум.

– Шах це ще не вирок, ти можеш тут викрутитись. У тебе ще є сильні фігури щоб перекрити лінію атаки, ти просто надто…

– Надто дурний? – Женя гірко хмикає і опускає голову на сплетені в кулак пальці.

– Нерішучий, – Спартак лагідно поправляє. – Ти займаєш гарну позицію на початку, але далі ніби губишся, чи що. І робиш не дуже вдалі ходи.

Він чомусь дуже старається підбирати слова, і Женя це відчуває.

– Та кажи вже як є, я не маленький. Рознеси, як ти вмієш, давай, не стримуйся, – в голосі відчутно роздратування, яким він марно намагається прикрити засмучення. Він показово розводить руками, ніби здається. – Скажи, шо для цієї гри мені спочатку треба навчитись думати.

– Мені здається, що твоя проблема якраз у тому, що ти думаєш забагато, – Спартак усміхається у відповідь на його здивовано підняті брови. – Коли ти починаєш довго розмірковувати над своїми діями, то пливеш і сумніваєшся, і врешті сам себе заплутуєш. А можливо, саме перший твій імпульс і є найбільш вдалим варіантом ходу, розумієш? От, наприклад…

Він оглядає дошку, пригадуючи їхні минулі кроки, і міркує, до якого моменту можна було б повернутись. Вибирає з купки узятих фігур слона і ставить його назад на дошку.

– Дивись, ти тоді тут не ризикнув і прибрав ферзя, але так і вертикаль відкрив і слона важливого втратив, – Спартак відчуває зосереджений погляд на своєму обличчі, й продовжує: – А краще було взяти пішака конем, тоді б і слона захистив, і туру б мою зв‘язав…

Краєм ока помічає, як Женя раптом відсуває крісло і підводиться, але одразу не надає цьому значення та продовжує переставляти фігури на їх попередні позиції, аж поки в один різкий і трохи незграбний рух той не нахиляється ближче, і не встигає Спартак договорити і підняти на нього погляд – рвучко штовхається в його губи своїми, випадково трохи зачепивши кінчиком носа окуляри. 

Все стається миттєво і неочікувано, Спартак навіть не встигає до ладу зреагувати. Так і застигає, ледь не впустивши з пальців ферзя, якого збирався повернути назад на пару клітин, аби показати один з варіантів вдалого ходу.

Та він і пручатись не став би, навіть будь у нього пара секунд в запасі. Вони б не завадили лише аби встигнути все усвідомити і якось допомогти – можливо, повернутись зручніше, або навіть встати, щоб Женя не горбився так нескладно. І зняти окуляри, які явно заважали. А ще – озвучити свої міркування щодо гри швидше, аби поцілунок не вийшов таким змазаним, прямо у відкриті губи, з яких зривається приглушене здивоване микання, яке Женя міг би розцінити як невдоволене.

Хоча насправді все навпаки. Його губи гарячі і на диво м’які, хоч Женя і нервово гриз їх до цього увесь час. Поцілунок виходить трохи глибше, ніж той, можливо, розраховував – Спартак вловлює гіркуватий присмак кави. І від того, як несподівано приємно це відчувається, очі закриваються самі собою. Він ловить себе на вже знайомому поштовху торкнутись долонею колючої щоки, аби затримати того і дозволити самому собі насолодитись моментом трошки довше.

Але не встигає – Женя відривається від нього так само різко, ніби схаменувшись, лише на мить заглядає в очі і розпрямляється, соромливо облизуючи губи.

На кілька секунд повисає мовчання. Розчиняється блискучими пилинками в променях сонця, солодко вібрує у просторі усвідомленням того, що неминуче повинно було статись між ними вже давно, – стигло, розпалювалось, спокушало невідомістю і нарешті вибухнуло, накриваючи Спартака п’янкою хвилею якогось неосяжного хвилюючого почуття, яке він точніше за все визначив би як радість.

Женя зніяковіло прокашлюється і киває на дошку:

– То шо ти там казав… мені краще буде піти конем, я тоді з‘їм пішака, і що далі?

Він явно старається зам’яти незручність і скоріше змінити тему, вдаючи, ніби нічого особливого не відбулось.

– Так… конем, пішака… – тепер вже Спартак розгублено оглядає поле, аби зрозуміти, про яку саме позицію йде мова.

Потрібно кілька секунд, аби зібрати думки докупи. Він все ще відчуває гарячий вологий слід на губах і фантомне поколювання там, де щетина торкалась підборіддя, та розуміє, що щоки мимоволі червоніють.

Хоча і Женя не краще – спирається на стіл, намагаючись виглядати невимушено, але за звичкою знову шукає, чим зайняти тремтячі від хвилювання пальці, а очі уникають прямого погляду. Спартак кусає щоку зсередини, бо від того, наскільки той зворушливо очевидний у своїх емоційних проявах, дуже складно стримати усмішку.

– Отже, я казав… так, що слона підставляти було не варто, і що ти тоді ходом ферзя захист послабив.

– Ага, і шо я тут знову не ризикнув, – Женя наголошує на останньому слові, і, наче з викликом, впирає руки в боки.

Раптом наче складаються пазли в голові – Спартак усвідомлює реальну можливу мотивацію його вчинку, й це припущення злегка коле розчаруванням.

– Чекай, – він здивовано поправляє окуляри, й доводиться встати, аби ближче подивитись в очі і переконатись. – То ти це зробив, аби щось мені довести?

– А ти, аби мене спровокувати? – Женя випалює це, але попри рішучу заяву відступає на крок, коли той підводиться.

– Я не збирався… – Спартак розгублено супиться і машинально тягнеться назустріч, ніби намагаючись затримати його, будь-що переконати і заспокоїти, хоча сам не впевнений, що саме збирається сказати. – Жень…

Той знову боязко відходить, злегка наштовхуючись стегном на край столу.

– Мені здалось просто… ну, ти так ото підкреслював, шо я не наважуюсь на рішучі кроки і все таке. А ще це, – він дивиться на свою руку, яку Спартак тримав під час гри, і задумливо ворушить пальцями, ніби пригадуючи те відчуття. – Я подумав, шо ти так натякаєш… бляха, я дурень, так?

Губи сіпаються в ніяковій усмішці, та погляд водночас нервово бігає по приміщенню, наче вже шукаючи варіанти втечі, якщо зараз з‘ясується, що мова йшла виключно про шахи, і Женя насправді відшукав подвійний сенс в звичайних зауваженнях.

І, правду кажучи, в той момент Спартак дійсно не мав на увазі чогось крім технічних порад щодо їх партії. Та він збрехав би, якби заперечив, ніби висновки Жені виявились зовсім неслушними.

З відвертими жартами і майже безсоромним фліртом в кожному з випусків вони дійсно ходили по тонкій кризі, тому чи то в якості розваги для публіки, чи то як дурний заклад і взяття «на слабо», та Спартак припускав, що колись подібне могло між ними відбутись.

Не припускав тільки, що це розбурхає в ньому стільки нових змішаних емоцій, й що хуткий доторк чужих губ до своїх сподобається аж так, що він – і це те, в чому складніше всього зізнатись – бажає відчути його знову. Вивчити, розпробувати, проаналізувати власні почуття і реакції тіла, бо зараз ворохобні домисли разом навалюються, наче сніжний ком, й хочеться дати самому собі трошки часу, аби їх обробити.

Тому Спартак озвучує дещо протилежне, намагаючись вгамувати зрадливе тремтіння в голосі:

– Я натякаю, Жень… що ти бережеш фігури і не можеш дожати там, де треба. Без жертв не обійтись, – він показово стукає по пустій клітинці. –  Так, ти б віддав коня моєму ферзю, але тоді тобі б нічого не заважало спрямувати всі сили проти мого короля.

– Та до біса того коня! – Женя роздратовано хапає фігуру і займає місце чорного пішака, ледь не скидаючи його з дошки.

Спартак усміхається – на того вдало спрацювала його маленька хитрість, і зніяковіння поступається місцем вже знайомим завзяттю і впертості.

– До біса не треба, він тобі ще знадобиться, – він відповідає ферзем і підступає ще ближче, зухвало вторгаючись в його простір.

Женя пару секунд здивовано вдивляється в його обличчя й обережно, наче на пробу, відводить назад туру. Одночасно трохи віддаляється сам – спритно огинає стіл, і бешкетливо усміхається, вловивши правила нової, їхньої власної, гри.

Раптом здається, що вже вони самі виконують ролі шахових фігур. Тільки не звичайних, а тих дорожніх, що на магнітах, бо відстань між ними скорочується з кожним кроком і повітря наче електризується. Рух Спартака вперед – Женя відступає по діагоналі, ніби захищаючись і відгороджуючись кріслом. Та не тікає, лише дражниться і задкує, не відводячи очей, де у розширених зіницях разом зі збентеженістю вирує азарт і хвилююче передчуття.

Спартак цілком впевнений – його власні очі зараз такі ж самі. Бо й дихання важчає і серце в грудях заходиться від цієї манливої близькості і бентежної думки, до чого призведе наступний крок. Його чи Жені – він не знає, адже той вже довів свою спонтанність і палкість, та й за самого себе Спартак вже ручатися не може. Ніби цей імпульсивний поцілунок став точкою неповернення, межею, за яку було лячно тільки перейти, але перейшовши – вже не зможеш себе спинити і понесешся назустріч, відпустивши всі гальма.

– Я жертвую твоєму пішаку слона. Тоді мій хід турою з шахом, і тут ти можеш прикритись конем, а можеш забрати туру, й так відкриєш дорогу своїй, і отримаєш матеріальну перевагу. То що, знову захищаєшся? Чи нападаєш? – ось тепер це відверта провокація, Спартак готовий це визнати, та цього разу Жені не вдасться застати його зненацька – цього разу він готовий, і чекає, вдивляючись в палкі темні очі, й робить черговий крок назустріч.

Знімає окуляри, як останній зайвий бар’єр, не глядячи відкладає їх на стіл і красномовно затримує погляд на його губах. Женя вагається лише секунду, й врешті рішуче атакує чорну туру слоном і подається вперед сам – Спартак ловить його губи разом з судомним полегшеним видихом.

Всередині все завмирає, ніби він злітає високо над землею на гойдалці – давно забуте ще з дитинства відчуття лоскотливої порожнечі під ребрами.

Невгамовні думки разом ніби здіймаються вихором, та коли нарешті осідають, в голові все розкладається по місцях і стає таким ясним та прозорим, наче сонячне світло пробралось вже й у саму його свідомість. Розчиняє зайві сумніви і страхи, натомість підсвічуючи усі зухвалі бажання й ігноровані почуття, які Спартак так безглуздо намагався виправдати як завгодно, замість очевидного їх визнання.

Але тепер, коли шлях їхніх близьких і надзвичайно особливих стосунків привів до цього моменту, він висвітлюється, наче прожектором, і здається невідворотнім та водночас безумовно правильним. 

Женя долає легке перше заціпеніння і м‘яко перехоплює його губи, й Спартак нарешті втілює омріяне бажання – ніжно торкається пальцями його щоки і ковзає до потилиці, зариваючись в неслухняні кучері. Не утримує, не наполягає, лише заспокійливо погладжує вздовж шиї, відчуваючи, як та покривається дрібними мурашками від лагідних доторків.

Через різницю в зрості доводиться привстати трохи навшпиньки, та Женя розуміюче нахиляється до нього сам і прицвяхує назад до підлоги, завзято відповідаючи на поцілунок. Спартак відчуває пульсацію під його шкірою – кожен несмілий рух язика і поштовх губ з відлунням гулкого прискореного серцебиття.

Женя веде долонями вниз по м‘язистих плечах, аж до самих зап’ясть, з наміром переплести з ним пальці, та раптом микає крізь поцілунок, ніби щось згадавши, коситься на дошку і тягнеться до своєї білої тури.

– Твій ферзь залишився без захисту, я його забираю, – Він прибирає чорну фігуру з поля і гаряче шепоче кудись у куточок губ: – Твого короля тоді прикрити вже нічим, бо слона я теж з’їм, а більше варіантів нема. Тобі мат, Спартачок…

– Та-та-та… – той перебиває нетерпляче й знову тягнеться, ледь розплющуючи очі, шукає його губи майже наосліп.

Сенс його слів наздоганяє трохи пізніше, й злегка отвережує задурманену задоволенням голову.

– Стій, як це мат? – Спартак розриває поцілунок і здивовано озирається на стіл.

Женя неохоче випускає його руки, й намагається привести до ладу своє скуйовджене пестощами волосся.

– А чого ти так дивуєшся, ти хіба не для цього тут перестановку робив?

– Прогледів… здуріти, Жень, прогледів! – Спартак вражено роздивляється дошку, усвідомлюючи свій очевидний програш, та чомусь все одно щиро цьому усміхається. – Зізнавайся, ти весь час просто придурювався? А я ще казав, що в покер тобі не можна, а ти он як блефуєш! Отак з актором грати, розвів як… – він не вигадує вдалого порівняння, натомість жартома штовхає Женю в живіт і хапає за боки, намагаючись ущипнути крізь щільну тканину толстовки.

Женя заливчасто регоче, ухиляючись від лоскоту, та, підгадавши момент, ловить його шию в згин ліктя і пригортає ближче до себе – Спартак одразу ж здається, притискаючись лобом до його, й блаженно прикриває очі.

Сонце вже сміливо заливає терасу. Мерехтить червоними плямами крізь повіки, зігріває вологі сліди поцілунків на щоці й огортає за плечі разом з теплими міцними руками.

– Ще раз? – Женя запитливо злегка штурхає його плечем, не розмикаючи обіймів.

– Ти про партію чи…? – Спартак не розплющує очі, та все ж відчуває, як той усміхається, утикаючись кінчиком носа в його скроню. 

Може й байдуже вже до тих шахів – сьогодні вони обоє виграли щось набагато важливіше.