Біля моря

Погода була доволі теплою: легкий, майже шовковий вітер лагідно витанцьовував навкруги, сіро-зелене море неспокійно коливалося й вислизало на вологий пісок. Сонце ховалося за розлогими світлими хмарами, що поступово вбирали в себе рожевий колір неба. Вони нагадували пір’я, що випало з подушки. Дрібний пісок був розсипчастим і м’яким, особливо під вовняним покривалом. Такі зазвичай були колючими на дотик, але Велитель Мар того не відчував. Він, насправді, навіть дотику вітру не відчував, так само як і ледь відчутного тепла сонця. Було ясно чутно, як літо змінюється на осінь, досить прохолодну й вогку. Йому навіть на мить стало прикро: погодою насолодитися йому аж ніяк не вдається. І, чесно кажучи, ніколи й не вдасться.

— Агов! — різкий вигук змусив Велителя Мар здригнутися і облишити власні роздуми. До нього підбіг Нієр, увесь захеканий й розчервонілий, але обличчя в нього так і сяяло від щастя. Дихав він голосно й часто, як загнана собака. — Ось! Дивіться, що знайшов!

Він витяг з кишень купу усіляких дрібниць: різнокольорове каміння, вимите морською водою до стану гладеньких голишів, кольорове скло, різні за формою та кольором мушлі, маленького живого краба, навіть декілька закритих мідій. Гарненькі й акуратні камінчики Велителя Мар відверто зацікавили, кольоровому й гострому склу він був вже не такий радий — ним жеж можна було порізатися! — мушлі його здивували, бо сам він їх на березі не дуже й помічав, краб його просто вразив — і як його взагалі вдалося спіймати й принести сюди? — а от мідіям він стримано зрадів. Нієр, який вже відновив дихання, сів поруч з ним на покривалі.

— Я увесь берег оббігав, — сказав він, акуратно розкладаючи на покривалі усі знахідки. — Скажіть ж, яка краса!

Велитель Мар ледь посміхнувся і кивнув. Він обережно роздивлявся усе, перебираючи дрібнички однією рукою. Йому на думку прийшло, що раніше він назвав би їх мотлохом. Тепер мотлохом усе це назвати в нього навіть язик не повертався — Нієр був настільки радий принести йому усе знайдене, ніби для нього ці дрібниці були справжніми скарбами.

— Ці камінці такі гладенькі, хоча шершаві, — почав він, узявши у руки сірий камінь з білими прожилками. — Не знаю, чому їх приніс, їх просто приємно тримати.

Велитель Мар швидко забрав руку — краб схопив його клешнею за пальця й повис. Нієр тихенько зойкнув і спробував обережно узяти краба обіруч, щоб той відчепився, але краб ніяк не хотів розтискати клешні. Велитель Мар коротко засміявся й звільнився з відносною легкістю.

— Ти його краще випусти, — порадив він, посміхнувшись. — А то ще за носа тебе вхопить.

— Га? — спитав Нієр, підвівши на нього погляд. — А, випустити. Гаразд.

Було помітно, що йому цього не дуже хотілося: крабів він бачив нечасто, а ще рідше міг потримати їх у руках. Але, після невеликої паузи, він усе ж випустив краба, і той почимчикував боком геть.

— Як гадаєте, якщо я принесу щось з цього Йоні, вона зрадіє? — несподівано запитав Нієр, ледь посміхнувшись.

Велитель Мар впевнено кивнув. Нієр часто розповідав йому про сестру, шукав поради. І Велитель Мар охоче допомагав йому, й ніби радів разом з ним: навіть не дивлячись на те, як колола крихітна образа й навіть заздрість. Але він не міг навіть думати про те, щоб вкрасти в Нієра оце останнє щастя, яке було у його житті, навіть сказати про власне лихо він не смів, просто не наважувався: тоді він би не те що говорити з ним, просто у очі йому не подивився б.

Велитель Мар схилився вперед, і легким рухом доторкнувся до обличчя Нієра. Той ледь сахнувся, й вираз в нього одразу став винуватий. Він взяв Велителя Мар за руку обіруч: його теплі долоні обдало прохолодою.

— Вибачте… — тихо сказав Нієр, відвівши погляд.

Велитель Мар хитнув головою, намагаючись сказати, що усе гаразд. Він лагідно посміхнувся, і міцніше узяв його за руки. Нієр майже одразу прилинув ближче й обійняв Велителя Мар, примостив голову йому на плече й важко зітхнув. Від нього йшло тепло, й Велитель Мар завжди про себе дивувався, як навіть найсильніший холод й найбезжальніша спека відчувалися йому далекими й майже невловимими, але те мале тепло, яке носив у собі Нієр, відчувалося так само, як тепло від багаття, над яким тримаєш долоні.

Він боявся його. Дійсно боявся. Велитель Мар це відчув майже одразу, так би мовити, з першого дотику. Він іноді чув це у його тоні, коли Нієр не міг зрозуміти його слова чи жест, і швидко намагався спокутувати неіснуючу провину. Було помітно як він поступався, отримуючи супротив. У цьому він трохи нагадував зацьковане звірятко, яке звикло поступатися й прислуговувати, аби не виникало проблем. Велитель Мар змістив руки трохи вище й зачепив пальцями тильний бік шиї Нієра.

— Йой, — тихенько вронив він, відстороняючись. — Які у Вас руки холодні.

Нієр коротко засміявся, і у Велителя Мар аж від серця відлягло. Він обережним рухом рук прибрав волосся з обличчя Нієра й поцілував його у лоба. Тримати його було ніби держати на руках вовченя: воно може й сиділо тихо, мале й слухняне, але щось зроби не так, й воно одразу вкусить. І знову Велитель Мар не міг відсторонитися від думки про те, як Нієр його побоюється. Звісно, подібне ставалося ненароком й дуже рідко. Але бувало й таке, що Велитель Мар робив щось не те. Сказав щось не так, підійшов занадто близько непрошено, занадто різко ворухнувся. Це не було чимось поганим саме по собі, просто випадковість, але іноді Нієр реагував на щось таке дуже дивно: сердився, іноді навіть давав відсіч. Велитель Мар на нього не сердився, та й взагалі не дуже нагадував йому за подібні випадки. Кожен раз Нієр вибачався з таким виглядом, ніби зробив щось дуже жахливе, і відчував себе таким винуватим, що й не виразити словами.

Але й поговорити про це Велитель Мар ніяк не міг: при Нуарі такого не запитаєш, а наодинці ніяк й не висказати. Його просто не зрозуміють, як було вже багато разів до цього, й усе потому. Часом його аж зло брало: і обговорити не дуже вдається, а облишити так — ще гірше.

Але він чекатиме. Він вже встиг навчитися величезній терплячості й знав, коли треба просто помовчати, й отримаєш усе, коли тобі будуть готові це дати. Усе ж були речі, які не можеш розповісти комусь навіть якщо ви добре знайомі. Велитель Мар поглянув Нієру в очі, і той ласкаво посміхнувся. Сонячне світло помаранчевою фарбою сяяло в нього на обличчі й віях. Всередині у Велителя Мар задріботіла крихта суму — час вже хилився до вечора, й треба було вже потроху збиратися додому, хто куди. Тому він знову обійняв Нієра й поцілував у щоку, мілко, часто й невагомо, як цілують пухнастих кошенят між крихітними вухами. Бодай хоч трохи посидіти ще, у ритмічному шумі води, що тягнеться по березі, виточує каміння й холодить пісок.