Біль спогадів

Нанамі замучений прийшов з нового завдання, яке виявилося не таким легким, як він думав. Прокляття третього рівня виявилося набагато розумнішим, ніж казав за нього його рівень.

Спочатку усе було просто, а потім пішло шкереберть. Загалом, так само як і його життя.

Тримаючись за забинтовану рану, яка нестерпно боліла і пекла, маг ліг на ліжко і скривився від болю в рані. Він тяжко зітхнув, через що знову різка біль пронизала його лівий бік. Поринувши у свої думки, у ті події, які відбулися декілька годин тому, він забув про навколишній світ. Нанамі згадував. Хоча правильніше буде сказати те, що спогади самі з’являлися у його голові, ніяк не бажаючи залишити знесиленого мага. Чоловік зняв окуляри, поклав їх на дерев’яну тумбочку, ледь не перекинувши рукою настільної лампи, і закрив обличчя долонями, знову відчувши біль. Лівий бік пік вогнем і це було не дивно. Пані Шьоко говорила, що доведеться потерпіти, адже рана не маленька, та й вона тільки трупи “підліковувала”.

Цей хлопець знову почав лізти у думки мага. Він згадував ті щасливі часи. Часи, у які б хотів повернутися і більше почати цінувати.

Одна гірка сльозинка потекла по його щоці. Він прикусив губу, кров почала текти тоненьким струмочком. Серце почало болісно битися в грудях, він не міг вдихнути свіжого повітря. Лівою рукою він стиснув простинь. Не хотілося ще більш пригнічувати себе.

Завжди холоднокровний та байдужий Нанамі зараз стримував гіркі сльози за своїм другом.

За своїм коханим другом.

Його каштанове гладке волосся було м’яким, яке Кенто завжди любив скуйовджувати і гладити. Він посмоктував його мочку вуха, пальцями крутив його соски, а його стогони завжди збуджували блондина. Карі очі студента дивилися на нього з ніжністю, радістю, щирістю. Малинові тонкі губи цілували уста Нанамі, в ті моменти, коли хлопець гнівався або був занадто байдужий до всього. Обличчя юного парубка було завжди радісне, воно піднімало настрій блондину. Коли Нанамі було сумно, коли усе дістало, хотілося покинути все, усі неприємності студент проводив разом з коханою людиною, яка завжди була поруч. Він ніколи не покидав його у скруту. А Кенто лише інколи його цінував. Він лише міцно обіймав свого друга і мовчав. Мовчав, не промовивши за декілька годин ні слова, доки не заснув на плечі коханого. Хайбара лише терпів, кохав і розумів. Він розумів, що Нанамі теж його кохає, просто погано проявляє свої емоції на людях. Він любить бути байдужим.

Кенто шкодує. Він завжди кохав цього наївного милого шатена, котрому не приділяв потрібної уваги. Сльози лилися рікою, а думки плуталися. Моменти переходили з одного в інший. Одні спогади мінялися іншими. Була у них лише одна спільна людина, яка у всіх спогадах посміхалася – Хайбара Ю.

” – Кенто ” – промовляв він у кожному спогаді, моменті, миті. Його бархатний ніжний голос промовляв ім’я Нанамі кожного дня, кожної години й хвилини.

“- Кенто, Кенто, Кенто, Кенто, Кенто, Кенто…Кенто, я кохаю тебе” – мила посмішка з’явилася на прекрасному юному обличчі, очі студента блищали, мов зірки у нічному небі.

Він увесь сяяв й палав цікавістю до усього світу.

Нанамі сильніше прикусив губу, крої якої забруднила комір та краватку.

” – Ага..” – блондин відвів погляд. Щоки ледь почервоніли. “- Ходімо швидше на завдання” – він швидко змінив тему розмови. Посмішка шатена зникла, лише уста були ледь підняті вгору. Він похилив голову, але через декілька секунд підняв її, дивлячись на спину друга. Він усе зрозумів. Нанамі лише крокував далі, не помічаючи стану друга, котрий признався йому в коханні. Уже не в перший раз.

” – Нанамі.. Кенто! ” – крикнув шатен, підбігши до блондина. Він стрибнув йому в обійми, цілуючи губи, які уже давно йому снилися.

” – Що сталося? ” – він хвилювався. Мило. Але продовжував тримати його в обіймах. Він любив обіймати його.

” – Я кохаю тебе!” – голосно крикнув студент.

І тоді він уперше засміявся. Його ця ситуація розсмішила. Так, було по-дурному, але так весело.

Так весело. Весело. Було весело. – ці слова разом зі сміхом ехом відбивалися в голові блондина. Він перестав лити сльози. Лише тяжко дихав. Серце наче завмерло. Хоча час від часу стискалося, роблячи більш боляче, ніж було спершу. Здавалося, що почуття давно зникли, а серце забуло старі рани юності. Нанамі навіть перестав відвідувати могилу Ю. Та несподівано до них перевівся юний хлопець, котрий, якогось дідька, з’їв палець Сукуни – дволикого демона з чотирма руками. Він був копією Ю. Ця посмішка. Ці очі. Це прізвисько.

– Ю… Я сумую, – тихі слова пронеслися по кімнаті ехом. Було відчуття, ніби це сказало саме серце, а не розум чоловіка. Він дивився пустими очами у стелю, навіть не кліпаючи. Ні на секунду не заплющив очі. Адже коли він на мить їх заплющував, то бачив людину, яку, як виявилося, досі кохає, і, на жаль, так пізно почав цінувати.

Він ніколи не бачив Хайбару роздавленим морально або засмученим. Юнак завжди був до всіх привітний, добрий та милий. А коли потрібно, навіть злий й серйозний. Так пройшло кілька хвилин, за які він згадував сьогоднішній день.

Нанамі кожне завдання вважав по своєму легким або складним. Йому доводилося битися з різними рангами проклять, котрих завжди перемагав, іноді з легкими подряпинами. Але цей злий дух був не простим. Одразу після того, як маг потрапив у пастку, підготовлену прокляттям, він зрозумів, що щось тут не так і перемогти його буде не просто. Чоловік тримав у руці свою зброю, оглядаючись по сторонам. Він помітив, як хтось дивився на нього з-за смітник. Чорне око пильно спостерігало за кожним рухом ворога, котрий помітив його й повернувся до нього. Все ж монстр вийшов з сховку, огидно посміхаючись. На цей раз його колір шкіри був жовтим, очей було сім, рот один, дві ноги, а от рук було п’ять. Дивний, проте водночас абсолютно нормальний злий дух. Нанамі було нецікаво, через які сильні почуття він з’явився.

Хотілося швидше з ним покінчити та піти додому. Випити чашку кави і почати тренуватися. Проте, не усе було так легко. Прокляття почало розмовляти дивним голосом, який змішувався з ще одним, дуже знайомими для самого мага. Та сама огидна посмішка не сходила з його обличчя ні на мить.

– Нанамі Кенто, – знову ці два голоси, які поступово почали перетворюватися на один, – маг першого рівня. Користуєшся тупим мечем, котрим можеш розрізати ворогів. Не цікавишся нічим й ніким. Після смерті дуже близького друга заховав свої почуття від людей, які тебе оточують.

По правді кажучи, Нанамі здивувався, почувши про себе таку інформацію.

– Мене не цікавить, як ти про мене дізнався, – строгим голосом промовив досвідчений маг, знімаючи свій піджак. Він поставив зброю перед своїми очима й зосередився. Хотілося швидше покінчити з цим. Йому не сподобалося, що прокляття знає його минуле. Дух посміхнувся ширше, показуючи свої гнилі гострі зуби. Нанамі уже був готовий його порізати на куски, а потім доправити до Шьоко. Та раптом з-за спини почувся до болі знайомий голос, який чоловік не чув уже декілька років.

– Кенто, – у голові мага це ім’я лунало ехом. Він не був до кінця впевнений. Він узагалі був невпевнений. Не хотів обертатися. Він застиг на місці. Тіло відмовилося рухатися й щось взагалі робити, зате серце почало шалено битися в грудях. Воно болем віддавало кожен удар. Кожне слово – кожен новий удар.

– Кенто! Хей, Нанамі Кенто! – після цих слів Нанамі почав повільно повертатися спиною до ворога, але обличчям до бажаного голосу. На жаль чи то на щастя, чоловік побачив того, кого й уявляв, за ким сумував, кого згадував, а головне – кого кохав. – Ти чуєш, Кенто?

Посмішку, яка завжди його рятувала від смутку, зараз він бачив спотворену. Очі, які завжди дивилися на нього ніжно, зараз були чорними й зовсім різними. Обличчя, губи, тіло – все, що він так любив у своєму коханому, зараз було спотворене. Криве, зовсім іншого кольору, різної форми – усе це було не ним. Нанамі не міг назвати це своїм коханням. Він не міг назвати це Хайбарою Ю. Цей сонячний промінь життя, якому він завжди показував усього себе, зараз був не тим. Точніше… Не усього. Все, що у ньому було людського – лише його голос, який промовляв його ім’я. Ім’я, яке повинен вимовляти лише Хайбара Ю. Лише у нього є право.

Зараз маг відчував незрозумілість. Змішані почуття: гнів, радість, провину. Він побачив не того, кого хотів. Він заціпенів, дивлячись на істоту, якої не повинно було бути. Це ж через нього Хайбара загинув. Через нього він помер, не здійснивши свої мрії, не побувши ще ні на хвилину біля свого коханого, не потримав його за руку й не поцілував у губи. Його провина у тому, що він не захистив невинного юнака, який був ще зовсім зеленим.

Нанамі стис зуби до скрипу, у очах проносилися іскри люті. Після усвідомлення того, що відбувається, він обернувся до прокляття, яке досі огидно посміхалося, дивлячись сімома очима на чоловіка. Він хотів заспокоїтися, але в цій ситуації це було неможливо. Опустивши голову, міцно стискаючи зброю в руках, раптом чоловік почав швидко підбиратися до прокляття, перед очима тримаючи свій меч. Він усе виміряв. Усе зробив. Усе: прорахував, зрозумів і… І пропустив те, що мусив пильнувати. Він підбіг до монстра, який навіть не ворохнувся.

– На твоєму місці, я б поглянув назад, – прокляття почало божевільно сміятися. Сміх віддавався ехом у голові Нанамі, у той момент чоловік уже замахнувся, але монстр опинився зовсім з іншого боку. На жаль, він зрозумів ці слова занадто пізно.

– Кенто. – знову цей голос. Він пролунав несподівано, вистрелив у серце Нанамі кулею.

Чоловік знову обернувся на голос, і побачив ту саму картину. – Кенто! Кенто, я кохаю тебе! – маг уже не міг цього терпіти. Він дивився, пильно дивився на якусь істоту не з цього світу, яка так нагло промовляла його ім’я, не своїм голосом.

Злість взяла верх, терпіння увірвалося, це був не Хайбара Ю. Нанамі вирішив убити його. Це не Ю. Це не Ю, і навіть близько не схожий на нього.

Маг повторив те саме дійство, що й хвилину тому. І на цей раз, він по частинах розрізав ту незрозумілу істоту, яка голосом коханого друга промовляла його ім’я. Ім’я, право, яке промовляти має лише сам Хайбара Ю.

Та те, що розрізав чоловік, за мить перетворилося на попіл й розвіялась у повітрі. Поки Нанамі шоковано дивився на цю картину, він занадто пізно усвідомив, що ще не знищив винуватця цього торжества. Пробігшись очима по території, він нікого не помітив. Обернувся назад. Теж нікого. Ще раз усе оглянув. Нікого. Можливо, він утік, бо злякався. Це не виключено.

Нанамі видихнув. Вдихнув. Видихнув. Вдихнув. Трішки заспокоївшись, він підняв піджак з землі, й вирішив пошукати по злій енергії духа.

Та раптом він відчув різкий біль у лівому боці. Нанамі заскрипів зубами від болю. Поглянувши на місце, де віддавалася біль, він усвідомив те, що його просто проткнули ножем. Він закшлявся. Кров забруднила його сорочку й піджак. На краватку з мечем теж потрапили бризки крові. Через секунду ніж витягнули і з рани рікою потекла кров, заляпуючи асфальт червоною рідиною.

Нанамі тримався за лівий бік рукою. Рана пекла вогнем, пульсувала, поки Нанамі усвідомлював те, що зараз він може не впоратися із простим прокляттям, яке його обмануло. Він не міг повірити у те, що його нагло й так просто обманули. Він ніколи не був ніким обманутий. А тут якесь прокляття третього рівня поставило його на місце.

Чоловік вирішив більше не церемонитися. Він сильніше стиснув меч й різко обернувся, на рану, яка загрожувала його життю, він не звертав ні якої уваги. Підкинувши меч й вхопивши його, він повторив те, що декілька хвилин тому. Лють зростала у його серці, він миттю розрізав монстра навпіл. Писклявий крик різав слух мага. Фіолетова речовина витікала з його тіла, фарбуючи асфальт у темний колір.

Нанамі глянув на розрізане тіло прокляття, яке не рухалося. Рана боліла все більше й більше. Він притискав руку, яка уже була червона.

– Бачу, ти впорався. Молодець! – згори почувся голос Годжо, який посміхався як завжди. Настрій у нього був веселий, на відмінну від блондина.

Нанамі повернувся до нього з байдужим обличчям. – Ого, усе не так добре?

Нанамі ледь видихнув й вдихнув. І все ж стиснув зуби, біль був нестерпним.

Після цього тіло прокляття забрав Годжо, запропонувавши колезі допомогу, від якої той різко відмовився. Нанамі ніколи не зміниться. Так і залишиться байдужим, згадуючи одну єдину людину, яку кохає.

Дивлячись у стелю, блондина почало клонити у сон. Крові він втратив багато. Потрібно виспатися. Сон окутав його, мов туман невеличке містечко. Очі заплющилися. Силует знову з’явився перед очима мага. Серце заспокоїлося, кров не пульсувала, а рана лише нила болем, більше не ріжучи лівий бік.

Йому снився Ю, який весело посміхався. Нанамі знову почав переживати студентські роки, щасливі моменти разом з коханою людиною, яку він кохатиме завжди і пам’ятатиме. Навіть у сні.