Біль, кров, страждання та не сказані слова

Біль…смак крові у роті…біль… здається зараз день…а може все ж ніч…голова болить…тіло ломить… це було вчора…а точно вчора?…скільки часу пройшло?….боляче…дуже боляче…але я зможу…я не здамся…

Чи є на світі людина, яка полюбляла б страждати? Хто зміг би винести страшний біль? А якщо над тобою знущається кохана людина? Що тоді робити?

Хтось може знищити всю біль та несправедливість у світі? Хто принесе у жертву себе, щоб врятувати інших? Хто?

Занадто багато питань, на які немає відповідей.

Його ядро знищили вчора. Вчора його життя було знищено. І що? Що йому робити? Боротися? Чи благати? Ні, він буде терпіти та змириться з усім. Прийме таку правду, яка вона є! І виживатиме.

Звучить жорстоко. Так? Немає людини, в якій не було б жорстокості. Просто деякі її проявляють, а інші ховають усередині серця, де ніхто її не помітить.

Думки блукали, де взяти відповіді? Хто скаже? Чому? Хто? Коли? Навіщо?

І знову біль…темрява…він знову прийде? А якщо і так? Що він зробить? Що станеться далі? Невже знову буде болісно? Біль? Він не признає її. Хто він, щоб її відчувати. Жорстокий! Холодний до всіх! Беземоційний! Чому про нього так говорили? Він же не такий. Ніхто ніколи не знав, який він. Ніхто не розумів його. Всі бачили та сприймали його таким, яким хотіли. І ніхто ніколи не намагався пізнати його серце.

І знову темрява…краплі крові…та стукіт серця.

У коридорі почулися кроки. Хтось йде. Йде? Сюди? Це могла бути лише єдина людина, тільки він так ходив.

Це була невелика кімната. Підземелля, навіть світло не потрапляло сюди. Єдиним джерелом світла була одинока свічка у кутку кімнати. Така ж одинока, як і він. Свічка майже догоріла, ще трохи і погасне, навіки, всі про неї забудуть і хто згадає, що колись вона сяяла яскравіше за інші. Його життя таке ж, як це джерело світла. Скоро, а може й ні, він також погасне.

Кроки приближалися і ставали все гучніше та чіткіше.

Тіло в кайданах, бігти нікуди…сил також немає. Що робити? Тільки чекати.

Його тіло напряглося. Серце прискорило свій ритм.

Зараз…ще крок…і ще один.

Ця людина рухалася, наче мисливець. Ще трохи та нападе. Вб’є, роздере, з’їсть заживо.

А він хто? Лише жертва, яку потім навіть не згадають. Може йому подарують швидку смерть? Було б добре.

Двері відчинилися. І все затихло. Чуже дихання насторожувало. Що буде далі? Тільки це питання у даний момент його хвилювало.

– Вчителю, ти втомився? – голос був грубий, саркастичний.

По тілу побігли мурашки, він весь тремтів. Особисте тіло його зрадило. Рот відкрився, але слів вимовити не виходило. У голові був безлад.

– Здається, вчитель не спав минулої ночі – ці слова різали, як ніж.

Хотілося відповісти. Але що? Що сказати? Так, не спав! Що за дурні питання? Що б не хотілося промовити, він не міг. Все тіло сводило від болі, кров була всюди. Звідки вона взялася? Це вчорашні події. Навіщо їх згадувати.

Один гордо стояв, другий сидів на підлозі з опущеною головою. Наче скорявся. Ця сцена була лякаючою.

Що ще можна сказати? Сумніваюся, що можна було б підібрати слова, щоб описати цю картину.

Кров…біль…страждання…та диявольський сміх. Це не можливо було б забути.

– Будеш і надалі так мовчати? – цей голос був злий, кровожерливий.

У голові пусто.

Чи довго ця людина буде терпіти? Чи змилується вона?

Хто ми? Чому все це відбувається? Що нас зв’язує?

Ми вчитель та учень. Звичайні люди. Але учень ненавидить свого вчителя.

Чому? Як так трапилося? Це вже інші питання. Їх занадто багато, як відповісти.

Ім’я мисливця Тасянь-дзюнь. А здобичі Чу Ваньнін.

Що буде далі? Ніхто не знає.

– Чу Ваньнін!!! – злим голосом кричить він, ще трохи і терпіння лусне. Та все повториться.

Що саме? Біль…кров…страждання…злість.

– АХАХАХ…Хочеш і далі мовчати? Будеш і надалі прикидатися благородним, чистим та гордим? Ти ніхто! – зловісний сміх, як вчора, питання такі ж самі.

Вчора він також мовчав, терпів, та не кричав. Тільки губи свої кусав.

Губи…вони болять і досі.

Чоловік у чорному одязі схопив за шию свою здобич та з силою придавив її до стіни. Почувся тріск. І знову кров…біль…страждання…муки.

– Хочеш повторити те, що було вчора? Якщо ти так хочеш, я влаштую! Хоча ні, сьогодні буде по-іншому! Ще гірше, ніж вчора!

Тасянь-дзюнь прибрав руку та подивився на нього безжалісним поглядом.

На шиї залишився відбиток чужої руки. Спочатку він був червоним, а потім став темно-фіолетовим. Чу Ваньнін швидко хапав повітря губами та намагався віддишатися. Виходило погано. Почала боліти голова. У вухах було чутно, як біжить власна кров та шалений стукіт серця.

– Ха…подивимося, скільки ти витримаєш!

Як багато в світі людей, які б полюбляли знущатися над іншими? Ось ще одне питання без відповіді.

Тасянь-дзюнь схопив його за підборіддя та стискаючи з неймовірною силою, впився в закривавлені бліді губи.

Боляче…сильно болить…повітря не вистачає. Сил, щоб відштовхнути не було.

Поцілунок був жорстоким, було відчуття наче тебе з’їдають заживо. Кров змішалася зі слиною. Було неприємно.

“Треба терпіти” – це були єдині думки в голові Чу Ваньніна: “Просто потерпи.”

Повітря не вистачало. Тіло тремтіло. Знову не підкорялося своєму власнику.

Тасянь-дзюнь щось відчув та відсторонився.

Тіло Чу Ванніна тремтіло та хиталося, губи червоні, всі в подряпинах,кров тихо капала, погляд затуманений, ще трохи та він би втратив свідомість.

– Гадаєш, ти зможеш так легко уникнути покарання? Гадаєш, я тобі так швидко пробачу?

Він схопив Чу Ваньніна за одежу, рвучи її на шматки та оголяючи білосніжну шкіру. Якби на ній не було порізів від вчорашньої ночі, то б вона була ідеальною. Його груди прикрашали багатсько порізів та був великий шрам на всі груди. Той час, коли він його отримав, теж був болісний.

Не встигнувши усвідомити, що він майже без одягу, його розпластали на підлозі та навалилися усім тілом.

– Що ж, побачимо скільки ти зможеш терпіти!

Сказавши це, він знову впився в чужі губи, а руками почав досліджувати тіло під собою.

Груди, живіт, поясниця, стегна – він проводив руками всюди. Нічого не могло сховатися від нього. Потягнувшись до нижньої частини тіла, він просунув одразу два пальці. Тіло під ним дригалося, це точно йому не подобалося. З вуст почулося шипіння.

Боляче…дуже боляче…припини це.

Чу Ваньніну хотілося кричати, кричати з усієї сили. Але він не міг. Не міг собі це дозволити. Ні за що. Ніколи.

Підготовка явно не була завершена,а головка вже увійшла повністю до кінця одним різким рухом.

–Ти будеш страждати вічно, Чу Ваньнін. Ти підкоришся мені! – слова були жорстокі, хотілося плакати та кричати.

Тіло прошибло холодом.

Потекла кров…

Очі наповнилися сльозами.

Чу Ваньнін зашипів.

Минула ніч була не така. Його били батогом та дивилися на його страждання з насолодою. Тоді Чу Ваньнін не проронив ні сльозинки. А зараз…

Скільки у світі людей, яким подобається спостерігати за стражданнями інших? І знов питання. А відповіді немає.

В його тіло вбивалися без перестану. Кров лилася. Тіло оніміло. Розум помутнів. У вухах дзвеніло. Сльози капали. А слова, які він зберігав у своєму серці, не були промовлені.

Боляче…чому так болить моє серце…хотів би я все тобі розповісти…але хто я такий, щоб це говорити…

Тасянь-дзюнь злісно усміхався та прискорювався, не дивлячись ні на що, що б людина під ним не відчувала, як би вона не опиралася, він буде продовжувати. Скільки разів цієї ночі він це зробив чи скільки часу це тривало Чу Ваньнін не пам’ятав, бо під час другого він втратив свідомість.

Що було далі він також не знав, але коли прокинувся, був у тій же ж кімнаті, що й до цього. Свічка потухла. І він також.

Чи може людина причинити біль? Так.

Чи може кохана людина тебе ненавидіти до кісток мозку? Так.

Скільки тривали ці муки? Багато.

Чи закохувався ти колись у людину, яка тебе ненавиділа? І знову так.