Фанфіки українською мовою

    Біль. Біль в ногах, руках. Біль в грудній клітці. Дихати майже неможливо і не лише через запах диму, що повільно заповнює простір, а й через біль. Таке враження ніби я цей весь час не дихала, взагалі, і лише зараз повітря повільно почало надходити до легень. А скільки часу пройшло? Таке враження ніби секунда хоча я впевнена, що більше. Я лежу на чомусь твердому. Майже нічого не чую, звуки ніби з запізненням доходять до вух. Через товщу води. Хочу відкрити очі але лише більше жмурюсь. Світло, що попадає через віки надто яскраве, очі ще не звикли.

     

    Погоня, обстріли, вереск коліс… Здається машина перекинулася і ми зараз на даху. Ну принаймні я жива. Потрібно перевірити себе на пошкодження. Найкращий спосіб це спробувати рухати кінцівки. Стискаю руки в кулак, ніби цілі, але ліва рука пекельно болить. Ноги здається цілі.

     

    «— Вместе с ним какая-то девчонка! Что с ней делать?» —Можна так не кричать? Це все, що я хотіла запитати у «невідомого голоса» в цей момент. Ну принаймні тепер зрозуміло, що це не за мною. Звуки починають повертатися. Це добре. А ще я змогла відкрити очі. Де мої овації?

     

    «— Приказа брать девчонок не было. Убей её!»— А це вже не так добре. Мій мозок як завжди підкидає плани, що робити. Я ледь підіймаюся на коліна, закидаючи волосся назад, щоб не заважало. Голова жахливо болить та крутиться. Але я все ж знайшла пістолет, який встигла дістати перед… «польотом».

     

    Руки тремтять, добре що запобіжник я зняла раніше. Чую кроки з боку лобового скла. Намагаюся навести пістолет в ту сторону, але руки мене взагалі не слухаються. Через переднє скло пролітає три пулі. Я встигаю лягти. Рефлекси. Цей «хтось» вибиває скло з ноги, воно падає прямо переді мною. Нахилившись залазить в середину. Я все-таки намагаюся навести зброю, виходить не краще. Але він не встигає нічого зробити. Вилітає на вулицю.

     

    Чую бій. Але раптом він стих. Виходити бажання не має, але що поробиш. Підходжу туди де колись було скло. Солдат сидить на хлопцеві, що намагався пролізти в середину, б’є його своєю металевою рукою в саме обличчя. Він вже точно мертвий, але Зимовий продовжує робити з його мізків пюре. Його черепа вже майже не залишилося, лише мізки, що злиплися з асфальтом. Так, це вже занадто. Не швидко рухаюсь до нього, під гарячу руку підпасти не хочу

     

    — Все він мертвий. Облиш його.— Реакції не має. Підходжу ближче, намагаюся взяти його за руку.— Досить. Потрібно вибиратися звідси доки підмога не підійшла. Сумніваюся, що їх лише двоє. — Здається він мене почув і занесена рука не дійшла до своєї цілі — асфальту. Піднявся. Дивиться на мене так ніби я винна в цьому нападі. Можливо він й справді так думає.

     

    * * *

    Ми виглядали побитими, точніше я виглядала побитою, а він так ніби тільки що когось побив. Пройшли декілька кварталів, мені точно потрібно відпочити, але дивлячись на нього задавати запитання не хочеться. І так зрозуміло, що відповіді не буде.

     

    Забирати речі ми не стали, затримуватися було занадто ризиково. Потрібно десь зупинитися щоб «зализати рани». Зайшли в якийсь мотель. Барнс зупинився біля входу. Хоча постраждала я, він виглядав значно гірше.

     

    На наше щастя нам дали ключі навіть запитань не було. По погляду зрозуміло, ми такі не перші. Звичайний номер мотелю з однією спальною кімнатою. На щастя, біля ліжка було ще крісло.

     

    — Я перша в душ.— Заперечень не було. Воно й добре, бо як би він заперечив, не подивилася б, що це кращий кілер століття… Не варто сперечатися з жінками, що до ванних процедур. Це святе.

     

    Душова кабіна, високе дзеркало майже до підлоги. Виглядаю не прям «жах», бувало й гірше. До всіх пошкоджень, подряпин, синців додаються сині круги під очима. І не те що б я погано сплю, але втома дає про себе знать. На тілі серйозних пошкоджень немає. Хоча ребра все-таки болять. Вдих-видих супроводжується «симфонією» болі. Ліва рука почала опухати. Скоріше за все я впала на неї і отримала забій. Декілька днів ще буде дискомфорт. Невеликий старий шрам на правій стороні бедра. Його я отримала не сьогодні. Тіло в мене ніколи не було «ляльковим». Я, можна сказать, веду активний спосіб життя, займаюсь спортом, але розтяжки, як на ногах так і на животі, присутні. І це нормально. Лице бліде. В мене з народження темне волосся. Темне, не природнього кольору, ніби вугілля. Дуже часто чую питання про фарбування, але я цим ніколи не займалася. Блакитні очі. Худе, не обвисле обличчя.

     

    Швидко приймати душ бажання немає, хочеться розслабитися під гарячими каплями та на секунду розмокнути ніби цукрова вата. Але заставляти Барнса чекати не правильно. Йому це потрібно, можливо навіть більше аніж мені.

     

    Одяг для перевдягання я взяла з собою. Всього часу в мене це зайняло не багато. Не більше 20 хвилин. Виходжу. Солдат сидить на тому ж місці, що й 20 хвилин тому. І мабуть просидів ще стільки ж, якби не почув мене. Він вже не так підстрибує коли чує кроки, але обережність не втратив.

     

    Без питань забрав речі та зникнув за старими, дерев’яним дверима. Моєму організму потрібна енергія, щоб боротись з пошкодженнями, але їжі немає. Ну добре хоч вода є. З часом я починаю звикати до його мовчання. Воно вже не здається таким не зручним, навпаки, дає час все обдумати, вирішити, що робить далі. В тебе з’являється спокій, якого не було дуже давно.

     

    Барнс виходить швидше, через хвилин 10. Знову цей погляд, хоча честно кажучи він вже не лякає. Не так як раніше.

     

    — На кого ти працюєш?— схоже гарячий душ і справді пішов йому на користь.

     

    — Ні на кого. Я зараз тут, як і ти намагаюся втекти.— І це правда. Я говорю спокійно, але схоже він мене не підтримає в цьому.

     

    — Ти брешеш! — Іноді з нього й слова не витягнеш, а зараз прямо рик. Тобто він говорить, але ніби ричить. Ніби попереджає про можливе «гірше».

     

    — Я кажу правду. Я зараз ні на кого не працюю. І взагалі, з чого ця розмова? Якщо тобі цікаво, вони прийшли за тобою.

     

    — Хто тебе послав слідкувати за мною?— Проговорив по складам, тихо, через зуби. Він підходить ближче. Повільно, ніби звір, що вже загнав жертву в кут. Проте я стою на місці, схиляю голову в бік дивлячись йому прямо в очі. Ні один м’яз на лиці не здригнувся.

     

    — Не варто мене залякувати.— Говорю впевнено. Він не перший, хто намагається це зробить.

     

    — Погрожуєш ? — А що тут скажеш ? Ні я не намагаюся йому погрожувати, я не самогубець. Але й боятися його не збираюся. *Знизую плечима*. Вже стоїть прямо переді мною.— На пляжі зняла зброю і поклала, щоб я її бачив.

     

    — Запобіжні заходи.

     

    — Під час обстрілу зробила все як я сказав, ніби по приказу.

     

    — Самозбереження.

     

    — Зняла запобіжник не дивлячись. Знала де він знаходиться, значить користувалася пістолетом багато разів.

     

    — Ти справді думаєш, що я ніколи не тримала зброї в руках ?

     

    — Всюди викрутишся.— Оскал. Це вже щось новеньке.— Пам’ятаєш мою обіцянку в музеї?

     

    — Щось там… То я тебе вб’ю. Так пригадую таке. — Все я добре пам’ятаю, але грати за його правилами не збираюся. Достатньо награлася.

     

    — Або ти кажеш правду або я тебе приб’ю на місці.— Не схоже, що він жартує.

     

    — Я тобі ніколи й не брехала. Я справді ні на кого не працюю. Більше ні. Саме тому я зараз в бігах, саме тому я потребую твоєї допомоги. Можливо я трішки насолила Гідрі в останній момент. Відмовилася грати за їх правилами, а хто як не ти знає, що вони роблять з такими.

     

    *Тиша* Я сказала все як є. Хотів правду. Отримуй. Схоже він знову полинув у свої роздуми і те, що ми стоїмо ближче ніж на метр один навпроти одного, буквально ніс в ніс, його не бентежить. Чесно кажучи, мене також. Немає нічого «інтимного» зараз.

     

    — Якщо ми закінчили я б хотіла відпочити. Щось мені підказує вони не відчепляться.

     

    — Чому я маю тобі вірити? — Й справді чому? Що відповісти людині, що вважаю підозрілим кожен сміттєвий бак на вулиці.

     

    — Можеш не вірить, але ховати мені немає чого.

     

    — Справді?— Підозріло хмуриться.

     

    — В інтернеті є вся інформація про мене. Можеш почитати доки не підчистили. Там все моє нутро.— Простягаю планшет, що лежав на столі по праву руку від мене.— Як би я хотіла щось приховати, чи робила б я так?— тепер хмурюсь я.

     

    Він мовчки бере гаджет та відходить на два кроки. Дивиться на нього і здається знову завис. Схоже з ним таке часто буває.

     

    —Сподіваюсь ти вмієш ним користуватися. А я спати. Ти займеш крісло, всеодно не спиш ночами.

     

    Позіхаю та шаркаючи ногами йду в кімнату. Думаю, розказать про Гідру було правильно. Він заслуговує знать правду.

     

    — Я до речі Морана. — Неголосно кричу. Він точно почув.

     

    2 Коментаря

    1. Jan 20, '23 at 10:01

      А продовження буде?

       
      1. @Марія БертJan 20, '23 at 13:43

        Хотілось би продовжити цю історію. Я написала декілька частин наперед але, на жаль, вони були втрачені тому зараз маю писати заново. Як тільки закрию сесію, вийде продовження історії.