Біла роза

Чи задумувався ти, що коли у твої очі світить ясне сонце, біля тебе хтось дзвінко сміється, думаєш, що запам’ятаєш цей момент на довго, а хтось зараз ріже руки, дире горло від розпачу, хоче вмерти, кляне своє жалюгідне життя?

На мою думку, це була не найтемніша частина палацу. Все, що я говорив про сади, можна забути. Цей сад був, справді, прямо таки полем із квітів. Мені здається, що квіти ніколи не закінчяться. Сірий стовбур, це висока вежа. Вона настільки виглядала побічним об’єктом, що здавалося, її навмисно перенесли сюди, щоб сад-поле був не таким раєм.

Я не побачив ні стола, ні альтанки, де я зміг спокійно брати інтерв’ю. Та й “людина”, яка провела б мене до пані теж не було.

-Щось трапилося, чому Ви тут стоїте- обурений голос прозвучав з правого боку.

-Добрий ранок. Вибачте, за мої ганебні манери. Мене ніхто не провів до вас- я гарно готувався до цієї зустрічі – та і я не бачу місце, де ми можемо присісти.

– А чим, вам, звичайна трава – не місце (покрив) для розмови?

– Перепрошую, я не подумав про це.

– Тц, навіщо вам, взагалі голова тобі? – ми пішли в середину саду-поле – Краще її відрубати, якщо нею користуватися.

Я замітив, що голос інколи хрипить. Навряд чи, курить, димом не тхне. Ми присіли на траву, без не якого покриву.

-Ну давайте, я дуже заклопотана важливими справами, – складалося враження, що вона хотіла, щоб все було навпаки – і не треба задавати дурні питання, наприклад: “Як вас звати?”, ви чудово знаєте це.

-Даруйте, але я зобов’язаний спитати це, оскільки, все записую на…

– Тц, дурне, давайте.

– Як вас звати?

– Кріста

– Скільки вам років?

– А як Ви думаєте?- її обличчя виражало радість, очікування, невинність, одним словом – зацікавлена дитина.

– Ви достатньо юно виглядаєте. Напе….- мене знову різко перебили.

– Кілька сотень, ха-ха – дівчина залилася сміхом. Це було настільки не очікувано, хвилину тому охайне обличчя висловлювало обуреність, не вдоволення моєю персоною, а зараз сміється так сильно, наче, я її найдавніший друг.

Все-таки погано підготувався.

Тільки її поведінка видавала, що вона демон. Всім іншим вона була схожа на ангела присланого на небо. Біле волосся не можливо було зрівняти зі снігом, вони були набагато чарівніші. Мармур здавався сіріший чи жовтіший порівнюючи з її шкірою. Гранатові очі, які висловлювали все горе занепалого ангела на грішну землю потвор. Дикість і мука – єдине, що я бачив в цих очах. Кажуть, “очі, це дзеркало душі”, яка може бути душа з такими очима? Її й не було, її розідрали та викинули кудись. Куди? Ніхто не знає. Жінка зовсім про неї забула.

-Хах – я посміявся в відповідь, як би підтримуючи розмову.- Які ваші останні захоплення?

– Да так, сидіти на холодній землі і відповідати на безглузді питання.

Я промовчав, мені нічого було відповісти.

– Який ви нудний і безглуздий- Криста знову була невдоволена. – і що ж Ви мовчите?

-Вибачте, я розумію свою нікчемність, але все-таки, яка ваша….- мене знову перебили.

-У мене забагато справ, щоб відпочивати! – повишеним тоном обурилася жінка.

– Добре, я зрозумів, тоді можете розповісти про свої справи?

– Невже вам цікаво? – на мене подивилося  ‘’зацікавлене дитя”.

– Так

– Ну….я гуляю по саду, п’ю чай, чекаю чоловіка, вишиваю, співаю, читаю і багато чого важливого- гордо відповіла.

Не день, а нудота

-Ви торкнулися теми читання, що  порекомендуєте з книжок?

– Я вам скажу, якщо ви пообіцяєте її прочитати.

– Добре

– Після того, як прочитаєте її прийдіть до мене.

– Намагатимусь – відповів я невпевнено, тому що, не зрозумів до чого це.

Молода персона наблизилася до мене і прошепотіла на вухо.

–  “Галюцинації” Олівера Сакса.- і швидко відштовхнулася від мене. Її очі були широко відкриті. Вказівний палець піднесла до рожевих губ, натякаючи, що треба мовчати. Це була таємниця.

– Якщо Ви комусь розповісте про це, я вас заколю – також прошепотіла.

Після останнього інтерв’ю минуло три місяці і рівно через стільки, мені прийшов лист. Він був анонімним, не дуже великий за обсягом. В листі було написано наступне;

“ З вами я зрозуміла, яка я милосердна. Дякуй Богу ( чи кому ви там молитеся) , що не вбила вас і все-таки, голова вам не потрібна”.

Я нічим не відрізняюся від інших. Я теж її кинув.

https://pin.it/43mtOaJ- одяг Крісти

Erik Satie – Gymnopédie No.1

Повідомте про помилки