Бібліотека Вічності

Двісті років тому, коли землі туманного Альбіону омивали безкраї простори океана та моря, на забутій богом території з’явилася, ніби з повітря, величезна будівля. Вона була схожа на вежу, кругла, так щей величезна. Людей зацікавило таке дійство й не один намагався зайти всередину, і глянути, що ж там таке. Вони бажали вгамувати свою жадобу цікавості. Але, ті хто заходив всередину більше ніколи не поверталися. Це злякало людей. Після цього почали ходити легенди про таємну вежу. Та територія, де була вежа, заросла травою, деревами, а по самій будівлі вилися кущі роз: білі,червоні та чорні. Вони обвили вежу, придаючи їй вигляду таємності та древності. 

 

«Це до страху давня історія. Не розумію, чому вони все ще не забули про неї. Туди ітак ніхто не ходить» – Сидячи за партою, бурмотіла брюнетка. Її подруга тільки видихнула: «Ну хіба тобі не цікаво, Морі? Це ж так захоплююче: таємнича вежа, зниклі люди. Звучить дуже містично, правда ж?» – Рудоволоса дівчина так енергійно розповідала про це все, що брюнетка просто махнула головою в знак згоди. Тяжко було не погодитися, коли Роуз, так звали рудоволосу, з захватом розповідає про містичні речі. Ця енергійна дівчина завжди любила таке, їй було до вподоби вся містика. Привиди, демони, містичні тварини, прокляті речі й ті речі, які самі по собі виникають. Її смарагдові очі так і блищали, коли вона чула нову містичну історію. 

 

Погода того дня була неоднозначною для людей. Комусь вона взагалі не була до вподоби, а хтось вважає інакше. Небо закрили сірі хмари і сонце сьогодні люди не побачать. На дворі було досить тепло, тому прохолодний вітер тільки додавав атмосферу, особливо ввечері. В Альбіоні завжди було туманно, тому мало кого можна було побачити, найкраще місце для прогулянок. Брюнетка не поспішала повернутися додому, там ж її ніхто не чекає. Тому, вона просто насолоджувалася атмосферою погоди та цілком депресивною піснею, якщо можна було б так її назвати, для неї це швидше спокійні пісні, під які можна було подумати про все, що тільки заманеться. Вітер так і розвіював її короткі темні пасма густого волосся. А очі її були незвичайного кольору – білі, такі кришталево білі. Багато одногрупників просто уникали її погляду, коли їм приходилося вести бесіду з нею, чомусь людей відлякував такий незвичайний колір очей. Ті очі ніби дивилися прямо тобі в глибину душі й бачили всі твої темні сторони, всі скелети в шафі, які ховають люди. Можливо саме через незвичайний колір очей те дівчисько, Роуз, завело дружбу з нею? Хто ж знає…. хто ж знає….

 

Ніч виявилася досить довгою для дівчини. Їй снився дивний сон, в той же час і кошмар.Хтось тримав її за руку і вів кудись, але хто ж то був? Обличчя того чоловіка не було видно. Воно було як у тіні. Но куди він її вів, від нього відчувалася, якась небезпека, але чи дійсно він міг заподіяти дівчині лиха…. Очі дівчини були на мокрому місці а руки всі в крові…Це найбільше лякало брюнетку. Але хто ж то був? І куди вів дівчину? Що від неї хотів? І чому руки були в крові?

 

Дівчина розплющила свої очі, вона була у холодному поту. Що за дивні сни останнім часом їй сняться? Це вже не перший сон, але що вони означають? 

Тут до брюнетки дійшло, що вона знаходиться зовсім не у своїй кімнаті. Дівчина почала оглядатися. Дивне то було місце, виглядало досить старовинно. А стіни всі були в полицях з книгами. Книг було дуже багато, кожна стіна була в книгах. Форма будівлі також була дивна. Нагадувала…круглу вежу? 

 

Раптом, навкруги з’явився туман, він був настільки густим, що не було нічого видно, аж раптом брюнетка побачила постать, жіночу постать. 

 

Вроді привид, але виглядає як звичайна жива людина. Вона була одягнена в довгу білу сукню, яка закривала ноги, тому не можна було зрозуміти, чи то людина, чи то привид. Вроді жива, а вроді й мертвець. Її руки було видно, це були кістляві бліді руки, як у мертвеця. Можливо, то демон, а може й ні, на її голові були два чорних великих роги. На руках лежала чорна киця з білими очима, вони чимось нагадували очі дівчини. 

Обличчя жінки не було видно через довгу червону фату, яка закривала його. Була мертва тиша. Але потім почулося мурчання кота. Брюнетка вирішила заговорити до жінки, де вона знаходиться, але та мовчала. Аж поки сонячні промені не засвітили через скляний купол обшитий камінням на верху. Після того, як сонце з’явилося, жінка зникла. Здається, воня була протягнула руку, але в той же момент зникла. Вона ніби розчинилася у тому густому тумані. Останнє, що почула дівчина, це було коротке котяче «мяу». Кішка наче привіталася з брюнеткою. Після цього настала тиша. 

 

Дівчина хотіли піднятися, щоб озирнутися й поставила руку на підлогу, щоб легше було піднятися. Вона відчула гарячу рідину до якої доторкнулася її рука. Піднявши руку, брюнетка зрозуміла, що це була ніщо інакше як кров. Та скрикнула і швидко піднялася, її босі ноги стояли в крові. Найстрашніше буде дізнатися те, чия це кров. Вона почала йти за слідом крові й побачила за горою книг руде пасмо волосся. Брюнетка підбігла, те, що вона побачила вразило її настільки, що вона втратила рівновагу і впала на коліна, закривши рот рукою. Там лежало тіло її подруги, єдиної подруги, Роуз. 

 

Тут вона сиділа в паніці. Але побачивши, що рот подруги рухається, вона, тремтячи, підповзла ближче. 

– Р.роуз…? Це справді ти? Це взагалі реальність, може це сон?? – Окривавлена рука доторкнулася до щоки переляканої дівчини. Та здригнулася. 

– Морріган… Моя мила Морі. Я рада була познайомитися з тобою. Ти була найкращою подругою. Мені пощастило мати таку подругу як ти. – На очах рудоволосої з’явилися сльози, але вона посміхалася. Чому Роуз посміхається так щиро? Вона ж помирає?! Чому вона посміхається ?! 

На щоку Роуз почали капати сльози Морі. Її кришталеві очі виблискували, наповнюючись сльозами. Зовсім скоро голова дівчини відкинулася, рука впала з щоки, залишивши там кривавий слід, а її рот відкрився. Сльози так і завмерли на мертвих очах дівчини. Роуз була мертва. 

Тоді Морріган залилася гірким плачем, а потім почала бити себе по щокам в надії на те, що це просто ще один невдалий сон. 

 

 Вона била себе довго, поки хтось не зловив її руку, запобігаючи ще одному удару по вже червоних, як печений рак, шоках. Тоді Морріган підняла голову й побачила вродливого хлопчину. У нього було чорне, як смола, волосся та очі, як коштовні каміння багряного кольору. А ще у нього був такий неживий погляда, що, дивлячись прямо в очі юнаку, Морріган на мить згадала, що сидить в калюжі крові й швидко піднялась. 

Тоді тремтячим голосом вона запитала: «Х.хто ти? І де я?». Вираз обличчя юнака не відображав нічого. Ніяких емоцій. Не можна було навіть здогадатися, що ж він думає, дивлячись на дівчину. Але враз вираз обличчя став мягчим. 

 

Але через три хвилини мовчання, хлопець все ж відповів.

– Кейл, так мене звуть. А ми знаходимося у бібліотеці Вічності. 

– Що? Яка ще бібліотека? Це ж сон? Правда ж, це сон?? 

– Хіба ти кілька хвилин тому не перевірила це на власній шкурі? 

– Т.тоді… – Морі хотіла взяти під контроль свої емоції, але ж це було важко, її голос звучав дуже невпевнено і боязко. Вона не хотіла визнавати, що її подруга дійсно померла на її очах, щей у якійсь нікому не знані бібліотеці. – Роуз мертва по-справжньому…. – тихо прошепотіла під ніс дівчина. 

– На жаль, це правда. Твоя подруга справді мертва. Я не зможу її врятувати, вже занадто пізно. Але знаєш, насправді… є один спосіб врятувати твою подругу. 

– Що?! Він справді є? – На запитання дівчини Кейл махнув головою в знак згоди. – І як це зробити?

– У цій будівлі мешкає дух, який охороняє цю бібліотеку. Можливо, якщо ти зможеш знайти її, то вона здійснить твоє одне бажання. Так писало у одному старовинному свитку, який я знайшов порівняно в недалекому минулому. 

– І де мені її шукати, того духа? 

– На жаль, я не можу тобі цього сказати, я й сам ніколи її не зустрічав. 

– Але…як тоді? Вона хоть існує? Як взагалі це все сталося? Хіба я не була дома, що за маячня твориться…. Я точно була вдома… Так чому я зараз тут? 

– Як я вже казав, це місце – бібліотека Вічності. Вона вже існує більше ніж двохсот років. І мушу признатися, ти перша жива особа за останні дев’яносто років, яку я тут побачив. Колись сюди заходили інші люди, але коли я приходив сюди, на це місце, вони вже лежали мертві. 

– Щ.що? М.мертві….Но судячи з твоїх слів – це та загадкова вежа, про яку в нашій країні ходить багато легенд. 

– О, легенди про цю бібліотеку. І що ж там цікавого?

– Ну, зазвичай, всі кажуть, що це прокляте місце до якого ліпше не підходити, адже ти помреш. Звичайні байки людей…Так мені колись здавалося…

– Он як. То от чому сюди ніхто не ходить. Ем…не хотіла б ти представитися? 

– Т.точно, – обличчя дівчини враз спалахнуло, – мене звуть Морріган.

– Радий знайомству, Морріган. А тепер, ми можемо віднести тіло твоєї подруги у підземний сад бібліотеки. 

– Тут є підземний сад? Тоді давай віднесемо її туди. А ще…у тебе десь тут є змінний одяг? А то мій не найкраще підійде для пошуків духа, так щей моя нічна сорочка вся в крові….

– Думаю, можна щось пошукати, – Кейл взяв мертве тіло Роуз на руки й поніс у підземний сад, за ним пішла й Морі. 

 

Спустившись по сходинках вниз, те, що там побачила брюнетка її здивувало. Вона уявляла собі цей сад по-різному, але й гадки не мала, що він такий великий та красивий. 

 

Хоча сад і під землею, але в стелі було скло, яке освітлювало там все. Промені сонця падають з верхнього скляного купола. Завдяки цьому куполу, можна було освітити всі головні місця кожного поверху бібліотеки. Там було дійсно чарівно, чудові дерева, кущі, квіти. Чарівне місце. 

– Цей сад дивний, тому тобі варто триматися поруч, – промовив брюнет. – Я не часто в ньому буваю, але одного разу був знайшов таємну кімнату, де лежали скляні труни. Можливо, якщо ми візьмемо одну й поставимо десь в непомітному місці. щоб її ніхто не знайшов, все буде добре.

– Не може тіло Роуз лежати де попало. Щей у крові… 

 

Як і казав Кейл, так вони й зробили. Діставши одну труну, вони поставили її біля дерев в затінене місце, це не помітне місце, де ніхто не буває. Тому, саме там буде добре. Потім Кейл і Морріган піднялися наверх й за полицями книг брюнет відкрив ще одну таємну кімнату, про яку добре знав. Там було багато скринь й всього іншого. Можна було подумати, що ця бібліотека – місце житла якоїсь дворянки з середньовіччя. Власне про це говорили сукні в скринях. Морі одягнула коротке біло-чорне плаття. Воно виглядало так, наче воно не суцільне, а складається з декількох частин. Верхня частина була схожа на сорочку, вона була білого кольору, а нижня – чорного, вона починала з поясу й до колін. Ще чорні туфлі. Також, Морріган знайшла довге біле плаття для своєї подруги. Адже вона теж була одягнута в нічну сорочку, так ще й вона була окровавлена. 

 

Морріган привела тіло мертвої подруги в порядок, витерла сліди крові на тілі, переодягнула в білосніжну сукню, а біля неї Морі поставила нарваних квітів. 

 

“Я приніс чай і печиво” – Кейл поставив на стіл в саду те, що приніс і запросив дівчину сісти й випити чаю. Стіл стояв ближче біля невеликого озера, яке було в тому саду. Це досить далеко від місця, де стояла труна. Тому можна було не думати про те, що біля них труп. Це б нагнітало атмосферу. 

– Кейл, мені тут цікаво… Відколи ти тут? Як сюди потрапив? Так само як і я? 

– Чесно кажучи, я не пам’ятаю цього… Це сталося досить давно, ще років дев’яносто п’ять тому чи скільки. 

– Напевно, це погано – не пам’ятати як ти тут з’явився…. А про життя до того…? – Брюнет тільки помахав головою. Цього він теж не пам’ятав. 

–  Не сказав би, що мене засмучує цей факт, просто інколи все ж цікавість бере верх. 

– Кейл, а ти не бажаєш загадати бажання? Просто…я подумала, раз ти нічого не знаєш і знаходишся тут вже майже століття, то ти можеш загадати бажання. Думаю, дух зможе виконати й твоє бажання.

– Дійсно….вона зможе ж це зробити й, можливо, я зможу отримати свободу і свої спогади про минуле. Тоді, я допоможу тобі знайти його. 

– Що ж…. тоді, може поговоримо як знайти духа-хранителя цієї бібліотеки? 

– Гаразд, я не можу сказати, де саме знаходиться дух, але можу розповісти деяку інформацію, яка б змогла погодитися.  По-перше, ця бібліотека має десять повноцінних поверхів й цей підземний сад, думаю, можна його рахувати як одинадцятий. Також, поверхи всі круглі й заставлені стелажами книг, але тут достатньо таємних кімнат. Там, можливо, знайдеться щось цінне. Те, що зможе нам допомогти знайти духа. Що знаходиться в тих кімнатах я не можу, адже не йшов дальше другого поверху й цього саду. Вище я не піднімався. Тому прийдеться втратити час, щоб знайти таємні кімнати. Але можу з упевненістю сказати, що на першому поверсі немає нічого цінного. Тому варто почати з другого. Можливо, нам вдасться здобути карту цієї бібліотеки, де буде вказано всі таємні кімнати. Вона б нам не завадила. 

–Тоді, нам потрібно починати шукати щось на другому поверсі. І потрібно цим зайнятися вже сьогодні. Хотілось би потрапити додому швидше. 

– Добре, тоді можемо починати зараз. – Кейл підвівся. – Ходімо на другий поверх цієї бібліотеки. 

 

Морріган та Кейл піднялися на другий поверх. Він виглядав так само, як і перший тільки була деяка відмінність. Посередині другого поверху була досить велика діра, туда потрапляє сонячне світло й тим самим освітлювало й перший поверх і підземний сад. Та діра була обгороджена красивими перилами в готичному стилі. Взагалі сама бібліотека виглядала в готичному стилі. Схоже, що архітектору цієї вежі подобалася готика. 

 

“Отже, з чого нам почати, він такий великий, що очі розбігаються й не розумію з чого починати пошуки” – промовила брюнетка. Хлопчина ж почав розглядати стелажі, які стояли до самої стіни. Морріган почала розглядати інший стелаж.

Це було важче ніж здавалося. Книг було занадто багато. А знайти ту, що відкриє таємний прохід не так той легко. Хоча через кілька хвилин Морі змогла знайти потрібну книгу, яка й відкрила прохід до таємної кімнати. 

 

В тій кімнаті не було нічого такого. Вони не змогли знайти нічого цінного, крім павутини, пилюки та скрині з одягом, прикрасами та постільною білизною. На третьому теж не було нічого корисного. Здавалося, що власник бібліотеки не любив залишати корисні речі на поверхах нижче. Інтуїція дівчини підказувала їй, що корисні речі вони зможуть знайти на поверхах вище. 

 

На четвертому поверсі дійсно вони дещо знайшли. Або краще сказати декого. Пройшло вже кілька днів з моменту, коли Морріган прокинулась у цій незвичайній вежі. Хоча з часом вона просто перестала рахувати скільки ж днів вже пройшло. Її хвилювало чи знайде вона щось корисне. 

 

На четвертому поверсі, Кейл та Морі знайшли ще одну таємну кімнату. Тільки вона значно відрізнялася від інших кімнат на цьому ж поверсі та нижче. Це була кімната з дзеркалами. А глянувши в одне із дзеркал Морі зразу ж відійшла. Адже там відображається не вона, а якась інша дівчина. Потім кімната заповнилася сміхом дівчини і зовсім скоро перед Кейлом та Морріган з’явилися двоє дівчат.

 

Одна із дівчат була одягнена в звичайнісіньке біле плаття нижче колін. У неї були чудові довгі червоні пасма волосся. На голові був великий білий бант. Очі у неї були як сіре небо. На її обличчі красувалася посмішка. Вона виглядала досить дружелюбною так щей простою людиною. А друга дівчина була зовсім не такою. ЇЇ очі теж були тусклого відтінку зеленого. Сріблясте довге волосся зачесане у хвіст і великий темно-фіолетовий бант. Сама ж була одягнена у темно-фіолетове плаття з відкритою спиною. На відміну від першої дівчини на обличчі цієї не було емоцій. 

 

“Так-так, хто це у нас? Не думала, що у цій бібліотеці є живі істоти” – з посмішко промовила червоноволоса, вона тримала свої руки за спиною. Тоді Морріган заговорила: “ Мене звуть Морріган і я з’явилася тут нещодавно. Декілька днів тому, але чому я тут опинилася так і не розумію. А це Кейл, він вже тут вже досить довго”.

 

– От воно як, так ти дійсно жива, – червоноволоса зникла й у наступну секунду з’явилася за спиною брюнетки. – Давно я нікого з живих істот не бачила. Мене звуть Маріанна, а це Емма. Раді з вами познайомитися. 

– Що ж ви забули на нашому поверсі? – вперше за довгий час промовила Емма. 

– Я хочу знайти духа-хранителя щоб загадати бажання. Коли я сюди потрапила, то зі мною потрапила й моя подруга, але вона померла. Я бажаю її повернути до життя, та повернутися назад й жити спокійним життям. 

– Загадати бажання? – поцікавилася Маріанна. – А таке можливо? 

– Думаю, так.. – мовила Морі. – Якщо ви хочете чогось також забажати, я вважаю, що у вас все ж є шанс. Нам потрібно просто знайти духа. 

– Ну, по правді кажучи, ми б не відмовилися це зробити. Адже зовсім нічого не пам’ятаємо, як з’явилися тут. І ми б хотіли повернути свою пам’ять.

– Ви теж? – здивовано вирвалося з уст Морріган. Ті тільки питально глянули на брюнетку. – Кейл теж нічого не пам’ятає. Тому він і допомагає мені. Досить дивне співпадіння чи не так? 

– Згоден, це вже виглядає дивно. Можливо, пам’ять нам багато про що повідає. Тому нам варто знайти карту структури вежі. 

– О, а ми знайшли її були одного разу. – Маріана підскочила та побігла до однієї з скринь. – Ось вона! 

– Це дійсно полегшує нам пошуки ключових деталей. Можливо нам варто дійти до останнього поверху, там є цікава кімната, – показав пальцем на одну із кімнат десятого поверху Кейл. – Можливо вона є ключовою. 

– Тоді, якщо дух дійсно зможе виконати наше бажання ми вам допоможемо, – з усмішкою говорила Маріанна, а Емма тільки махнула головою. 

 

Вроді, Морріган знайшла хорошу компанію друзів, яких не мала в своєму житті. І, здається, для них її очі нічого не означають. Звичайні ж очі…. 

 

На шостому поверсі вони знайшли кімнату з картинами. На вигляд картини були досить дорогими. А одна картина дуже вразила Морріган. Це була картина двох дівчаток-близнюків. У дівчинки з правого боку були білосніжні пасма волосся і темно-сині очі, а у дівчинки зліва – чорне волосся та світло-голубі очі. Ця картина сподобалась Морі найбільше. Але зовсім скоро з тієї картини з’явилися ті самі дві дівчинки. Вони були як справжні живі ляльки. Такі вони були красиві. Жанна та Анна так звали дівчат. Світловолосу – Анна, а темноволосу – Жанна. 

І яке ж дивне співпадіння, вони теж нічого не пам’ятають. Тому теж погодилися піти разом, щоб загадати бажання. 

 

Тепер це було вже схоже на команду. Але що ж далі їх чекає? Зможуть вони загадати бажання і чи виконається воно? А чи потрібно щось взамін? І що приховує амнезія всіх цих людей. 

 

Піднявшись на сьомий поверх, їх вже було шестеро, й знаходити кімнати було легше, адже щей була карта. Кімнати на сьомому поверсі були такі ж, які поверхами нижче: скрині, сукні, прикраси, картини, скульптури, дзеркала, постіль. Зазвичай, на кожному поверсі була одна спальна кімната, де було велике ліжко. Також у досить великої кількості кімнат були маленькі віконця, перегороджені гратами. А також на сходах, коли піднімаєшся на поверхи інші, там теж були вікна, хоча вони були більшими, але теж обгороджені гратами з замком.  Шукаючи щось на сьомому поверсі, вони знайшли тільки кімнату з черепами та метеликами. Дивна кімната, до жаху лякаюча. 

“Це справжні черепа?” – запитала Морі. Кейл нічого не відповів, він тільки кивнув головою, що так воно і є. 

–  Але кому потрібно стільки черепів? – думала в голос Емма. Її не сильно вразило це, але все ж виглядало це дивно. 

–  Можливо, – запропонувала Жанна, – це черепа тих людей, які помирали тут… Судячи по вашим розповідям про цю бібліотеку, то так і є. Комусь було до вподоби вбивати їх та залишати черепа. А що ж на рахунок метеликів, то пояснень знайти не можу. Можливо, це просто хобі, – знизала плечима чорноволоса. 

–  Якщо повважати припущення сестрички Жанни правильним, то виходить, що тут, у цій проклятій бібліотеці, є людина чи істота, яка бажає смерті живим людям… – промовила Анна. 

–  Це дійсно пояснює всю ситуацію, – погодився з ними Кейл. Зазвичай, Маріанна боїться таких речей, но чому цього разу вона так близько до тих метеликів? Всі роздумували над тим, хто вбивав всіх людей, які заходили в бібліотеку, тому на Маріанну вони увагу не звертали. – Думаю, нам варто йти звідси. Погане передчуття.

–  Згідна, щось тут насторожує мене, – промовила Емма. Залишивши ту кімнату, вони вирішили перевести дух та поспати. На дворі вже була глуха ніч, тому й у бібліотеці настав спокій, але щось насторожувало Морріган й та ще довго не змогла заснути. 

 

Все було добре, поки на восьмому поверсі все не змінилося. Одна із кімнат, куди вони зайшли, виявилася пасткою. Ну не все ж так просто, тим паче, якщо по цій таємничій вежі бродить справжній вбивця. Це була ще одна дивна кімната. Там було досить темно, тому пришлося постаратися Кейлу щоб знайти свічку та запалити її. А згодом всі почали обшукувати кімнату. Потрібно знайти вихід. Натомість Жанна та Анна знайшли портрет якогось чоловіка, який чомусь здається їм знайомим. 

 

Коли до портрету підійшли всі й роздивлялися його, допоки близняшки не відчули головний біль. Вони заплющили очі, а коли розплючили то вже стояли на поляні. Де ж вони зараз? Аж потім попри них пробігли вони ж. Це було дивно. Але потім Жанна зрозуміла: 

“Це наші спогади…Це точно вони..” – прошепотіла темноволоса. За ними стояли Морріган та Кейл. Чому там не було двох інших дівчат залишається загадкою. Але Морі та Кейла близняшки не бачили. Вони були як спостерігачами за всіма іншими.

 

“Так це спогади Жанни та Анни….” – промовила брюнетка. 

“Схоже на то, пішли поглянемо” – Кейл взяв дівчину за руку і вони пішли за двома версіями близнюків. 

 

Події, які розвивалися далі важко передати словами. Це було щось занадто трагічне. Виявляється мати дівчат померла при родах. І вони жили з своїм батьком в особняку. Судячи по всьому це було вісімнадцяте століття. Жили вони досить багато, можна було здогадатися, що батько їхній був дворянином. Але чи був він для них батьком? 

 

Батько Жанни та Анни був жорстоким. При будь-якій помилці вони були покарані: їх постійно били та морили голодом. Так продовжувалося досить довго. 

Одного разу постукав в двері дівчинка увійшла до кабінету батька .На руках та ногах були видні сліди побиття, але вона вже звикла до цього. 

“Б.батьку, я чула ви хочете видати Анну заміж за маркіза… Це правда?” – обережно підбираючи кожне слово мовила темноволоса. Вона боялася свого батька, але наважилась запитати його про це.

– Це все, що ти хочеш знати, Жанно? – він підняв свої холодні очі на дівчинку. Та зі страхом промовила: “так”. – Це дійсно правда.

– Але ж Анні тільки тринадцять. Вона занадто мала для заміжжя. 

– І що ти мені пропонуєш, Жанно? Хочеш вийти заміж замість своєї сестри? 

– Я…я… – дівчина замялась. 

– Отож бо. Все, не смій мені набридати. Повертайся до своєї кімнати та вчи все, що тобі потрібно. Ти повинна вчитися, адже в майбутньому саме тобі передасться мій титул. 

– Так, батьку… – Жанна не змогла змінити зовсім нічого. Їй довелося тільки змиритися з цим. Через два місяці, Анна вийшла заміж за дванадцятилітнього маркіза й поїхала з ним. Жанна залишилась сама. Їй приходилось вчитися щоб батько знову й знову не наказував її. А вона завжди літала у думках. “Як ж там Анна?” – це питання не давало їй спокою. 

 

Через п’ять років Жанна змогла зустрітися з своєю сестрою. Але за яких обставин?

Анна повернулася до особняку батька. Їм тоді було по вісімнадцять років. Виявилось, Анна вбила свого чоловіка. Дійсно, та Анна, яка з посмішкою на обличчі, щоб її сестра не хвилювалася, і та Анна, яка повернулася, це були дві різні людини. 

Повернувшись назад, Анна пішла до батька. Жанна ж не знала, що там відбувається, але були чутно крики. Але враз все стихло, тільки грохіт. 

Жанна боялася…. Боялася, щоб батько нічого не зробив сестрі. Але все ж крихітна надія Жанни розбилася. Батько вбив Анну. Вбив через те, що вона не слухала його. Тільки через це…

 

Тоді у серці Жанни, яке ітак билося з ненавистю до батька. Поселилася ще гірша ненавість. А після того як вона дізналася як до сестри ставилися в домі її чоловіка. Вона була розбита. 

 

Хіба Анна заслуговувала на таке? Темноволоса почала винуватити себе у всьому, що сталося з її сестрою. Адже якби їй стало сміливості, вона б могла вийти заміж за маркіза й поїхати з ним. Тоді Анна була б в порядку. Але ні… Вона тоді боялася виходити заміж. Страх змусив її замовчати. А наслідком стала смерть сестри. 

 

Маркіз був ще тим ловеласом. У нього було багато жінок. Кожної ночі була інша. Анна все це бачила, але що могла вдіяти вона? Вона боялася маркіза, адже незважаючи на те, що вона була всього-то тринадцятирічною дівчинкою, яка боялась всього він змусив її робити те, що й мають одружені пари в першу шлюбну ніч. 

Після цього це продовжувалося не раз. Хоч він і мав інших жінок, яких водив до себе, але задоволення йому приносила й та маленька дівчинка. Яка після того боялась його любого руху. В кінці кінців, коли їй нарешті виповнилося вісімнадцять і її чоловік знову чіплявся до неї і вже хотів нарешті ж мати наслідника свого роду. Вона просто вбила його. Вбила та втекла. 

Думки, мислення, світогляд тої наївної та боягузливої дівчинки змінився раз і назавжди. Ще в той день, коли вона приїхала до нього в тринадцятирічному віці. А повернувшись вона отримала смерть. 

 

Жанна дізналася про всі дії маркіза. Тоді вона була остаточно розбита. Вона ж не змогла врятувати власну сестру. 

“Жалюгідна. Жалюгідна” – вона шептала це сама собі. Темноволоса закрилася в кімнаті. 

 

Розбите дзеркало, криваві сліди і вогонь. Жанна підпалила особняк вночі. Разом з батьком, слугами та нею самою.

 

Тоді вона навідалась до батька. В останній раз. 

“Дурне дівчисько! Що ти верзеш та робиш?” – з гнівом кричав батько. А та тільки стояла сміялась голосніше нікуди. Нарешті вона буде вільна. Нарешті це дійсно станеться. Чорноволоса дівчина була щаслива тому, що нарешті звільнилася від цього проклятого дому.  Що зустрінеться з сестрою. У яскравих клубках полум’я вона танцювала, на обличчі її була широка усмішка. А її батько тільки кричав від болю це її дуже втішало. Вона нарешті помстилася за Анну і за себе. 

 

Перед тим як підпалити особняк, дівчина вкрай втратила здоровий глузд. До того як піти до батька, вона перерізала глотки всі слугам, щоб ні одна жива душа не могла втекти і згоріла. Йдучи по коридорі, Жанна залишала криваві сліди за собою, її руки, низ нічної сорочки, ноги, та навіть на щоці – всюди була кров. Останнім залишився її батько. Той хто мав померти найболіснішою смертю. Жанна не вбила батька, вона нанесла йому декілька ударів ножем. Він мав страждати. Він мав згоріти живцем. 

 

В ту ніч згорів особняк. Герцог, слуги та його дочка загинули під час пожару. Адже правди не дізнається вже ніхто. На цьому закінчилась трагічна історія двох сестер, які не могли заполучити бодай краплину щастя. 

 

З жахом за цим спостерігала Морріган. Анна була шокована тим, що зробила Жанна, а та дивилася на те все не сказав не те, що слова, а й жодної емоції чорноволоса не показала. Після того як Жанна померла, Кейл та Морріган отямилися в тій самій кімнаті. Там були схвильовані лиця Маріанни та Емми. А де ж Жанна та Анна? 

 

Їх не стало… Вони просто зникли. Все ж за свої гріхи вони з’явилися в цій бібліотеці як привиди. І були вони тут занадто довго. Але тепер вони зможу померти й більше не страждати в цьому світі.

 

Це була чудова галявина, неподалік росло велике дерево, йому, мабуть, вже сто років. Небо переливалося кольорами, переходячи з одного кольору в інший. Захід сонця – чудове явище. На нього можна дивитися вічно, воно заспокоює. Жанна та Анна стояли біля того дерева й тримаючись за руки з посмішкою на обличчі. Вони нарешті вільні. 

 

Врешті-решт тепер компанії з чотирьох людей вдалось вийти з тієї кімнати-пастки, але що ж за нещастя. Їх спіткала ще одна пастка на тому ж поверсі, схоже номер вісім власник бібліотеки ненавидить. Кімната дзеркал. Чомусь це виглядає досить символічно, адже цього разу всі четверо опинилися у просторі спогадів Емми та Маріанни. Вони не були сестрами, якими були Жанна та Анна. Вони були близькими друзями….навіть занадто близькими.  

 

Світ спогадів показував більш сучасний світ. Такий світ в якому живе Морріган. Багато людей на вулицях, всі кудись поспішали. Звичайне життя в суспільстві. Нічо особливого, так здається на перший погляд. Але все ж було дещо особливе в житті цих дівчат. І це особливе – почуття, яке вони відчували одна до одної. 

 

Ще з старшої школи Маріанна була закохана в Емму. Вони були подругами з ранніх років. Але з часом зародилося почуття більше за дружбу. Рудоволоса дівчина боялась розголошувати такий факт. Ні, вона не боялась того, що це дізнаються люди навкруги, Маріанна боялася, що Емма зненавидить її та захоче обірвати їхню дружбу. 

 

Але все сталося трохи інакше. Якось Маріанна, коли сиділа у квартирі Емми, випалила це не подумавши, після чого просто втекла. Вона не хотіла дивитися в очі Еммі, та уникала її. Але світловолоса теж кохала дівчину. Вроді все було чудово, після того як всі непорозуміння були вирішені. Вони зустрічалися, але таємно. Люди засуджували одностатеві стосунки, тому краще мовчати й поводитися, як звичайнісінькі подруги, але в домі можна було вести себе, як справжня закохана парочка.

 

Щасливе життя було у цих двох, поки хтось не дізнався їх секрет. Після чого, батьки Марі заборонили їй зустрічатися з Еммою взагалі. Вони майже перевели її в іншу школу. Але та пообіцяла, що більше ніколи не буде розмовляти з Еммою й займеться навчанням. Після цього все змінилося. Косі погляди на Емму, через свою орієнтацію вона стала ізгоєм класу. А от Маріанну боялися зачепити, адже батьки її були впливовими людьми. Тому насмішок зі сторони відчувала тільки Емма. 

 

Одного разу, вони зустрілися на даху школи. Емма стояла там вже досить довго, а Маріанна прийшла туди на обід, вона неочікувала побачити там дівчину. Вона вже хотіла обернутися й піти геть, але слова Емми її зупинили.

“Ти будеш довго мене ігнорувати? Невже, все, що було між нами, всі твої слова були брехнею?” – не озираючись, говорила світловолоса. 

–  Я не…! – почала Маріанна. 

– Що? Скажи мені, що ти?! Хіба не ти призналася мені в коханні перша? Не ти сказала, що любиш мене? Не ти заставила мене полюбити тебе? Чому тепер ти проходиш повз мене так, наче ми незнайомці? Марі, скажи мені…

– Я все ще люблю тебе, – промовила вона з сльозами на очах, – але мої батьки проти цього….Вони сказали, що вони переведуть мене в іншу школу, я ледве вмовила їх щоб залишитися тут. Я все ще люблю тебе, Емма…. – Маріанна почала плакати, тоді Емма підійшла та обняла її. 

 

Після випадку на даху школи, Маріанна та Емма придумали спосіб зустрічатися та проводити час разом. І так одного вечора вони сиділи разом, і Марі повинна була йти додому, але все ж не пішла. Бажання стати з Еммою ще ближчими росло й вже ніяк не могло зникнути. Вони піддалися швидкоплинному бажанню кохання. Це було щось нове для них обох, нові почуття, нові емоції. Все нове, але що буде, як про це дізнаються люди? В той момент вони не переймалися цим. У думках дівчата бажали одна одну.

 

Наступний день став зовсім не щасливим. Щастя минулої ночі розвіялося швидко. Батьки Маріанни дізналися про все, про обман дочки й просто пригрозили смертю її коханої Емми. Після цього за нею слідкували і Марі більше не змогла поговорити з Еммою. Так як залишилося менше трьох місяців до завершення школи, батьки не змогли її перевести, тому тільки пригрозили. 

 

Три місяці тяглися досить довго для Емми, постійні насмішки, знущання. А найгірше ігнорування її кохання, після всього, що сталося вона знову з нею більше не спілкується. Емма вважала, що це через батьків, але Марі більше ні разу до неї не підходила. Тільки одного разу, коли Емму штовхнули й та впала до ніг Марі, яка там проходила, тільки тоді вперше за довгий час Маріанна промовила до Емми: “Це противно, можеш більше не доторкатися до мене?”. Ці слова розбили внутрішній світ Емми і та повністю замкнулася в собі. 

Все йшло до завершення. І життя Емми теж. Після всього пережитого, вона більше не знала заради чого вона живе. Тому, одного дощового літнього дня, коли Маріанні таки вдалося вмовити батьків, щоб ті відпустили її саму, без нагляду, все закінчилося. 

 

Ввечері Емма стояла на пішохідному переході, вона тримала у руках парасольку, адже падав дощ. Вона спостерігала за тим як падали на землю краплини дощу, тоді до неї підійшла рудоволоса. 

“Емма, я нарешті тебе знайшла!” – радо мовила Марі. Тоді, Емма промовила: “Чого тобі ще потрібно від мене? Хіба ти мало завдала мені болю, хочеш ще?”.

– Я…н.ні. – На відповідь дівчини Емма посміхнулась і відпустила парасолю з руки, – Знаєш, – обернулась до рудоволосої дівчина, – Кохання подібне до безперервних капель дощу. Чим більше я замислююсь про все, що сталося, тим все складніше. – Усмішка на обличчі Емми не спадала, вона обернулась і пішла вперед. На переході все ще блимало червоне світло, яке забороняло рухатися людям. 

–  Е.емма, що ти…? – з жахом питала рудоволоса. Вона зрозуміла, що хоче зробити дівчина.

– Збираюсь позбавити себе від болю, – Емма востаннє глянула на кохану дівчину й зробила два кроки. Автомобіль збив дівчину насмерть, рука Маріанни не змогла спіймати руку коханої. Кров і бездиханне тіло світловолосої дівчини. Дощ лив далі. Він падав на Маріанну, яка захлинулася власними сльозами, падав на тіло дівчини, яка без подиху лежала на мокрому асфальті, падав на парасолі людей, які покидали їх на тротуар і побігли до дівчини, падав на все живе та неживе. Це був перший дощовий день літа. Похмура погода, прохолода після пекельної жари… 

“Чудова погода щоб померти….” – це було написано на останній сторінці щоденника Емми. 

 

Маріанна ще довго не змогла змиритися з смертю коханої, її любов ніяк не угасала. А тут жахлива новина – вони виходить заміж. Це вбило її. В день весілля, Маріанна не посміхалась, а вночі, в першу шлюбну ніч, рудоволоса застрелила себе рушницею, яка висіла на стіні в кабінеті її чоловіка. З усмішкою на обличчі, з синцями під очима, які вказували на те, що дівчина не спала ночами, вона застрелила себе перед здивованим чоловік, а останнє, що вона сказала: “ Скоро зустрінемось кохання мого життя, Емма”. Це був дощовий день літа. Тоді, в той день серпня востаннє падав дощ літом. 

 

Емма померла в перший дощовий день літа, а Маріанна застрелила себе в день літа, коли дощило востаннє. 

 

Після своєї смерті за власні гріхи вони стали суккубами й були прив’язані до бібліотеки Вічності без своїх спогадів. Вони згадали все і повернулися назад до тієї кімнати дзеркал, які в ту ж мить розбилися всі до одного. Щоб скло не попало на Морріган, Кейл закрив її собою. Такий жест здивував Морі, але вона була приємно здивована. 

–  Ви в порядку? – запитала Емма у інших. Інші махнули головою. Тут до Морріган прийшло в голову одне запитання: “Ви все ще тут?”. Це було дивно, адже після спогадів Жанни та Анни, двоє дівчат зникли, а Маніанна та Емма залишилися. Чому так? 

 

На це питання ніхто так і не зумів дати відповідь, тому не залишось нічо, як продовжувати йти далі на дев’ятий поверх. Коли вони піднімались по великих кам’яних сходах дещо сталося.  

 

Після спогадів Маріанна дещо затихла, зазвичай вона веселе та завжди підтримує діалог разом з Морріган, натомість Кейл та Емма йдуть тихо. Але тепер була гробова тиша. Вони піднімалися аж поки Марі не зупинилася. Це помітила Емма й теж зупинилась, всі інші теж.

“Марі, щось трапилося?” – запитала Емма. Та мовчала хвилину, а потім заговорила, але погляд її був направлений вниз.

– Як ти ще можеш хвилюватися за мене?! 

– Про що ти, Марі? – нерозуміючи питала світловолоса. 

– Ти ж померла через мене, це ж я винна… Так чому ти мене не ненавидиш?! – Маріанна підняла погляд на Емму, її очі були заплакані, вона ледь стримувала себе щоб не заплакати. 

– Але ж те вже давно пройшло…Зараз ми разом і нам нічого не буде мішати. Тим паче, я теж винна…. Я вже давно пробачила тобі, а ти Марі? 

– Так…Я теж… теж пробачила тобі.. – Емма підійшла і обійняла кохану дівчину. –  Тоді ходімо, Марі, загадаємо бажання та будемо вільні й будемо жити в своє задоволення, – на обличчі світловолосої світилася усмішка. Вони пішли далі, але Маріанна так і не пішла. 

– Може ти вибачила мені, але я собі не змогла, – проговорила рудоволоса, вона потягнулась до закритого решіткою вікна, Морі, Кейл та Емма озирнулися назад. Маріанна відкрила вікно й з гіркою усмішкою на обличчі прошептала фразу: “Дякую, що подарувала мені любов, вибач, Еммо, та прощай. Я кохаю тебе”. Сльози полились з очей рудоволосої, а усмішка все ще була на обличчі. Емма побігла до Марі, але їй не стало секунди, щоб спіймати руку її коханої. Та полетіла прямо вниз із майже дев’ятого поверху. По щоці світловолосої скотилася одинока сльоза. Морріган теж плакала, а Кейл стояв мовчки, його вираз обличчя не відображав взагалі нічого. Наче він нічого не відчував. Але в душу людей не можна було зазирнути.

 

Після самогубства Маріанни, в компанії трьох людей, які вже стояли біля стелажей книг на дев’ятому поверсі, царювала дійсно мертва тиша. Тоді цю тишу порушила Емма. 

“Мабуть, я все ж таки повернусь назад…” – Це здивувало Морріган і та відповіла: “Але, Еммо, ти ж можеш повернути до життя Маріанну…”. Світловолоса похитала головою. 

–  Якщо я це зроблю, то мені прийдеться чимось заплатити. Чи ти настільки наївна, що думала, що дух воскресить тобі подругу та поверне тебе назад додому просто так? Якщо ти бажаєш получити щось будь готова пожертвувати чимось іншим. Тому я не можу ризикувати, не буде сенсу воскресити людину й не жити вільно. 

– А я про це й не подумала… – тихо говорила та. 

–  Не важливо ж правда, десятий поверх вже там, – подивився на стелю брюнет. –  Тим паче, я не озвучував це, але схоже, що Маріанну хтось вбив. Не забувайте про вбивцю, який тут бродить. 

–  Я теж так вважаю, вікна всі були закриті, а ключ від них так просто не міг валятися на підлозі, хтось його туди підкинув, щоб Маріанна його знайшла. А після спогадів, він міг її вмовити це зробити. Надавати на почуття провини. Тому він своїми словами міг вбити Марі…. – говорила Емма. – Думаю, я все ж таки вернусь назад, на четвертий поверх. Це те місце, де ми з Марі були допоки не зустріли вас, – дівчина слабо посміхнулась, – я була рада познайомитися з вами. Надіюсь, ви зможете загадати бажання і вони збудуться, – і пішла назад по сходах. 

– Прощай, Еммо, ми теж… ми теж були раді, – Морі заплакала. Майже всі нові друзі залишили її. Залишився тільки Кейл. На здивування дівчини, брюнет обійняв її. – Кейл, ти мене не покинеш, правда ж? – питала та. 

– Ні, я ніколи не покину тебе, моя мила Морі…. Ніколи. 

Вони стояли в обіймах один одного, а потім вирішили не бродити по дев’ятому поверсі й піти зразу на десятий. Маючи карту, вони знали в яку кімнату потрібно було зайти. 

 

Коли Морріган стояла вже на десятому поверсі, вона глибоко видихнула й пішла до книги, яка була пов’язана з тією кімнатою. Брюнетка потягнула руку до книги, але побачила біля тієї книги, іншу книгу, яка привернула її увагу. Ця книга мала чорну обкладинку й золоті павучі лілії. А називалася вона: “Темрява на вічність”. Це була найулюбленіша книга Морріган. Звичайне співпадіння… У такій великій бібліотеці явно б знайшлася книги, які читала Морі. Вона викинула це з голови та потягнула за потрібну книгу. Вхід до таємної кімнати відкрився й там з’явився густий туман, схоже на дворі сьогодні не так ясно. Точно так само, як і в той момент, коли брюнетка тільки проснулась в цьому дивному місці. Все було в тумані, тому Кейла не було видно, але дівчина знала, що він десь там, ззаду неї, тому впевнено пішла вперед. 

 

Кімната відрізнялася від попередніх. Це була велика кімната, простора, світла. Можна було подумати, що ти потрапив зовсім в інакше місце, але ні, це та сама бібліотека. В тиші почулося мявкання кішки. Вона наче вказувала на дорогу. Морріган пішла на звук. Було зрозуміло, що цей туман незвичайний. Морі помітила це, в той момент, коли тільки побачила його в перший раз. Зараз так само, сонячні проміння пробиваються між хмарами й попадають у вікна кімнати, тим самим розвіюючи цей таємничий туман. І от тепер можна було розгледіти всю кімнату. Кейл підійшов до дівчини та взяв її за руку. 

–  Ходімо, – промовив він, та кивнула головою. Вони пішли далі на звуки кота,  вона дійшла до стола та крісел, які стояли там. Стіл та крісла були в готичному стилі, як і вся вежа. На столі лежала та сама чорна кішка з білими очима. А за столом сиділа та сама леді. Брюнет відпустив руку дівчини й сів на одне із вільних місць. На столі стояли три чашки чаю. Одна для леді, друга для Кейла, а третя значить для Морріган.

–  Ходи сюди, Морі, – на обличчі хлопця з’явилася посмішка. Тоді Морріган замислилась, а скільки раз вона бачила посмішку Кейла. Мабуть, це був перший раз. Їй не залишалося нічого крім того, як сісти також. 

–  Кейл, ти знаєш її? – запитала брюнетка.

– Звичайно, я її знаю… І ти її знаєш. 

– Що? Ти про що? Я бачила її тільки один раз! Я не можу її знати….

– Звичайно, ти її знаєш, – попиваючи чай промовив брюнет, – як ти можеш не знати саму себе, Морі? 

– Щ.що? Що ти маєш на увазі під словами…Саму себе..?

– Те і маю. Ти і вона це одна людина. А чому ти думаєш, ти зараз жива? Роуз, якщо не помиляюсь так її звали, померла, щойно відкрила свої очі в цьому місці. Всі інші: Анна та Жанна, які були привидами, Маріанна та Емма, які стали суккубами, та я, демон. Всі ми не люди. Тому ми можемо тут жити. 

– Т.ти демон? Але… чому ж ти тоді нічого не розказав…? 

– Не було необхідності. А тепер вона появилась, коли нарешті ми залишилися тільки втрьох. Моя мила Морі, пора відкрити очі на правду. Адже все, що я тобі зараз розкажу буде чиста правда. 

–  А як же бажання? 

–  Я його вигадав. Мені потрібно було щоб ти прийшла до тебе іншої. 

– Так значить, ти мені брехав від самого початку? – на очах дівчини наверталися сльози. 

– У мене не було вибору. Це все, що я міг зробити, – знизав плечами брюнет. 

– Тоді…я не зможу врятувати Роуз?! Але ж….А якже вбивця? Він хоть реальний чи теж твоя видумка?! 

– Якщо тобі стане легше, то я скажу, що це від частини правда. Адже тим хто допоміг згадати минуле життя тих грішних істот був я. Я добре знаю історію кожної з тих дівчат. І я був тим, хто підкинув ключ від грат Маріанні, але до зникнення близнюків я нічого не маю. Вони самі цього хотіли й самі прийняли смерть. 

– Як ти міг?! Маріанна вона ж…. – дівчина підскочила. Їй не хотіло вірити в це. Як Кейл міг робити таке? 

– Морі, вони були в’язнями цієї бібліотеки, як і я, і ти. Всі ми тут такі. Але я звільнив їх. Якби не це, вони б ніколи звідси не вибрались. Мучились би тут до віків вічних. Хіба таку долю ти б хотіла для тих дівчат? – Після слів брюнет Морріган замовкла, в глибині душі вона розуміла, що це краще, але як вона може так вважати?!

–  Тоді, що на рахунок твоєї пам’яті?! Це теж берхня? А ті люди, що за легендами, ти їх вбивав?! І хто ж вбив Роуз тоді?!

–  Так, я збрехав, я пам’ятаю своє минуле. А що ж на рахунок тих людей, – хлопець гладив кішку, та мурчала. – А це вже те, що потрібно попорядку. Спершу, ти і вона це одна і та ж людина, як я вже казав. Ти, Морі, і вона, дух-хранитель цієї вежі, одне ціле. Два уламки душі, однієї людини. Тільки ця, – показав він пальцем на духа, – не може говорити, а ти можеш все. В цій бібліотеці є тіло, яке належить всій вашій душі. Тому, моя мила Морі, не бажаєш знайти його? – Він підпер рукою щоку і з посмішкою дивився прямо в очі дівчини. Та стояла й не могла зрозуміти, аж поки дещо все-таки зрозуміла. Брюнетка вийшла за столу й побігла. Вона бігла чимдуж. Бігла по сходах вниз, туди, де все почалося. Там, де вона перше зустріла ту леді, яка є частиною її, туди, де знайшла труп подруги. Брюнетка бігла по сходах на восьмий поверх, саме так вистрибнула з вікна Маріанна. Вона пробігала восьмий поверх, де розлучилася з близнюками. А далі й шостий, де тільки з ними познайомилася. Й четвертий, де були Маріанна та Емма. Морріган пробігла і цей поверх. 

 

Двері в кімнату дзеркал, де брюнетка вперше зустріла суккубів, була закрита не повністю й там на землі були уламки розбитих дзеркал, калюжа крові, та білі пасма волосся. 

 

Коли Емма повернулася назад, вона заглядала в кожне дзеркало, згадуючи про Маріанну. Її серце боліло. Боліло настільки, що вона більше не могла винести цей біль. Вона заплакала, позволила собі те, що ніколи не позволяла. Емма розбила дзеркала. Уламки лежали на землі, взявши до розбитих рук великий уламок скла, вона тихо прошептала: “Прощавай, моя кохана Марі”. Після чого перерізала собі горло, кров забруднила розбиті дзеркала. Через декілька хвилин там вже була калюжа крові. Емма не могла жити без Маріанни, так само, як Маріанна без Емми…..

 

І от Морріган вже майже на першому поверсі. Але ноги вже не тримали її, тому вона спіткнулася й полетіла вниз. Її коліна, лікті, руки були роздерті й там виспупала кров, і щоку вона теж поцарапала.  Але Морі не зупинилась, вона знала, що треба спуститися ще нижче. В той сад. Незважаючи на біль, вона пішла далі. 

 

Морі спустилась, вона проходила повз труну Роуз. Дівчина стала, але так і не наважилась підійти до неї. Вона не хотіла признавати той факт, що ніякого бажання немає, і вона не зможе врятувати свою дорогоцінну подругу. Морі пішла далі. Аж до центру саду, саме там вона ще не була. Там росли чудові кущі роз. Білі,чорні та червоні, такі красиві. А всередині стояла труна з скляним верхом, тому Морі змогла поглянути хто ж там. 

 

Це була дівчина, приблизно однакового віку з Морріган. Такі ж чорні пасма волосся, тільки набагато довші, а очі її не можливо було побачити, але навіть так риси її обличчя нагадували риси обличчя Морі. Невже це правда? Морі та ця дівчина це одна людина? А той дух? Вона теж уламок душі? 

 

Невдовзі з’явився Кейл та той дух. 

“Тепер ти зрозуміла, Морі?” – промовив хлопець перебираючи пасмо волосся в своїх руках. Дівчина не знала, що казати. Але хіба це кінець? – Не бажаєш глянути на обличчя цього духа? – він показав великим пальцем на леді, яка стояла заду в ту ж мить вона зняла свою довгу червону фату. І перед Морі стояла ще одна вона, тільки з довгим волоссям, яке вже почало сивіти. Кейл клацнув пальцами й той дух просто перетворилася на згусток чорної енергії й перемістилася в тіло, яке лежало там.  – А тепер, давай згадаємо наше минуле життя. – Це один раз він клацнув і вони вже у зовсім іншому місці. Вони стояли на пагорбі. Тут було красиво, невеликі будиночки, а далі виднівся собор.

– Де ми? – запитала Морі. 

– Це Йоркшир, кінець дев’ятнадцятого століття. Вже в наступному столітті це графство займе перше місце в скотарстві та землеробстві. Ми у місці Йорк, цього ж століття воно стане містом-графством поряд з сімома іншими містами графства Йоркшир. В другій половині двадцятого століття воно увійде як район в південно-східній частині графства Норт-Йоркшир. Там, – показав пальцем на будівлю в стилі готики п’ятнадцятого століття, – це Йоркський собор. А тепер можна й піти до особняка графа Йорк, твого батька.           

– Мого батька? 

– Так, ти дочка графа цих земель, а я син графа Лінкольн з східних земель графства Лінкольншир. І в кінці кінців у нас повинні відбутися заручити. Звичайні політичні заручини, нічого особливого. 

 

Вони стояли на порозі особняка, у будинку була метушня, звичайно ж зовсім скоро єдина донька графа вийде заміж. Слуги пробігали повз Кейла та Морі, які стояли на порозі. Зайшовши в середину, вони піднялися по великих сходах на другий поверх. Там по коридору висіли портрети. Тоді-то Морріган вперше побачила своїх батьків. А неподалік висів і її портрет. Вона була вродливою дівчиною. Довге чорне волосся, такі ж самі світлі очі, які блищали як кришталь. Вона ніяк не змінилася. Така ж сама, як і тепер. 

 

Кейл клацнув пальцями і вони вже стояли в іншому місці. Це було схоже на кабінет. Там була Морріган, вона вперше побачила себе збоку, та батько дівчини. 

Кейл почав говорити: 

“Через деякі обставини все кардинально змінилося. Тому наш шлюб відмінили, але ми дійсно кохали одне одного. Тому, ні я, ні ти, Морі, не хотіли розриву цього шлюбу. Але все вирішували не ми…. Ти благала свого батька не робити цього, але було надто пізно. А після цього, через тиждень мене забрали назад в графство Лінкольншир. Так ми й розлучились. Але все ще продовжували таємно писати листи одне одному. І колись пообіцяли зустрітися знову та одружитися”. 

 

– Так…ми одружилися в майбутньому? – брюнетка підвела погляд на обличчя хлопця, який дивився у вікно кабінету. Він перевів погляд на дівчину й похитав головою. І знову клацнув пальцями. 

 

Все дещо змінилося. Через два місяці після розірвання домовленості про шлюб, граф Йорк знайшов іншого нареченого для своєї доньки. Це був середній син графства Кембриджшир. Генрі Кембридж. Морріган не хотіла заміж за нелюба, але хіба у неї був вибір? 

Кажуть, вибір є завжди, але не всім подобається один варіант, тому їм легше сказати, що вибору немає. Морі довго чинила опір шлюбу, але нічого так і не змогла вдіяти. Вона вийшла заміж, але на її обличчі не було посмішки. 

Весілля – щасливий момент в житті людини, так голосять люди. В це свято вірила й Морріган, але для неї цей день став початком її нещасливої долі. Вона не хотіла мати за чоловіка Герні, вона бажала Кейла. Брюнетка не хотіла дітей від нелюба, вона хотіла від коханого. Завжди мріяла про це. Але все ж, цьому збутися не судилося. 

 

З дня весілля пройшло шість місяців. За цей час багато чого сталося,  граф Йорк пішов у відставку, ще півроку тому, через погане самопочуття, залишивши все своїй дочці та її чоловіку. Сам же батько поїхав у інший будинок, десь далеко, біля моря. Тоді все й почалося. Генрі взяв під контроль всі справи графства. 

Кейл, коли приїхав в графство Йоркшир, був здивований новинам за останні півроку. Тому брюнет вирішив зустрітися з коханою й все прояснити. Але в особняк його не пустили. Коли теперішній граф поїхав по справам на два дні, Кейл прийшов до Морі через вікно. Вона була так рада побачити його. 

 

Піддавшись почуттям, які вони берегли у серці один одного вони провели ніч разом. Це була зрада своєму чоловіку, адже Морріган вже була одружена. Але її це ніяк не стримувало. Вона кохала тільки Кейла. Але несподівано рано вранці гарф повернувся й те, що він побачив його до дідька сильно розгнівало. Він мало не вбив брюнета, але Морріган зуміла вмовити чоловіка не робити цього. Генрі викинув Кейла за територію графства перед тим трохи вимістивши гнів на ньому. Після цього Генрі закрив Морі закрив у вежі-бібліотеці. Людям сказав, що графиня просто захворіла. Хвороба була важкою, тому не варто навідувати її, адже може стати ще гірше. 

 

Та вежа була трохи далеко, в понурому лісі. Вежа була в стилі готики, тому туди не заходили люди, виглядала вона старовинно, це навіювало стах. Почали ходити легенди про те, що то проклята вежа й туди не можна підходити. А автором легенд, звичайно ж, був чоловік Морі. 

 

Морріган була там сама самотою. Вона, вежа та книги. Там було дійсно багато книг. І прислуга приходила приносила їжу. Про це знали тільки перевірені люди, тому Генрі не було про що хвилюватися, він не часто заходив до неї. Але все, що потребувала Морі, він їй давав. Полиці з книгами були забиті, брюнетка бажала багато книг, адже вбивати час вона могла тільки з їхньою допомогою. 

 

Через два місяці Кейл повернувся до Йорку. Занадто багато всього за нещасні два місяці сталося. Він хотів побачити свою кохану, але після того, як дізнався про хворобу він запідозрив щось. Брюнет боявся чи не зробив граф Морріган чогось. Все ж вона йому зрадила… Коли хлопець булкав біля маєтку графа, і одного разу помітив дівчину з корзиною, яка йшла в ліс.Кейл не був дурнем, він чув легенди про вежу. Брюнет вирішив піти за нею.  Та дівчина пішла до вежі, як і думаю, Кейл, вона дістала ключ, відчинила двері і зайшла у вежу.  Тієї ж ночі Кейл намагався залізти туди через вікно, але воно було з гратами, які відкриває тільки ключ. Тому він просто вирішив привернути увагу Морі. Після 10 камінця вона все ж з’явилася у вікні. Дівчина була здивована, побачивши так свого коханого, але що вона могла зробити? 

 

Нічого….Це була безнадія. Наступного дня, зранку Кейл зміг добратися до дівчини. Він вкрав ключ у служниці, коли біля лісу зіткнувся з нею. Тоді він чимдуж побіг до вежі. 

 

Ось він стоїть на десятому поверсі, навпроти Морі й дивиться у її кришталеві очі. І вона стоїть мовчки навпроти нього й споглядає у цього рубінові очі. Потім вони підбігли та обійнялися. 

– Я рада, що ти прийшов, – з очей дівчини полились сльози. – Я думала, ти більше ніколи не прийдеш. Думала, що Генрі міг з тобою щось зробити два місяці тому.

– Я б ніколи так не вчинив, ти ж знаєш це, моя кохана Морі, – після цих слів вони поцілувались. – Давай втечем разом, – промовив брюнет, – тільки ти та я. Будемо жити в маленькому селищі, будемо жити як сім’я… – Морріган дуже хотіла цього, але похитала головою. 

– Я не можу….

– Що?! Чому?! 

– Просто я… я не можу… – дівчина почала плакати. 

– Скажи, Морі, чому ти не можеш? – він підійшов до дівчини та обійняв її. 

– Може тому, що носить мою дитину? – ззаду почувся голос чоловіка, це точно був Генрі. Тільки його голос звучав так злісно, підло та самонадіяно. 

– Що? Що ти таке верзеш? – повернув голову Кейл. Він сильно стиснув свій кулак.

– А що? Я ж кажу чисту правду, – з усмішкою на обличчі говорив той.  

– Морі, це правда? – та з сльозами на очах кивнула головою. Яка сумна правда, але навіть так, Кейл не злився на Морі, він злився на себе, що не зумів прийти швидше. Злився на Генрі, адже він батько дитини, а не Кейл. І коли ж все пішло не по тій дорозі? – Гаразд, Морі, не плач. Якщо хочеш, я прийму цю дитину як свою. Ми будемо жити щасливо, а потім у нас будуть ще діти.  Що скажеш? – Кейл посміхався дівчині, та перестала плакати. Вона хотіла цього. 

 

Але Генрі цього не дозволить. Йому потрібен син, тому він не відпустить її. Зачинить її тут назавжди. До кінця її днів. До самої смерті Морі буде нещасливою. Чоловік Морі промовив: “Наче я дозволю цьому статися”. Він наставив револьвер на Кейла. 

– Щ.що ти робиш, Генрі…. – мовила дівчина. 

– Позбуваюсь проблем, моя мила. Він тільки мішає нашому щастю, – після цих слів він посміхнувся та нажав на спусковий крючок. Далі все як у тумані, в якому нічогісінько не було видно. Але було зрозуміло одне: Генрі вистрелив і куля попала. Тіло хлопця впало на холодну підлогу. І зовсім скоро там вже була калюжа гарячої крові. Вона розтікалася швидко, руки дівчини були повністю в крові. Вона плакала над лежачим тілом свого єдиного кохання цього життя. А Генрі тільки залився жахливим сміхом, який пробирає до кісток. Потім чоловік підійшов до дружини, та потягнув її звідти. Вона чинила опір, але нічо не змогла зробити. Поки в безнадії не сходила револьвер з руки чоловіка. Тоді вони й зупинилися, на сходах між десятим та дев’ятим поверхами. 

“М.морріган…” – піднявши руки, промовив чоловік. Дівчина твердо дивилася на нього з зброєю в руках. Її руки тряслися, тому Генрі вважав, що вона не зробить цього. Але Морі вистрілила. Кров розтеклася по сходах. Все було в крові, а Морріган повернулась до тіла коханого. Вона втратила бажання жити, тому відкрила вікно й стала туди.

 

Йдучи від свого вже мертвого чоловіка, вона забрала ключі. Й пішла на гору. Зараз на землі лежить закривавлене тіло її коханого, револьвер в крові, і вона стоїть на вікні. ЇЇ світла сукня стала червоною, її білосніжні руки були в крові, її прекрасні очі опухли від сліз. Вітер розв’язав зачіску дівчини, її довгі чорні пасма волосся тепер колихав вітер. Морріган страждала. Вона прожила не довге життя, але страждала. Всього двадцять один рік. Брюнетка прожила двадцять один рік, а потім покінчила життя самогубством, носячи в утробі дитя. 

 

Це був її гріх. Самогубство, вбивство свого чоловіка та дитини. За це вона поплатиться вічністю. Богині Дайз та Нокс прирекли на вічне страждання Морріган за її вчинки.. Вона буде вічно жити в тій бібліотеці. А разом із нею її коханий, це було особисте бажання Морі перед тим як вона стрибнула з вікна вежі. Але за це їй довелося заплатити. За те, щоб її коханий буде з нею, її душа повинна розколотися на сотні маленьких частин, приносячи себе в жертву, щоб воскресити мертвого. Без сумнівів дівчина погодилась на це. Кейл став демоном, а вона вічним духом цього проклятого місця, цієї вічної  бібліотеки.

 

Після того, бібліотека раз в сто років переміщалась по всьому туманному Альбіоні. І Кейл завжди був там, а Морріган постійно з’являлась в тій бібліотеці в один день, точніше це була частина її душі, яку збирав брюнет, щоб повернути кохану до її тіла. 

 

Тих людей, які заходили в вежу вбивала сама Морі, її уламок душі. Тому останнє, що показав Кейл Морріган це було те, як вона сама вбила свою подругу. Історія життя Морі була складною, але вбило її те, що саме вона ножем заколола свою єдину подругу, Роуз. Як рудоволоса могла посміхатися їй, коли помирала, вона ж знала, що Морі вбила її. Роуз бачила це своїми очима, але все одно усміхалась їй, коли помира. 

 

Кейл клацнув пальцями і вони вже стояли біля справжнього тіла Морріган. Але вона ще не могла повірити в те, що кров тих всіх людей і кров Роуз на її руках. Вона вбивця.. Справжня вбивця. 

 

Зі сльозами на очах вона побігла по сходах вгору. Кейл пішов за нею. Морі сиділа на підлозі в одній із таємних кімнат бібліотеки. Вона не може пробачити собі смерть Роуз та невинних людей. Дівчина плакала, аж раптом почула такий знайомий голос. Це був голос Роуз, дівчина підняла голову. У дзеркалі навпроти дівчини стояла з усмішкою на обличчі Роуз, її єдина вірна подруга Роуз. Вона посміхнулась і промовила: “Ти не винна, Морі. Спасибі, що хоть одним оком дозволила побачити, що це за місце таке, ця таємна вежа”. Після своїх слів вона зникла, а дзеркало тріснуло. Морріган знову почала плакати. 

 

Кейл зміг знайти дівчину. Вона все так само сиділа на підлозі. 

“І що ж ти збираєшся робити? Вчиниш самогубство знову?” – мовив брюнет. Йому було боляче говорити такі слова, адже пройшло вже двісті років, а він все ще кохав Морріган. 

– Я…я не знаю… не знаю, що мені робити… 

– Ти просто останній уламок душі Морріган, тому, ти можеш вмерти, або я можу просто перемістити твій уламок назад до тіла тебе справжньої. Вибирай сама, Морі. – В кімнаті була мертва тиша. Ніхто не говорив. Потім брюнетка підвелася, та сказала, що він може повернути уламок душі в її справжнє тіло. 

 

Вони повернулися назад в сад, Кейл клацнув пальцями і тіло Морі почало розвіюватися, а невдовзі з’явилася тільки куля чорного кольору, яку поглинуло тіло справжньої Морріган. Зникаючи, останнє, що зробила Морі це з гірким поглядом озирнулась на тіло Роуз і сказала: “Вибач, Роуз”. 

 

Після того, як тіло поглинулося чорну кулю, нічого не змінилося. Кейл думав, що вже зробив щось не те, але через три хвилини, Морріган таки відкрила свої кришталеві очі. Кейл відкрив труну й допоміг їй підвестися. 

– Кейл, це справді ти, – з усмішкою на обличчі мовила дівчина. 

– Так, Морі, це я, моя люба Морі, я так радий, що зміг тебе повернути. 

– І я рада цьому. – На кінець вони поцілувалися. 

 

Здається, кінець історії але чи це так? 

 

Це був звичайний сонячний день, Морріган сиділа у своєму улюбленому довгому прямому чорному платтю, читала книгу та пила чай. Цей сад завжди був прекрасним. Він хоть і під землею, але здається, наче він звичайний сад на поверхні. Чарівно. 

Кейл спустився туди ж. Тіло Роуз Морріган закопала там, де стояла її труна. Тепер на тому місці росте чудовий кущ білої камелії, це ті квіти, які так любила Роуз. 

“Он ти де, моя мила, а я тебе всюди шукаю” – промовив Кейл. 

– Щось трапилось? 

– Та ні, нічого. Хотів побачити тебе. 

– Он як, – на обличчі дівчини засіяла посмішка. Їхню бесіду перебив звук Біг-Бену, який стояв у Лондоні.

–  Хм? Що це? Ніколи перше не чув його. Це дивно, що сюди доносяться звуки з міст…

– Схоже час прийшов, – брюнетка підвелась, на її обличчі все так само сіяла посмішка. 

– Для чого він прийшов? – Брюнет не розумів, що не так, це його тривожило. Щось в глибині душі його його тривожило. 

– Час для прощання, мій милий Кейл. Тобі варто жити новим життям. Стати людиною й жити. Ти потрапив сюди через мою примху, але я не мала права була таке робити. Тепер ти будеш вільний, – дівчина обійняла хлопця та поцілувала його. Кейл не хотів цього, але вдіяти він вже нічо не зміг. Секунда і все провалилося в темряву. 

 

Червоні іскри розлетілись в різні сторони. Це було останнє, що залишилося від Кейла. По щоці дівчини скотилася сльоза, але саме так повинно було бути. З самого початку і до самого кінця.

 

***

 

“Схоже пройшла вічність” – видихнула брюнетка, вона стояла біля вікна на десятому поверсі та спостерігала за Лондоном, стільки машин, людей і всі вони кудись поспішали. А Морріган тільки спостерігала за ними з вікна своєї найулюбленішої кімнати. Із тіні в дверях появилась дівчина. 

– Хіба, ви правильно вчинили, матінко? – промовила та, тоді Морі обернула голову й розплилась в усмішці. Ззаду неї стояла красива дівчина з таким же чорним волоссям та яскравими червоними очима. 

– Хах, а ти виросла такою красунею, Евеліна, моя мила Еві…. Жаль, що він так і не дізнався того, що справжнім твоїм батьком є він, а не Генрі, – легка посмішка прикрашала Морріган, вона все так само дивилася у вікно. Дерева біля бібліотеки вперше за століття розцвіли прекрасним білим цвітом, таким же як і очі Морі. Вітер повіяв та зірвавши одну квітку відніс її. Він ніс її довго аж поки вона не впала на голову хлопчині. Його рубінові очі виблискували на сонці, а чорні пасма волосся гойдав вітер. 

 

Це кохання було приречене з самого початку, але вони намагалися змінити долю й показати, що вони зможуть бути щасливими разом. Доля безжальна. Зараз він живе новим життям й ніколи не згадає ті довгі двісті років. Вона сидить у тій вежі й буде сидіти там вічність, спостерігаючи звідти за новими та новими життям свого першого та останнього кохання. А ще вона буде піклуватися про плід їхньої любові, про ту дорослу дівчинку, перед якою вона так винна.