бюро ненаписаних історій

Бюро ненаписаних історій відкрило вакансію: шукаємо робітника в офіс.

Я прийшов на співбесіду опівдні в лютому, але не було нікого: ані інших претендентів, ані, власне кажучи, роботодавця.

Я там просидів годину, дивлячись на стрілки кишенькового годинника та на свою фотографію в резюме,

далі наплював на все це: не дуже мені й хотілося в них працювати.

Раптом ввечері того ж дня мені зателефонували та сказали, що я їх абсолютно влаштовую і вже завтра можу починати виконувати свої обов’язки,

тож якось так, бачите, я й влаштувався на роботу в бюро ненаписаних історій.

Вона ж прийшла працювати сюди з департаменту несказаних слів, тому й адаптувалась до роботи набагато швидше за мене.

Із спільного в нас кафетерій та час обідньої перерви, так, цього замало, аби покликати її на побачення,

але більш, ніж достатньо, щоб закохатися на все життя.

Вона вдягалась згідно дрес-коду: пом’ята сорочка й краватка вузлом «ван вейк».

Вона вдягалась згідно дрес-коду

та була надзвичайно мовчазна.

Ми працюємо з восьмої до п’ятої, тому що, згідно дослідженням статистичного відділу бюро, саме в ці години відбувається більше всього ненаписаних історій.

Мета бюро зробити так, щоб якомога менше історій лишились ненаписаними.

Ми отримуємо їх, сортуємо та розкладаємо по шухлядам в залізних шафах, так до дванадцятої, потім йдемо обідати,

я притримую їй двері, вона перший час не одразу розуміла до чого це, тому дивилась на мене в певному розпачі.

Після дванадцятої ми поверталися до нашого офісу.

Десь за стіною постійно лунають дзвінки та бадьорі жіночі голоси відповідають: «Вас вітає бюро ненаписаних історій, яку ідею ви хотіли б в нас знайти?».

Шухляди швидко стають порожніми, але так само швидко наповнюються: все ті ж самі ідеї до нас повертаються. І саме ми маємо робити ненаписане написаним.

У офісі опісля дванадцятої ставало неймовірно душно. А ще й проймало жаром, коли під час роботи, у процесі написання, перетинались наші погляди.

Вона, коли писала чергову історію, яку полишив хтось, постійно теребила комірець.

Коли сідаєш, щоб писати, раптово починаєш гостро відчувати всі дрібниці, і видається кожна з них такою гарною.

В неї на чолі достатньо швидко з’являвся піт, а крапельки на шиї видавались схожими на ранкову росу.

З-під розстебнутого комірця виднілась родимка на шиї.

Після роботи ми роз’їхалися по домам в різні кінці міста, а ввечері зустрілись в затишній маленькій кав’ярні.

Прийшли одночасно,

я їй притримав двері.

Сказати, що я здивувався – нічого не сказати, чесно, я запитав у неї, а як же це так вийшло, як стався цей чудовий, неймовірний збіг?

Вона здивовано підняла брови, а потім засміялася, сором’язливо сховавшись за меню:

– Я працювала в департаменті несказаних слів, ти забув? Ми цілими днями займалися тим, що договорювали речення за такими, як ти. Тому мені так подобається мовчати. А ти мовчиш про стільки всього, що мені страшенно захотілося це мовчання продовжити. Ти ж нічого не маєш проти?

Я їй нічого не відповів. І вона посміхнулася.