Фанфіки українською мовою
    Фандом: Політика
    Попередження щодо вмісту: Джен

    Василь читав, коли Кирило з чашкою в руках зайшов до спільної кімнати. Було ясно, що той заговорить до нього, але Буданов не спішив починати розмову. Спершу він пройшов до вікна і загадково глянув на дорогу через щільний білий тюль. Він зупинився там не менш ніж на добрий десяток хвилин і нарешті Малюк не витримав:

    – Що?

    Кирило голосно сьорбнув, а тоді, наче прокинувся, рвучко пішов до крісла і м’яко опустився навпроти Василя, що лежав на дивані.

    – Є одна людина, яка хоче з тобою зустрітися.

    Буданов говорив тихо й хрипло, наче тільки проснувся. І виглядав відповідно: футболка його гармошилась хаотичними складками, а на руках і щоках де-не-де залишились сліди від лежання. Він виглядав таким довірливо-домашнім, що важко уявлялось, що він може бути хоч трохи небезпечним. Але це було так.

    Світові сильно б не пощастило якби Кирило Буданов грав за іншу команду. Мереживо тонких афер, якими він обплітав все довкола себе могло б зіграти злий жарт, якби помисли його були хоч на йоту темнішими.

    Вперше після війни вони здзвонились через місяць після підписання капітуляції. Тоді ще обидва при своїх посадах, вони обмінялися кількома незначними фразами на кшталт «Ну як воно?» і «Та помаленьку». Тривали великі чистки, було повно роботи, але той дзвінок наче окреслив щось. Наче з того мало щось вирости.

    Воно і виросло. Перші «акти справедливості» трапились того ж року. Газети трубили про роботу спецслужб, а Кирило повторював проповіді про божественне втручання і загадково сміявся. І божественного в цьому було справді багато. Російські генерали після капітуляції розбіглися як щурята: хтось опинився в Аргентині, хтось шукав себе на півдні Африки, а хтось намагався заховатися на островах. Але божественна рука була кістлявою та безкомпромісною і генерали впродовж року прийшли на Суд Божий.

    З часом на руці все чіткішими ставали пальці: кілька разів Михайло допоміг з доступом до цифрових систем, а Саша навіть не полінився полетіти на Кубу і нагодувати свинцем чергового «клієнта», щоб потім зовсім щиро сказати «я не знав, що від цілої обойми в лоб засранці гинуть».

    Світ змінився до непристойності й незмінним залишалось тільки одне – оця група людей, які не зупинились у жазі справедливості. Це була спрага, яку не вдавалось втамувати.

    І все набуло інших масштабів, коли через рік після закінчення війни, вони всі залишили посади й зібралися разом під спільним дахом.

    – Перепрошую?

    – Дехто слідкував за твоєю діяльністю, – терпляче пояснив Буданов, нервово кусаючи губи. – Натрапивши на історії про тютюн і бурштин вирішив, що ти граєш за поганих хлопців.

    Стало ніяково. Слина в роті обтяжилась і зробилась важкою й зайвою, а горло нервово скорочувалося. Василь заблокував телефон і схвильовано почав крутити його в руках, щоб заспокоїти нерви.

    Вони ніколи про це не говорили. Не було потреби. Та і сказати особливо було нічого. На кожного можна було знайти бруд різного ступеню правдивості, тому і засмучуватись не доводилось. Ба більше: всі допускали, що це може виявитися правдою, але завжди ставили спільну ціль вище.

    – Куда ти хилиш, Кіріл?

    – В колах цієї людини тебе розглядають як потенційного партнера, то ж ми не стали дуже активно спростовувати все, що про тебе є.

    Кирило знову голосно сьорбнув і замовчав. За інших умов Василя дратувала б оця тягуча загадковість. Концентрат конкретики завжди приваблював його більше. Але він знав чому ця розмова будувалася саме так: Буданов давав можливість самому вивести діалог в правильний бік. Мабуть, це була розвідницька профдеформація, коли очікувалось, що співрозмовник оступиться.

    – Я ще досі не розумію.

    – Думаю, нам буде корисним мати знайомих такого рівня, то ж було б добре, якби ти зустрівся з цією людиною.

    Василь не любив досягати цілей таким чином. В цьому не було ні романтики, ні витонченості. Механізми соціальних взаємодій незграбні. Віртуозними видаються розробки власних планів, коли в гру виступають вони самі. Використовувати інших людей задля досягнення власних цілей ніколи не було його правилом. Він розумів потребу встановлення міжлюдських контактів і чудово знав, що це спрощує більшість задач, але…

    – Коли і де?

    Кирило закинув ногу на ногу і пильно придивився до нього, наче не розумів, чому Малюк так швидко погодився, а тоді, не помітивши нічого підозрілого, сказав:

    – Денис організує тобі легенду про ділову зустріч в Астані відповідно до графіка цього кадра. Загалом історія стосуватиметься перекупників, але насправді все заради нього, звичайно.

    В них склалися різні зв’язки і до біса фаворитизм.

    Василю з Кирилом було зручно обмінюватись короткими командами й тезисно окреслювати поставлені задачі. Але в цьому ж були й мінуси: Буданов іноді говорив так, наче всі розуміють що він має на увазі, хоча насправді ніхто з них не розумів. Окрім Саші. Але там існували надзв’язки зовсім іншого рівня і якщо Шмигаль називав причиною цього довге співіснування, то сам Василь думав, що з таким контактом можна тільки народитися.

    Власне якраз Шмигаль був педагогічно терплячим у поясненнях і не скупився на деталі. Він міг всебічно описати вже готовий план і розписати його від крапки до крапки, але не міг відповісти на незаплановані питання. І це ускладнювало велику кількість речей, бо незаплановані проблеми це те, з чим на війні доводилось мати справу щодня. Та і загалом уся війна по своїй суті і є «незапланована проблема». Від того ці неоголошені переслідування були складними та не менш «незапланованими».

    Для імпровізації добре годився Монастирський, який розтратив університетське інтелігенство і став до біса хорошим планувальником. За війни перед його віданням постало чи не найбільше викликів: збереження керованості системи, видача зброї населенню, організація евакуацій та боротьба з диверсійними групами, оптимізація блокпостів та створення перших централізованих пунктів збору гуманітарної допомоги. Якщо хтось і знався на тому, що може піти не так, то це явно Денис Монастирський.

    – Добре, я зрозумів. Коли буде легенда? Мені б підготуватись і напастувати свої черевики поганого хлопця.

    – Зізнаюсь тобі чесно: я був певен, що ти погодишся, то ж Шмигаль вже взяв у розробку, – Кирило підвівся і поправив футболку, намагаючись її розгладити. – Думаю до кінця тижня ти вже будеш з черевиками.

    – Зрозуміло.

    Малюк знову розблокував телефон і поглядом почав шукати рядок на якому зупинився. Думки, звісно ж, розсіювались і раптово нахлинули спогади про воєнне минуле. Перед очима пронеслися кольорові кадрики й довелось натиснути на повіки, щоб їх прогнати.

    – Ще дещо.

    – М?

    – Ніхто з нас не сумнівається в тобі.

    – Добре.

    Кирило вийшов з кімнати, не закриваючи за собою двері.

    ***

    З варіантів, що розглядалися були сполучення з Варшавою і Бухарестом.

    Румунія приваблювала його більше, бо чернівецький кордон був значно простішим і потребував менше часу на перетин. До того ж він мав ще кілька товаришів з Сокирян, які могли допомогти з проїздом без зайвого шуму.

    Краківець же після війни став до того популярним, що кожен прохід там перетворювався на святкову обрядовість. Зв’язки Польщі з Україною стали настільки тісними, що Василь думав, що будь-яка поїздка закінчиться для нього біло-червоними леями на шиї. А крім того охочих туристів європейського напрямку було завжди більше ніж любителів румунських замків, то ж вибір був очевидним:

    Бухарест-Варшава один-нуль.

    З Чернівців він виїхав пізно. Увесь день до того відсипався в готелі, а тоді, повечерявши кількома тостами з в’яленими томатами і чорносливовим узваром, рушив до «Гравітону».

    Водій Гриша – один із «знайомих знайомих» через сто рукостискань – вже чекав його на місті. Він відразу впізнав Малюка і першим підбіг, протягуючи руку:

    – Ви, мабуть, Василь? Тоді я вас чекаю, – пояснив хлопчак міцно стикаючи долоню. – Давайте я покладу вашу сумку.

    Малюк так і залишився стояти, поки парубок зазвивався і суєтливо поспішив до багажника. З-за відкритих дверцят не стирчало навіть чуба і Василь подумав, що Гриша і зовсім голопуцьок, настільки він був дрібним і гучно-квапливим. Та й, крім того, стало очевидно, що цей пуцьвірінок вже, мабуть, на стимуляторах, щоб ніч витримати.

    – Ви якщо спать думаєте, то вам краще ззаду сісти, бо я в дорозі можу співати пісень. Хоча якщо ви тоже фанат раннього снупа і доктора дре, то я буду радий другому пілоту.

    Гриша був схожий на осла з «Шрека». І стрибучою активністю, і невеличким розміром. Його сірий спортивний костюм був на два розміри більшим ніж належало б, а потерті кросівки вказували радше на те, що хлопець збирався з друзями покопати м’яча, аніж на те, що вони збираються в неблизьку дорогу. Малюк подумав, що хлопчина може і занадто юний, щоб зрозуміти шреківські аналогії, але вже втрапив в павутину Буданова, коли зв’язався з ними. І якось по інерції захвилювався чи не вийде воно малому боком. Все ж хоронити дітваків він зарікся. Нахоронився.

    Слід віддати належне: в дорозі водій був не таким же говірливим як при знайомстві. Василь все ж сів позаду, а Гриша, спитавши чи нічого не треба, зосередився на наспівуванні про те, що він ще досі темношкірий і курить травку.

    В Бухарест заїхали близько п’ятої ранку.

    Небо за вікном рожевіло, а Гриша за кермом позіхав все частіше. Сам Василь в дорозі спав тривожно: прокидався мало не щогодини і чув кожен шурхіт за вікном. До літака залишалось трохи більше як шість годин, але в місті залишатись не хотілось. Випивши кави на найближчій заправці вони рушили відразу до аеропорту. Там Гриша відразу поривався їхати назад, але Василь накинув пів сотні зверху і відправив того в хостел відсипатися.

    Сам же всівся в залі очікування і заліз в діалоги:

    кілька дурниць від Саші в стилі «чи накрутив кучері?»,

    коротке «тебе зустрінуть» від Кирила

    і креслення ресторану від Дениса.

    Василь подумав про те, що треба було взяти тепліші носки.

     

    0 Коментарів