Буфон

Я лежу на березі, а мої ноги у воді.

Поки я дивлюсь на небо, то не знаю чи на мені є одяг, бо відчуваю камені усіма своїми молекулами.

Ті, що вище — теплі. Я відчуваю це шкірою своїх плечей. Бризки води холодять їх, але вони швидко висихають, хоч сонця і немає. Я не бачу його, але небо безхмарне.

Не можу визначити яка година. За відчуттям — ранок. За оцінкою середовища — пізній вечір.

Те каміння, що трохи нижче — холодне. Я відчуваю його попереком. Хвилі прибою частіше зачіпають його і воно не встигає висохнути. Якщо хвиля надто сильна, то сягає мені по лікоть і може навіть змістити кілька камінців під мною, змушуючи їх шарудіти й скочуватися.

Скільки я так лежу — не знаю.

Як я тут опинився — не пам’ятаю.

Від коліна мої ноги у воді і їм тепло.  Я не дивлюсь на них, але знаю як світлі волоски на моїх ікрах плавно колишуться під водою. Пальцями ніг я відчуваю медуз, яких викидало на берег, а біля п’яти борсається якийсь клубок водорості.

Я перестаю дивитись на небо і закриваю очі. Намагаюсь заснути. Шум води розслабляє мене.

Я уявляю себе рибою, бо я в цій воді.

Я уявляю себе чайкою, бо я вище неї.

Або я й сама вода.

Коли я відкриваю очі вдруге, то небо наді мною вже нічне, але беззоряне. Я дивлюсь в його темність і думаю наскільки далеко можу додивитись. Каміння під спиною не змістилось — я лежу як і раніше і шкіра моя прийняла нерівності рельєфу. Я розтікся рідким тістом і застиг приймаючи форму. Але вода від колін зникла. Я більше не чую моря і хвилі мене не гойдають. Я починаю нервувати. Відсутність моря незвична і лячна.

Я хочу закричати й покликати на допомогу, але коли відкриваю рота, то не можу видати й звуку. Мої губи сухі і коли я їх розмикаю, то загрубіла шкіра осипається з мене як пил зі старої скрині. В якийсь момент її зсипалось так багато, що я думав, що закінчусь. Шкіра продовжувала осипатись поки не дійшла до носа.

Ніс почав розпадатись теж. Я розкладався на молекули. Спочатку відпало крило однієї ніздрі, потім — іншої. Трохи пізніше відпав хрящик, а шкіра скрутилась тонким покривальцем як ролет на вікні. Я хотів перестати дивитись на своє руйнування, але варто було мені рухнути повікою, як вона заскрипіла. Я почув її скрип так гучно, ніби взявся за ставні старих дверей. Хвилі прибою більше не шуміли і окрім цього скрипу ніщо не порушувало тишу.

Коли мої повіки відпали, то я зрозумів, що більше ніколи не зможу закрити очі. Мені тепер завжди дивитись в цю нескінченну ніч і намагатись вглянутись якомога далі. Я вірив, що якщо зосередитись, то я зможу проглянути цю темряву наскрізь і, минаючи нижні шари атмосфери, я побачу світло. Дивитись на цю темінь треба як на стереокартинку і я спробував звести зір до центру. І побачив, що хрящ мого носа теж тримається на чесному слові.

Я вирішив його скинути. Ніби зігнати набридливу муху. Трохи хитнув головою. Ледь відчутно — каміння під мною не ворухнулося – але достатньо, щоб хрящ заколихався і відпав. І мого носа не залишилось. Я подумав, що може воно і на краще і на його місці виросте новий рівний ніс. Що ніби я ящірка і таких носів в мене виросте ще сотня якщо я схочу.

Я зосередився, вдивляючись в темінь, і спробував виростити новий хрящ. Я думав, що можу вплинути на це варто лиш дати команду моєму мозку. В моїй уяві це мало відрізнялось від команди “ворухни пальцем”. Але я не хотів рухати пальцем. Я хотів новий ніс.

Але він не ріс. І я розчарувався в собі. Сльози набігли мені на очі і в мене не знайшлось повік, щоб їх змахнути. Вони набиралися і набиралися, не стікали по щоках донизу. В якийсь момент їх стало так багато, що я відчув себе ніби в басейні. Наче я пірнув і розплющив очі серед хлорки: трохи щипало і пекло, але я швидко звик. Мої сльози, здавалось, оточували все довкола і я відчув як моїм ногам стало знову тепло, а біля пальця знову метушилась медуза. Я дивився на світ мутно і заплакано. Усе стало нечітким із-за товщі моїх сліз. Ця дивовижа так відвернула мене, що я забув про ніс, який не ріс. Подумати тільки: я наплакав собі нове море!

Я хотів засміятися. Може якби я засміявся, то вода перестала б приходити. Але море шуміло. Шуміло так, наче насувався шторм і від минулого штилю не залишилось й сліду.

Я звів очі донизу, в сторону свого вуха. Біля моєї щоки валявся мій ніс. Я не жалкував за ним, бо окремо від мене він став потворним і кам’яним. І інші мої відпалі члени ставали кам’яними і змішувалися з іншим камінням.

Я перевів погляд на свій живіт і побачив, що його немає. Він був впалим як у Христа на іконах з розп’яттям і я лякався сам себе. Це викликало огиду, але було страшно ще більше плакати, бо море в ногах починало пінитися. І коли воно допінилось настільки, що закрило собою небо, то вони прийшли.

Я побачив їхні зелені лапи біля свого обличчя неочікувано. Не бачив як вони підходили. Може вони вийшли з тої піни як Афродіта в грецьких міфах, але я готовий присягтися, що до цього їх не було. Я не бачив їх тіл і голів. Тільки ці зелені лапи, покриті слизом. Вони були трохи схожі на людські, але все ж нелюдського в них було більше. І біля лап тягнулася якась червона сутана, теліпаючись біля пальців з перетинками. Вони ніби були одягнені в це сукно і я зразу заспокоївся. Нехай ці лапи зелені, але якщо вони одягнені, то значить розумні. І я не боявся, що розумний організм нашкодить мені. А потім піна накрила мене…

***

— Ні, концепт сну в тому, що середовище довкола мене це війна. А я розкладаюсь в ньому і таким чином стаю його частиною, розумієте? — він протер долонею стіл перед собою, змахуючи старі крихти. — І я ніби зникаю в цій війні.

— Ясно, Кірюх, якщо тебе щас такі приходи ловлять, то страшно уявити що з тобою буде, коли почнеться прямий замєс, — Саша сміється і дістає з куртки гаманець. — І так, я би “роял меню”. Маріна?

— Соку буде досить, дякую, — вона клацає в телефоні, слідкуючи за годиною, а тоді знову переводить схвильований погляд на Кирила. — Я думаю тобі слід знову пити якісь добавки для нормалізації.

Буданов ледве стримався, щоб роздратовано не цикнути. Якби він сідав на таблетки щоразу, як йому сниться якась дурість, то нову печінку йому б довелось відрощувати швидше ніж новий ніс. Він вже хотів видати якусь шпильку, але Саша опередив його:

— Поняв-приняв. Тобі, Кірюха, “хеппіміл”, бо я бачив там жабяча колекція в іграшках. Ото якраз уточниш в своїх шаманів чи чекати тобі нового носа, — він знову загиготав і підвівся, щоб піти в сторону каси за замовленням. — Ну ти дяпчик, Кірюха, ну ти дяпчик…