Бути поряд

POV Герміона

Сидячи біля каміна в улюбленому кріслі, Герміона несвідомо все тугіше згортала незакінчене есе з трансфігурації. Почувалася дуже втомленою. Зустрічі «Загону Дамблдора», протистояння Амбридж, уроки, темрява, що невідворотно згущалася навколо… Іноді їй здавалося, що вона не справляється більше.

Невже їм так і не стати звичайними студентами звичайної магічної школи?

Хвилюватися лише про екзамени, змагання факультетів та квідич… Гуляти вечорами біля озера, порушувати шкільні правила, закохуватися та планувати майбутнє…

Повільно обвела кімнату поглядом. Гаррі пішов трохи раніше на заняття оклюменцією. Майже всі вже розійшлися, лише декілька молодшокурсників дуріли біля вікна, і хтось грав у чарівні шахи. Шахи… Вона одразу відвернулася, щоб не думати. Зараз точно не час про нього думати …

Рон усе частіше зникав з гуртожитку, і Герміоні почало здаватися, що він щось приховує. Може дівчина з’явилася? Від цієї думки млостило. Вона знала, що той подобається дівчатам. Несерйозний до навчання, але з непоганими оцінками, товариський і веселий, староста, грифіндорський воротар, що за літо добряче підріс і зміцнів, він привертав увагу жіночої статі не гірше за Фреда з Джорджем. Відрізнявся хіба тим, що не користувався цим і, здавалося, навіть не помічав. Хоча… Ковток звичайного життя потрібний зараз кожному. Чому б йому прямо в цей момент не стояти обійнявшись з якоюсь дівчиною, хоч на мить забуваючи про те, що відбувається, про те, що може статися…

З гуркотом перевернутий стілець вибив її з неприємної мани. Трансфігурація. Ось про що варто подумати. Бракувало ще покарання отримати…

====

У бібліотеці залишалися найзавзятіші студенти, переважно старшокурсники, які готувалися до іспитів. Вона йшла вздовж рядів, просуваючись до дальніх столів, де зазвичай їхня трійця ховалася від чужих очей і обговорювала таємні плани. Серце пішло в п’яти, коли здалеку побачила руду патлату шевелюру та знайому сорочку. Рон… тут? Зазвичай його не загнати до навчання, все залишав наостанок.

Раптом… не один?

Пішла повільніше, обережно вдивляючись уперед. Поруч, безперечно, більше нікого не було. Полегшено видихнула, відновлюючи спокій. Тепер все частіше доводилося прикидатися і це ставало нестерпним. Але й необхідним. Тому що втратити дружбу зараз було б не просто боляче.

Рон низько схилявся над столом, на якому рядами лежало кілька пергаментів. Він задумливо міняв їх місцями, уважно вдивлявся, іноді робив позначки. Побачивши Герміону, що наближається, трохи знітився.

– Трансфігурація? – його питання прозвучало зі звичайною усмішкою, але водночас ледь помітно винно.

– Ага. – Вона несміливо глянула на стіл. – Теж?

– Взагалі то ні, – стенув плечима і посунувся, підпускаючи ближче та звільняючи місце для її есе.

– Не хотів відволікати, у тебе і так багато справ. Але мені не дає спокою те, що відбувається. Воно все невипадково. Існує план, який ми поки що не бачимо. Кожна подія повинна мати загальну кінцеву мету. Як у шахах. Ти дивишся на ходи суперника і розумієш, що вони зовсім не хаотичні, напевно, продумані і зважені, просто до якогось моменту складно зрозуміти, яка хитрість ховається в кінці.

Герміона здивовано подивилася на аркуші, списані фрагментами рецептів печива та пудингів.

– Заклинання хибного письма?

– А, так, зовсім забув, вибач.

Рон змахнув паличкою і справжній текст почав повільно проявлятися на місці старого.

– Ти молодець, але навряд чи хтось повірив би, що ти вивчаєш у бібліотеці, як спекти вершковий торт, – вона посміхнулася.

– Вершковий торт? Чорт! Потрібно ще потренуватися, – друг скуйовдив волосся і розсміявся.

На них одразу ж зашикали. Довелося тихенько сісти поряд. І завмерти від подиву. Те, що відкрилося її погляду, вразило. Таблиці та списки, імена, адреси, події…

– Хотів зайнятися цим ще в будинку Блеків, але там не вистачало матеріалів, а Гоґвортс просто скарбниця корисного.

Герміона здивовано підняла брови, на що Рон знизав плечима.

– О, можеш так і сказати: “Я ж говорила!” – Він посміхнувся і знову нахилився до столу. – Перерив «Віщун» вздовж і впоперек за останні кілька місяців. Вибрав усі важливі та трохи помітні події. Багато прізвищ виявилися знайомими, більшість із них я чув від тата. Вони пов’язані з міністерством. Інші виявилися також дуже близько. Підняв книги з генеалогії магічних родів, з’явилися цікаві зв’язки… Так, так, знову ти мала рацію, бібліотека не таке вже марне місце.

Вона знову закотила очі, одночасно тихенько усміхнувшись під ніс.

– Знайшов щось важливе?

– Поки проглядається концепція, ніби їхня мета – міністерство. Але розумієш… я не можу позбутися відчуття, що… щось вислизає. Немов… Вишиковується пастка і коли вона закриється, може бути пізно…

Герміона поглядала на нього непомітно, зосередженого, нахмуреного і розуміла – людина, що стояла перед нею більше не безтурботний, несерйозний хлопчик початкових курсів, що при першій же нагоді відлинював від навчання. Якщо він зрозуміє свою силу, свої сильні сторони, якщо не розгубить цю захопленість, то досягне багато.

– До речі, заклинання, що ти мені показала, для сортування списків, воно просто супер.

– Роне, тобі б руни дуже підійшли, саме на них я його вивчила…

– Так, так… – друг відмахнувся і знову щось задумливо помітив в одному з пергаментів. – Може, колись…

Герміона зітхнула і взяла найближчий аркуш, зацікавлено вивчаючи.

– Я хочу допомогти, – сказала твердо.

– Ну… я не проти, звичайно, якщо це не навантажуватиме тебе ще більше, – його тон звучав невпевнено.

– Зараз це, мабуть, не менш важливо, ніж СОВи. Я впораюсь. Чесно.

Він глянув на неї уважним поглядом, дуже знайомо, тільки вона ніколи не розуміла його, не розуміла, що за ним криється. Втім, від нього завжди мурашки йшли.

– Тоді… Може, завтра? У мене перед очима вже все пливе. Як ти примудряєшся стільки читати? Це просто неможливо! – Рон знову відвернувся, перериваючи зоровий контакт. Кинув останній критичний погляд на свій витвір і став збирати зі столу. Потім глибоко вдихнув і звично потер шию, як завжди робив, коли в чомусь сумнівався.

– Ти залишаєшся?

Герміона пригнічено подивилася на своє есе і заперечливо похитала головою.

– Ні. Не знаю, навіщо прийшла. Напевно, просто думала відволіктися.

– Тоді… Хочеш трохи пройтися? Провітрити голову нам не завадить.

Герміона розгубилася і відразу розсердилася на себе. Та вони друзі сто років на обід, проводили купу часу разом, скільки вона гостювала у нього вдома! Це ж Рон!

– Відмінна ідея, саме те, що мені зараз потрібно, зробити паузу. Та й усім нам…

Але, вийшовши з бібліотеки, вони одразу натрапили на патруль, що шнирив школою в пошуках порушників. Рон пирхнув і, як тільки зникли з поля їхнього зору, схопивши її за руку, потяг у дальній коридор.

– Я дещо вигадав, – шепнув він на ходу.

=============

Виручай-кімната точно була ідеальним місцем для відпочинку. Тут ні Амбридж, ні її пронири їх не знайдуть. І тут вони будуть наодинці. Цілком звичайна справа. Хіба ні? Так було неодноразово і ще буде не раз. Просто зустріч друзів. Головне поводитися природно. Коли ж це дурне захоплення дасть їй спокій? Герміона йшла слідом, тримаючи долоню Рона і подумки лаяла себе. Можливо, варто було б відмовитися? Чи, навпаки, такі зустрічі навчать її ставитись до нього спокійно?

Рон увійшов першим, і вона ще нічого не бачачи, відчула запах свіжої трави та квітів. Такий невловимо знайомий, ніби відчувала його вже неодноразово. Її погляду відкрилася галявина, дуже схожа на ту, біля Барлогу. Кріплячись до гілок високого дерева, звисала гойдалка, закидана м’якими подушками. Попереду йшло в обрій поле, усіяне маками, ромашками, волошками та іншими польовими квітами. Видно було захід сонця, що заливав все навколо золотистим сяйвом.

Вона завмерла.

– Я… побажав місце, в якому тобі хотілося б опинитися…

Рон озирнувся, ніби не був упевнений, що все пішло так, як треба.

– Це чудово!

Герміона вибігла вперед, проводячи долонею по маківках квітів, вдихаючи чистий, запашний аромат. Гойдалка тихо рипнула на вітрі, запрошуючи до відпочинку.

Рон підійшов і залюбки плюхнувся на подушки. Вона, недовго поборовшись із собою, присіла поряд. Місця виявилося на двох, ні більше, ні менше. Вони трохи торкалися один одного, але уникнути цього було неможливо. Сама думка бентежила, адже Виручай-кімната виконувала бажання, і, можливо, так вийшло не випадково. Було б добре, якби Рон, як справжній хлопець, не звернув на цей факт уваги.

– Тут приємно. Неподалік Борлогу є схоже місце, там, де квідич часто ганяємо, пам’ятаєш?

Чорт, ось все ж таки не варто їх недооцінювати…

– Мені подобається той куточок, влітку там чудово. У місті все по-іншому.

Рон усміхнувся.

– Головне, щоб решті не прийшла геніальна думка приходити сюди, а то буде не проштовхнутися.

– Хто знає, можливо ми не перші, – вона теж усміхнулася, але тут же посерйознішала. – Іноді боюся, щоб хтось не проговорився. Хоч ми й дізнаємось, трапись таке, але втратити Виручай-кімнату буде ударом.

Обличчя Рона затьмарилося.

– Зараз все непередбачувано… Якби я тільки зрозумів…

Вона зі співпереживанням подивилася на нього.

– Знаєш, у тебе чудові задатки на аврора. З такими якостями…

– Герміоно…

– Вислухай мене! Я розумію, що ця стара жаба не лише не вчить, а ще й перешкоджає, але… хто як не ми? Хто буде поповнювати Орден Фенікса у майбутньому? Аврор – це не просто володіти бойовими чарами. Це багато, багато більше. І все це є в тебе! Потрібно лише постаратися!

– Ти надто хорошої думки про мене.

– От і ні! Спуску я не даю ніколи і нікому. І якщо я сказала те, що сказала, саме так і вважаю! Просто ти надто неорганізований. І надто прив’язуєш предмет до вчителя. Ви обидва так робите. Втім, Снейп у багатьох відбив інтерес до зілля… Але насправді це потрібна і цікава наука! І…

– Я постараюся. Добре? Тільки припини, будь ласка. Не хочу думати про цього гада.

Герміона замовкла, але посміхнулася. Невже вийшло? І, демонструючи, що неприємна розмова закінчена, вона раптом поштовхом сильніше розгойдала гойдалку. Та піднялася, повертаючись маятником, дедалі більше набираючи обертів. Довелося схопитися за поручні, відкинувшись на спинку.

– Ах так? – Поруч Рон ледь не впавши, кинув у неї подушкою.

Вони розсміялися і мало не вивалилися обоє. Вітер розвівав волосся, спонтанне, несподіване торкання рук, у спробах утриматися на льоту, сміх і легкість… У якусь мить усі тривоги та біди випарувалися, залишаючи тільки це почуття радості. І щастя.

– Дякую, – прошепотіла вона одними губами.